3

Зинаїда Тулуб

Весілля грали бучно й весело. Надворі крутила метелиця, заліплювала тьмяні шибки, а в хаті було димно й жарко від люду. Співали, місили тісто на коровай, оздоблювали стрічками та намистами маленьку ялинку, і з її свіжої хвої стікав слізками теплий лід. Причепурені дівчата сиділи на лавах, строкаті й барвисті, як ярмаркові ятки.

Біля дверей у кутку, де завжди стояла діжка води, сидів маленький підпасок з бубном та старий чабан з сопілкою. Сухотний червінь грав у нього на вилицях. Жовті щоки напиналися, а він грав і грав, аж поки не віднімав сопілку від губ і не заходився болісним кашлем. А серед хати господар зосереджено товк підковами глиняну долівку, наче робив якесь важке й серйозне діло.

На покуті сиділа Килина в білому кожусі з червоними й зеленими нашивками, і обличчя її блищало від поту.

Гості були напідпитку. Не пошкодував Данило питва, не пошкодував його і названий свекор. Тіснява була така, що згуслі під стелею випари капали на людей. В печі палав яскравий вогонь, і господиня без утоми тягала з неї ковбаси та казани м’яса, борщу та вареників.

Гості приходили й виходили. У хаті ставало все паркіше, коли раптом всі якось здригнулися і замовкли, а ті, що стояли в дверях, розсунулися і пропустили пана управителя Яна Свенціцького.

Не пізнати в ньому було недолугого і полохливого підпанка, яким з’явився він до Сивери. Він поширшав у плечах, відгодувався, відпустив нахабно настовбурчені вуса, причепурився і, копіюючи пана Бжеського, дивився презирливо і гордовито.

Музика урвалася на півноті. Спинилися танцюристи. Гості схопилися з лав, вклонилися до пояса і звільнили Свенціцькому місце біля нареченої. Свенціцький не відповів на привітання. Недбало взявшись під боки, оглянув він дівчат, і раптом погляд його схрестився з поглядом Коржа. Обличчя Свенціцького взялося червоними плямами: гострий спогад ударив у голову міцною горілкою.

– А!.. Хамська пико! Таки повернувся, – вискнув він пронизливим фальцетом замість бажаної басової ноти. – Я тобі покажу, як тікати від пана! Хто тобі дав притулок без мого дозволу?

Господар був ні живий ні мертвий. Очманілими очима дивився він на Свенціцького і розгублено мимрив:

– Та як же його було не пустити, пане, коли ж ие його хата? А тепер він…

– Цить, пся крев! Я тебе навчу шанувати панську волю, – урвав його Свенціцький і знову звернувся до Коржа: – А з тобою, хаме, я ще поквитаюся! Я витисну з тебе всі толоки й данини за півтора року! Завтра ж на фільварок чистити панські нужники!

– Чисть їх сам, коли треба, – скипів Корж. – Раз відшмагав тебе, як паршиве цуценя, та, певно, мало такому дурневі!

Сиверяни тихенько охнули. За півтора року відвикла вони від смілих розмов, і гостре Коржеве слово їх налякало. Вони похнюпилися, уважно дивилися на свої чоботи і не відгукувалися жодним словом, поки Свенціцький вищав щось плутане й недоладне.

А Корж вийшов з-за столу, похитуючись на нетвердих ногах, і сказав йому тихо і загрозливо:

– Геть, Сопле, з хати, поки цілі кістки! Ось тобі панські нужники!

І ткнув йому дулю під ніс.

Свенціцький у нестямі замахнувся на нього нагаєм, та не вдарив, відступив.

– Почекай! Пригадаю я тобі все!.. Все! – люто просичав він. – І вам теж! На порох зітру, зажену аж у пекло! – вискнув він з порога і так грюкнув дверима, що з мисника впали і розбилися два глиняних глечики.

Мовчали зніяковілі гості. Стояли, як у лісі, дуби, міцні, вузлуваті. Швидке тупотіння коня загупало під вікнами і розтануло в тонких співах метелиці. І стало так тихо, що було чути цвіркуна на печі й потріскування головешок, що розпадалися на червоне вугілля.

– Ой, що тепер з нами буде! – заголосила Килинина мати і випустила з рук казан. – Ой Даниле, Даниле, загубив ти і себе, і нас!

Гості зарухалися, загомоніли, а козаки оточили Kopжа;

– Що й казати, друже, накоїв ти лиха. Давно ти тут не був, нічого не знаєш… Взяли вони нас в обценьки. Нема де й кинутися.

Але флегматичний Данило знову спалахнув:

– Так вам і треба, боягузам! Вірно каже це гаденя: хлопи ви, а не козаки!

– Спробуй з ним сперечатися, коли в пана дві сотні литвинів. Ще й замок з арматою! – зітхнув Данилів тесть.

– А вас скільки? – презирливо кинув Корж.

– Та сотня вояків, та діди, та молодиків ще з півсотні.

– А слободян? А викотців забув?! Хіба пан Бжеський з Соплею не залляв їм сала за шкуру?! А його хлопів з Польщі?

– Тю!.. Знайшов на кого покладатися: вони люди залякані і покірливі. Справжні шкапини.

– Самі ви шкапини нещасні! Затюкані цуцики, а не козаки! – гримав Корж, розпалюючись власною люттю. – Шаблі в людей взялися іржею! Кожному нахабі ладні руки лизати! «Нужники чистити»! Та кращого ви й не варті! Плюну! Піду! Чорт із вами, і з хатою, з усім, аби не жити тут та нічого не бачити!

Гучний жіночий плач урвав Коржа. Забута всіма Килина повалилася на лаву і завила, заголосила, вискубуючи собі волосся, як плакальниця на похороні.

Але Корж був надто обурений.

– Що ж ви гадаєте, що я через жінку перетворюся на хлопа?! Та коли б геть уся Сивера повстала враз на Бжеського, ніякий замок не втримав би! Та хіба справжні козаки дивляться на якогось там Бжеського?! Ось побачите: пожене він вас на панщину, як отару овець. І ви станете хлопами саме тоді, коли люди підуть палити фільварки і повстане поспільство здобувати волю. Ось тоді й побачимо, хто буде дурнем.

– Ой, лишенько!.. Ой, що тепер зі мною буде?! Ой, згубили мене тато із мамою!.. – голосила Килина.

Та ніхто не звертав уваги на її розпачливі зойки. Тільки старий Чмель виступив з купи гостей і поклав Коржеві руку на плече.

– Чекай, Даниле! Чекай! Правду ти, голубе, кажеш, та не в слушний час. Хіба ж так можна? Час їхати до церкви божої. Панотець вже чекають на вас, а ти… Де це чувано, щоб весілля не дограти?.. Одружишся, тоді й за шаблю. Хіба Килина тобі заважатиме?

Корж озирнувся, ніби очуняв, і зніяковів.

– Справді, панове… Та чого ти, Килино? Наче на похороні, – торкнувся він нареченої. – Запрягайте коні, хлопці. А я їду наперед.