Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

14

Марко Вовчок

Спустіло панське подвір’я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б’є, не обкаржує, – все сидить та думає.

Було скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум’яніє як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: «Здорова була, дівчино! А що панночка?»

Цілий день прогостює було. Усе коло панночки сидить, не відступа й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:

– Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

– Ох, боже ж мій! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним. Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала.

– Та хіба ж таки кращих за його нема? – не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.

– Для мене немає у світі кращого, – нема й не буде!

Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, – не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішати: «ось поберетесь», – унучечка свою долю проклинає:

– Се господь мені лихо наслав, – каже, – і як тому лихові запобігти, не знаю.

Молодий став помічати, турбується:

– Що таке? чого смутна?

– Та я не смутная…

– Скажи мені усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цілує.

– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!

– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

– Бач, ти об мені й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «от живуть-бідують!»

Та й заплаче.

– Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху… Що ж я вдію? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!

І почнуть отак обоє собі журитись.


Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 132 – 133.