15
Марко Вовчок
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться було хто з панночок-сусідок, допитуються.
– Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?
– Вважайте самі, – одказує панночка, всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
– Слухайте, – каже до його, – їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
– Боже мій, чого се понакуповували. Я сього не хочу! їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє.
Або так. Хоче він води напитись, – вона:
– Не пийте, не пийте!
– Чому?
– Я не хочу! Не пийте!
– Та коли ж я хочу пити!
– А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли то й розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає – трохи не плаче.
Панночки приїжджі дивуються:
– Отто! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:
– Це він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тимчасом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
– Дитино моя! В його хутір є!
– Справді? – покрикне панночка, зірвавшись з місця. – Де? Хто казав?
– Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
– Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, – хуторець вітають!
Примітки
Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 133 –135 .