16

Марко Вовчок

Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, – аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.

Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:

– Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!

Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:

– Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!

– Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.

– Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:

– Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!

– Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама й плаче, й сміється.

– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

– Чого б то й бажати, та не впадає. Я такеньки міркую: зостанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – і хазяйство переведеться, і впокою душі не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.

– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, – каже, – на світ одродили!

– То будь же в мене веселенька, – не плач…

– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тільки що жених на поріг, панночка до його:

– Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!

Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:

– Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались… Пам’ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, – як було з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

– Садок зелененький, садок квітчастий… Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!

Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, – ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

– Що ж? – питає панночка, – чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?

І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:

– Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 135 – 136.