19

Марко Вовчок

Хутко перебігли до міста; наче межи комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі, шершавіють.

Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав – пообідай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се візника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матінко! Такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся – зубів у його незліченно, а білі ті зуби, білі, як сметана.

– А кого вам треба? – питаю його.

– Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається?.. Ходімо зо мною, з Назаром, пообідаймо.

Дуже я змерзла, а піти, – думаю, – як його піти? Ще пані бучу зніме!

– Спасибі вам, – одказую, – я не хочу їсти.

Візника всміхнувся: «Як собі знаєш, дівчино!» – та й пішов.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 137.