[14. Паризький вечір]

З усіх боків гомін і гук. Широкі блискучі улиці палають огнями; по улицях посплічними зграями вироюється людей незліченно, і незліченно несеться коляс і карет, одна ‘дну попережаючи, або поруч разом тудою й сюдою, удовж і впоперек, – і незліченно людських ступнів оглушає своїм ступом, і незліченно колес оглушає своїм груком.

А в вічі скілько ж разом мигонуло і шаснуло! От навалена до самої стелі гора срібних ложок у цілошибнім окні; от крамниця з свіжими квітками, і кожна квіточка скрізь просвічена газом; уліво купка дерев високих; управо дерева в рядок; от пишні кафе з дверьма настеж, а в середині оксамитні дивани, злотописані стіни, дзеркала, гарно прибрані чоловіки і жінки не потовпляться; он далі повивішувані гравюри і образи мальовані у золочених рамах, а он назустріч торохтить важкий критий віз парою білих коней, в возі і на возі повно людей; а ось на ріжку зморена дівчинка спродає пов’ялі рожечки у пучечках; он в сторонці когось дожидає карета, і сивий возниця тим часом газету читає; а ось коси висять на спродаж, і воскові голови показуються у мудрих зачісах, повиті і поперевиті стрічками; от звонкоголосий викрикує книжечку новеньку купити; ось робітники і наймити у синіх і білих блузах минають; ось зуав підголений, у чалмі, з бородою і з карабелею, дивиться на превеликі яблука і груші, на морські раки, печені птиці, виноград і апельсини – як же штучно усе те розкладене на зеленій травиці, по столах, як гарно листом обряжено!

От сяє крамниця одвабами злототканими, легкими димками, тонкими рубками, кармазинами цвіткованими, усякими паутиннями, дорогими блаватами і глазетами; от зграя дівчат чепурних; от зграя і друга надрігончиків жвавих, – і знов наймити і робітники, зуави з карабелами, і міські десятники у гудзиках ясних, і старі і молоді, і малі і великі, і усякі люде, і знов кафе, і знов крамниці, і знов купки і рядки дерев, і доми височенні о шість осадів… І по сей бік і по той бік і за тобою і поперед тобою людні улиці, блискучі огні, колесний грук і людський рух. І до ночі пізньої рух і гук, гомін і грюк і одляски і одзвінки, ходьби і їзди.

Перш усього замикаються крамниці, і розходяться купи людей, що світили очима у крамнишні вікна; бокові, менші улиці втихають, – вже добре можна лічити, скільки проїзджає коляс, краще розглядіти людей, що минають, виден буде темний той чоловік – шматошник, що, скорчившись, никає з кошиком за плечима, з залізним гачком і з фонариком у руках, риючи да розгрібаючи сміття попід брамами, шукаючи собі здобичі.

А у пишні кафе чим пізніш, людей усе приповняється, чоловіки засідають попід стіною, посередині і на улиці коло столиків біля дверей – скільки їх їсть тут і п’є, говорить і читає! Скільки гарних молодиць тут щебече і сміється теж! Скільки ще столиків застелюється на вечерю! Скільки слуг метушиться, вслугуючи. Скільки газет шелестить. Скільки розмови і мови до півночі.

Опівночі кафе теж зачиняються. Тоді і великі улиці втихають. Міські дзигарі б’ють, одні, другі, а то і кілька їх ураз вибиває. От вибила друга, третя година. Тим часом тихо по улицях, безлюдно, хіба який-такий, що забарився де, поспішає додому пішки чи кіньми. У четвертій уявляються фонарщики загашувати фонарі, бо вже на світ займається; за ними метельщики і метельнички ідуть з мітлами улиці мести. Починають прохожати десятники міські. Світ вже займається і зоряється. Всюди по домах високоосадних ще сплять, і тихо, і брами на розтворі – по улицях тільки шурхають мітли.

Здається, що більш тут метельничок як метельщиків – і усякі вони – хороші і бридкі, молоді і старі, метуть. Стрілася одна мені висока і вродлива молодиця, і чулося, як вона говорила: «У нашому краї дуже багато і як рясно вродить…» Ніхто її мови не прислухав пильно і ніхто не питав, де її край, чи який, а вона усе не вгавала і сама питалася у товаришок, чи знають той її край: «Може, були коли? Може, хоть чули?»

Як сонце виблиснуло, відчиняються ворота і вікна і двері; по вулицях торохтять вози й возики, розвозячи молоко, м’ясо, хліб, булки; громохтять важкі омнібуси; наймити і робітники ідуть і минають купами; робочі дівчата біжать на роботу; одмикаються крамниці, прибираються і викрашаються; кафе настежі знов і сповнюються народу. Гомін здіймається живий і невсипущий. Вже не чутно, як вибивають годину міські дзигарі, а що більш вони вибивають, то більш гомону – то більш гуку і груку і одгуку і одгруку, – то все більш людей, біготні, їзди, клопоту, руху, галасу.

Що ж треба ще вилічувати? Якого тут палаців царських, будинків панських? Якого через ріку мостів, коло садиб садів? Якого квітничків серед плаців, дерев між улиць? Дуже багато! Палаци пишні, будинки красні, мости штучні, дерева вирощені на пречудо, сади викохані навдивовижу. Та одного нема тут – нема тут свіжості ні в чому, що живе і росте – нема, нема, нема та й нема! Високо зеленіють виходені дерева, рясно цвітуть і сильно пахнуть квітки викохані – і зеленіють, і цвітуть, і пахнуть, а свіжості біг-ма.

Одна конвалія з нашого гаю освіжить тебе і наче виведе за собою усю роскіш степів і лугів, і кучерявих гаїв, а тут конвалія викохана виводить за собою пил і каміння, спеку та вар стояшній і втому, тісноту та смагу.

Примітки

Перший уривок вперше опубліковано в журналі «Мета», 1865, № 7. Уривок подаємо за цим виданням.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 2, с. 573 – 575.