[16. Землячка у Парижі]

Ми з хлопчиком вселилися у пансіоні, у великому домі у два осади, а дім той у дворі за високими воротами під кам’яними левами. Далі у дворі повз будинками в’яне ріденька травиця та чубок крегких деревців пропадає – хазяйка хвалиться: нібито сад у неї… Не такі сади мають до мене з України далекої, – не такі, а густі, кучеряві, родючі і рясні усяким плодом і ягодою, повні птаства і співу… Годі-годі-годі!

Хазяйки наші дві – одна стара, у таких моршках і морщах, що й не сказати, а проте ще кріпка і жвава; друга теж не перволіток, рум’яна й огрядна – се дочка, а то мати. А обидві прибрані такеньки, що аж тричі рябенькі, а ласкаві, сказав би – тітки рідні, а вже як не тітки рідні, то нехай жалосливі дядини, а дроботонці такі, а говорухи такі – що тільки слухай жваво. В їх дуже живе і столується людей, і ми в їх заполонилися поки що на цілий місяць.

Вихваливши ту кімнату, що ми з хлопчиком собі найняли, хазяйки повели дивитись, показували столову, де обідають. Ця столова довга та ще й предовга і узька, упродовж стіл довгий, узький, над столом висить газова лампа. – Як її по-нашому назвати? Одна київська дівчина як вгледіла таку, «бач», каже, «яка світиця світить!» – то нехай же тепер буде, як хто собі схоче, кому лампа, а мені світиця – ну добре. – Газова світиця висить над столом, округ стола стільчики сідати, попід стінами шафи високі позамикувані, ряд вікон на улицю – та й усе.

Далі хазяйки повели, ще показали кімнату, ту гостинну панську. Тут малиновий ковер на всю долівку, малинові дивани і крісла – наче їх не становлено, а з жмені пущено: одне до вікна одсахнуто, одне убік, друге знов у другий бік, інше припнуто до стола. Стіл посередині круглий, застелений малиновою скатеркою, закиданий шитвами жіночими і вишиваннями, книжками і кошичками; на столі світиця одна і друга під шапчуком (це теж таки київська дівчина узвала, «бач», каже, «ще й під шапчуком!»), мраморяна піч (та воно не піч, а тільки за піч тут одбува…)

Це, бачите пристінно вироблена наче рама з мраморяних пластів, заввишки як стіл, зверху пластичкою теж мраморяною прип’ято; у тій рамі на підлозі жарівня залізна, – кладуть на тую жарівню дрова та й палять, або уголь кам’яний. В нас такі вироби не гурт то часті, а зате й ім’я їм нема – заждемо, поки пойменує який пічник-мистець або який щасний камінотрус, як де їм трапиться по вельможних панах таке зочити; поки що нехай буде мраморяна піч – мраморяна, кажу, піч. Дзеркали у золочених рамах, образи мальовані теж у обзолоті; арфа у одному кутку; фортеп’яно у другому… – у цю гостинну зіходяться панії і панночки увечері, – хвалилися хазяйки, – тут собі вкупі шиють, читають, говорять і бавляться; хто хоче грає або співає, кому хіть – бряжчить на арфі.

Боже єдиний! Поглянути по тій кімнаті гостинній: яка ж непридобна, а розкішна на придобу – яка ж невітна! Здається, найшальлива, найпуста дитина тут не гратиметься; найвірніші друзі не розмовляться із собою; кожна душа весела схолоне, а що вже щирому серцю, то загибати, уступивши!

Першого вечора, як ми перебралися, стрілася мені у переході сусідка моя француженка, гарна, жвава, говірка молодиця, у чорній шовковій та пишній сукні, у дивних та чудних зачісах. Зараз вона почала зо мною мову, стала мене до себе звати, й зайшла сама до мене, і похвалила хлопчика, що вже спав на ліжку, й оповістила мені новин, не лічучи скільки, і в мене поспитала багато, чого я знаю й не знаю. Очі в неї світили, як дві свічки, а язичок…

Світе мій!.. Допалася вона до мови, як ужака до молока… Світе мій, яка ненасить! Говорить-говорить-говорить та й говорить! А що ті зачіси на голові, то й не списати пером які: волосся і звиті і перевиті, з одного боку – в вузлі, з другого боку – попущено в кучері; і заплетена одна прядка, і знов друга прядка розплетена, і трошки пригладено й трошечки підкосмичено, – аж лихо!

Ця пані удовіє, – вже три роки тому, як поховала чоловіка, два роки тому, як покинула свій рід далеко в одному місті, і живе у Парижі з маленькою дочкою своєю.

Незабаром постукали до мене у двері; відчинилися двері й на порозі уявилася дівчинка – сама красочка: кучерявенька, плечички голі і ручечки голісенькі, а білі, як молоко, – на кругленьких локоточках ямочки, на рожевеньких щічках ямочки, у рожевій коротенькій суконці, у рожевих півчобітках.

– Мамо, це ти тутеньки, – промовила вона, стоячи в дверях.

«От моя дочка, – каже мені пані. – Софі, ходи ближче!» Рожевенька дівчинка увійшла, на добривечір мені дала, стала коло своєї мами і якось приспустила оченятка, – як же ті приспущені оченятка усе бачили угорі, унизу, округи і скрізь. Зараз вона вгледіла, що спить хлопчик, а мати її його ще показує та каже: «Бач, хлопчик маненький», а вона одказує голосочком благеньким: «Еге, мамо! Уранці гратимемось з ним разом». – Тихенько, не розбуди його, – говорить мати. «Ні, мамо». І стала тоді собі тихенько коло стола, спитала мене, чи можна їй у цю книжечку дивитись, і почала дивитись у книжечку смирнесенько. А пані усе говорила, поки не продзвонив дзвонок коло її двері, – тоді вона зараз похопилася, попрощалася і зникла, і дочка за нею.

Не встигла я подивитись добре, як спить хлопчик, знов хтось стукає у двері, знов відчиняється, – знов на порозі рожевенька дівчинка.

– Я вас не потурбую? – питає.

– Ні, – кажу.

– Можна увійти до вас?

– Увійдіть.

– Може, вам чого треба, то ви мені скажіть, а я побіжу покличу слугу.

Мені не треба було нічогісенько.

– Чи вам не нудно самим? Хочете, я з вами посиджу? – й сіла, і сукнечку свою гарнесенько розкинула по креслі.

– Ви ще ніколи не були в Парижі? – питає.

– Ні, – кажу, – це ми уперше тут.

– Ото усе ж вас бавитиме… Париж гарний і усі тут прилюбляються. Ви багато купуватимете? О, крамниці є навдивовижу! Моя мама багато собі купує. Чи знаєте – вона заміж іде. Еге ж, мама йде заміж. За графа А. віддається вона. Він вродливий дуже, граф – у нього чорний вус. Він має вжитки такі, має коней, має садиби недалечко від Парижа. Як літо, то житимем там, а як зима, то зараз у Париж – тільки вже не тут, не в цьому домі – у другому вже, у нашому. Оце я не заплачу, як поїду звідси, покину цей дім, бо тут мені вже усе приобридло страх! Усі, хто живе тут, такі вони нуднії! Ви ще нікого не знаєте? Тут є їх багато!

Найкращу кімнату наймає пані Р. з своїм чоловіком – о, вона жовта-жовта-жовта, як не знать що, як добра апельсинка, і суха вона, і костява вона, а вбирається усе у таке ясне… Як на мене, то зовсім вона не гожа… О, що за красу, то краса – найменший з усіх її гріхів, найменшечкий! Її чоловік – це старий добряка, що завсіди частує чим-небудь…

Теж не припада мені до смаку панна М. – та здорова, льодова англічанка. Чи знаєте, усі англічанки страх які льодові, а ще гірш, що завсіди вони дивляться, як ченці, як проповідниці – усі, навіть добрі, навіть дурні – усі! Ось сусіди ваші у праву обстінь теж… Скажу вам, не пришанували й вони мене і важка мені їх ласка, хоч вони обидві безуразливі душі – і тітка й небога.

Тітка вже старенька дівчина, а небога молодесечка й свіженька, а обидві такі соромляжі, та боязькі, та плохенькі… У себе в кімнаті своїй обидві співають – нема вгаву, а в бесіді сидять з мовчком, уста не вміють розімкнути, німіють… А кінець вам з кінцем такі обидві смішні, хоч за гроші показуй… О боже мій! Мій боже!

Дівчинка шморгнула плечичками й дзвінко засміялася і знов промовила: «О мій ти боже!» Подивилась – я слухаю – і знов почала цокотати:

– Живе тут пані з Португалії – от ця втішна – то вже втішна! О, яка весела, як усіх смішить! Дуже гостра й розумна. Тільки що часом єхидна… часом вона вам такі вже нелестиві речі підведе… Товста, як барило, й лиса, а вбирається гарно, хоч не до лиця собі – от почепить що, наче й не зирнула у дзеркальце – вбрання їй такого-такого придбано і таке дороге… Присмачає вона ласощі невзавміру й поїдає тих ласощів не в себе – така! Ще тут живе шведка, панна, ведмідь той вчений… ця не спокусить нікого – ні! Усе з своїми нікчемними книжками, а приступи хто до неї – «Що вам буде завгодно?» – о, бачите ця не всолодить нікому життя в світі!..

Малесенький англічанин живе з слугою, недоросток собі, слабий, хиренний, не може ходити, возять його у возику, як погода, гуляти. Я його часом одвідую й не бавнії й ті одвідки… він недугує усе, то недоторкливий такий, імбічливий… Оце завтра усіх ви побачите при обіді. А чи ви вподобали хазяйок? Вони хитрі жінки, і мати і дочка, вони вам наговорять такого меду, що обіруч не піднести, а нишком і підведуть під монастир – такі вони! І обидві жадухи такі, у скупощах кохаються… Хазяїн – бачили його? Він смирний собі чоловік і багатіє думкою, що такий-то вже він хороший, такий-то вже молодець!.. Правда, він на лице хороший, тільки дурне таке, як дрова… Він усе малює – маляр – і жінки боїться, як огню пекучого… Ох, знаю я усіх їх, знаю! Усі нуднії, усі обридлі… Коли б уже хутче поїхати, покинути!

Тільки дивитись та слухати, та дивувати, що за єдне сидить проти очі та говорить!

Скочила вона з кріслечка, опинилася коло хлопчика. «От кому добре спиться! – каже пошепком, киваючи мені на його. – Він любенький! – (доторкнулася до його головочки) – яке волосся м’якеньке… йому в кучері волосся в’ють?» – «Ні», – кажу. «Ні? Шкода! Кучері б йому до лиця… любенький-любенький – чого тільки поважний такий? Чи він і в обуді такий поважний? Чи вже такий? Як його зовуть?» – Я казала, як зовуть. – «Ой, ой, яке ім’я. Та дарма – я вивчуся. Певно, він хлопчик добрий і любий – еге? Я вже знаю, що він ізо мною полюбиться. Які його літа?» Казала їй, які його літа, і поспитала її, чи вона вже багато вижила віку. «Дев’ятий рік почала я від великодня, – каже, – а що я, кажіть, яка? Чи велико зросла, чи мало, чи так, як треба?»

Ураз опинилася проти дзеркальця, обертається бочком, обертається другим, повертається потиличкою й стоїть проти мене вже, дивиться й всміхається, дожидаючи, що я мушу казати: «О гарна ти, гарна! Найкраща з кращих!»

Казати, чи не казати, то вже своя воля, а подумати, то думка наперед не питається, а самохіть навертається, й навернулась мені думка й гадка, чи я коли зроду бачила таку дитину? Чи то вона така прирожденна, чи то вона така вчена?

А вона вже коло мене прихилилась, в уха мені благенький голосочок дзвенить, – та такий-то вже голосочок скрадний!

– Чи ж ви мене любитимете? Любитимете, еге?

– Не знаю, – кажу.

Вона одхитнулась швиденько і подивилася очима мені в вічі. «О! – промовила вона, і очі гарні, проникливі її очі, ще пильніш в мене впилися. – Це мені дивно!»

– Що ж вам дивно? – питаю.

– Що такеньки ви мені одказали – того я дивую, що такечки одказали ви.

– Чому ж ні? – знов питаю.

– Та на таке питання зауряд одказують: «Еге, авжеж, аякже, любитиму, дуже», – одмовила вона всміхаючись, як сама світова наука та заморські дойшлості.

– Що ж, – питаю, – як так одказується, то так і робиться?

– О! – скрикнула вона й засміялася. – Се вже ви передали, – і знов засміялася і спитала. – Чи ви ніколи не чули, не бачили, не знаєте, – де ви жили досі? Ваша країна дика й дивна дуже? Ведмеді у вас там панують і зажирають кого хочуть – правда цьому? Яка там у вас громада проживає? Чи в вас якщо кажуть, то усе так само роблять, як казано? Чи вилучаються там у вас бенкети і танці? Чи там у вас вишукуються чоловіки приязненькі? Чи трапляються панночки чепурненькі? Чи до ладу вбираються вони? – Розкажіть!

Та й пригадалося ж мені! Чимало, чимало! І панночки, і бенкети, і танці, й ведмеді, й чоловіки, і громада, і уся правда збирана, і усяка кривда незочена; як панночки викрашаються, бенкети гудуть, ведмеді й танцюють й зажирають, чоловіки приязненько говорять, клонна громада слуха… Пригадалася одна мені панночка – не скажу вам, звідки вона й як зовуть її, бо чи ж ви без мене не досхочу знаєте панночок на ім’я і де кожна родилась-хрестилась, чи не вилічили, скільки грошей у посаг їй віджалує батько й скільки примхів приділено їй зроду – де там!

Знаєте ви, у якому талярі який щерб і яку примху як роздразнити, – посудили ви, повинили й каратимете усі її гріхи, коли бог попустив їй зогрішити, й понівечили усі її добрі чини, щоб не стали вони за охорону й оборону, – то буде з вас. Нехай та, що мені пригадалася, мені й зостається. Така вона була, панночка тая, що присягала «любитиму», наче, «на добридень» віталася. А по добридню та й шуги! Бувайте здорові, шукайте вітра в полі…

Пригадалася знов інша дівчина, що як казала «любитиму», то й до смерті залюбилася. Рідненько вона предалася й віддалася і вірно ходила услід за своїм коханням, де йому вгода, куди його воля; йшла вона з Києва до Ніжина в холоді, йшла з Ніжина до Лубен у голоді; з голодом, з холодом та з третьою недугою дочапала щира аж до московської границі – побралась би й далі, та вже смерть заступила й припинила.

Пригадалася знов і така, що любила, та ніколи не казала, і знов друга, що казала багато, та не дуже влюбляла…

Й чоловіки пригадалися, що вони навчали: не вір нікому – не буде жалю, та й самі віри йняли й одбували того жалю береженого самі; і ті невірющі, що зав’язали світ божий не одній душі благій. Пригадалися приязні речі, пуста розмова, лестива, хоч клонна громада, – розкіш, пиха, вбожество, сила самостайна, перешкоди й перекори, потвір і надія, добро і лихо – усе, що у світі бува.

А чого, чого, чого у світі не бува, аби здорова на плечах голова! Це мені так пригадувалося тільки, а гостійці своїй я сказувала те, об чім вона питала мене, що вже нас не зовсім, справді, ведмеді з’їли, не поспіль вже нас, справді, й простота посягає… Що в нас по містах вибудовані пишні будинки з ясними вікнами, з широкими ворітьми, з такими великими дверима, що, здається, усьому миру хрещеному увіходити місця не бракує, – тільки що не уступає туди багато людей; хто не насмілиться, кому нема по що, а то такий вибереться, що не схоче…

– Не схоче? – промовила дівчинка – О! Чому ж? – і додала. – Кажіть, кажіть – я слухаю!

– Оце ж стоять такі будинки пишні, і живуть там пишнії пани, й виростає панночок і паничів, скільки бог дасть, їдять і п’ють вони смачно, сплять розкішно, слуги роблять і годять їм безвимовно, і ходять до них у гостину теж другі пани пишні, а роки упливають, як бистрії ріки; панночки й паничі викохалися – виніжені та виховані – не вспіли книжок начитатись, награтись, наспіватись отцю-матері і собі на втіху, сусідам на муку, як тут посилає господь долю: панночці розумного чепурного пана вельможного, що її посватає, а паничеві покаже красну безприданну панночку, і він її собі обере. Здружуються вони і починають жити ще в кращих будинках, прикупають села, прибільшують собі повагу – їдять вони з серебра, п’ють з хрусталю, а частують з золота, одягаються у легкі дорогі шовки у літі, а як зима – беруть на себе м’якенькі оксамити, обгортаються теплими кунами та бобрами; їздять вони у таких колясах, що хитає, як у колисці, возять їх такі коні, що аж землю рвуть; вслугують їм слуги такі терпливі, як вчені, – от пани в нас такі знаходяться!

– Добре-добре! – знов промовила дівчинка. – Найхітніш усього мені б одягнутись у куни або в лиси… Мама казала – купить мені на цю зиму… Говоріть-говоріть ще далі!

Знов треба було їй розказувати, як стояла одна козача пасіка й треба виписати, що то за річ пасіка тая; і як була огороджена частка травистого зеленого поля і як в огородь загородив козак аж сім високих, старих коренатих дубів і восьму вербу гіллясту, – хто не побачить було вербу тую, то спитає, як вона уросла тут сама поміж дубів, а верба щовесни давала виду, що хоч сама вона поміж дубів, та добре їй рости тутечки, бо росла вона, угоняла хутче козакового унука Михайла.

Кажу Михайла, бо він не любить, як хто його покличе Михалко й не дочуває, хоч удесяте гукніть, а як покликати «Михайло» – зараз він наче вродиться поперед вами у широкорукавій білій сорочці, у широких шароварах, у червоному поясі – у тому самому поясі, що він сам купив у ярмарку аж у Кролевці. Тоді ж покупив він і чоботи свої з червоним закотом, і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й ошамненько бере на себе і що як візьме, то дід сміється й каже: «Гледи, Михайло, гледи, рознесуть твою славну шапку лакомі бджоли на мед».

Михайлова маненька сестричка, білявенька, русявенька босоніжка Маруся, як почує, що дід те говорить, і сміється, собі теж піддзвонює… Тільки Михайло посміху не потурає, низько насува чорну шапку на чорні брови й походжає сам оддалік, як гетьман поперед військом… Оце ж, кажу, як поважненько покликати його «Михайло!», зараз він наче вродиться й, одтрушуючи своє темне волосся і поглядаючи своїм хорошим поглядом, спитає звичайненько: «Чого треба вам?» – і, коли вам діда треба, він зараз побіжить і приведе старого од вуллів, а коли вам треба сестрички його Марусі, він примчить Марусю сестричку.

Часом Маруся буде соромитись і сховається у траві або за вулій – бо Маруся маненька, як вузлик, і всюди може приховатись, а до того ще має надію, що як собі затулити хоч одне очко (обох вона ніколи у світі не затулить, – хоче усе бачити) – хоч одне очко затулити, то й не знайде ніхто, а Михайло таки одшукає і як не вговорить іти доброхіть – Маруся своєю волею живе – то схопить її та й принесе жваво й браво, й сміючися, хоч, може, Маруся і щипнула його по дорозі. Чому ні? Одна люба, тиха дівчинка вкусила мене колись до живої крові, як я силоміць піднесла її на руки…

Не гарно кусатись, та й не гарно й силувати. Не гарно силувати, та не гарно й… Не став би й Михайло сестричку кривдити, якби вона справді гнівалася, – ні, Маруся не з гніву так чи так боронилася, а тільки з самого сорому, бо страх була Маруся соромляжа і як загледить чужого чоловіка, то не то що личечко, а й ніжечки, здається, малесечкі порум’яніють, утікаючи, і не знаєте самі, що се втекло від вас: чи зайчичок стрибнув, чи пташечка пурхнула, чи дівчинка зникла – не можете ви собі виявити істотно, ані людям виписати добре; а коли б же чули ви, як Маруся вимальовує вас, і вашу одежину, і похід, і погляд!

Вона встигла вас і зобачити, і розгледіти, і так вималює словами, що удруге вас пізнають усі в хаті, коли увійдете: «А се той добродій, чи тая добродійка, що Маруся розказувала». Хоч се, бачте, трудно, а я таки вам радитиму з Марусею признакомитись, бо вона розумна дівчинка і багатого дечого знає й така ласкавенька, що й вас дечого навчить. Якого пісень славних вона співала, якого казочок потішних уміла і не то що дорогу у Київ – знала вона навіть кудою у Херсон братись.

Оце ж козак старий – звали його Загайний, – погородивши загородь, постановив вуллів чимало: було їх там наче снопків на добрій ниві – і вже не полічу, мабуть, скільки багато тепер у його їх придбано: мабуть, багато та й пребагато, бо рої там роїлися виборно, так що тільки не подивуйте у лиху годину, – виборно роїлися! Було раз у раз чути: «Рій! Летить! Від поля! Від гаю!» То Михайло скрикне «Рій!», а Маруся за ним, як у дзвоники перебива: «Рій-рій! Рій-рій», – то знов Маруся закричить: «Летить-летить-летить-летить!» а Михайло біжить вивіряти, чи правда; то знов дід, плетучи кошик, наче духом вгадає, що рій надлітує, і йде його накривати…

Страх якого діла було у пасіці! У кутку дід там заплів хижку з лози, Михайло покрив її соломою гарно, а Маруся промела коло дверей і сказала: «Оце вже й зовсім теперки!» Дід насадив і калину, і бузину, і рожу гожу з Михайлом, а Маруся насіяла всячини, і усе прийнялося, зійшло і проквітало одмішне й перемішне, як у празнику люде, на диво Марусі, що, каже, сіяла усе окремішне, ряд по рядочку, а зійшла така мішанина.

Михайло на сю річ сестриччину мовчить, бо не хоче змагатися з дівчинкою маленькою, – мовчить та тільки дивиться, як рожа, хилячись із гіллячки, наче питає чого це так підкотивсь до неї хорошої низенький василечок; а василечок низенький, невважаючи на питання, викида квіточок не в свою силу василечу, одбившися від свого роду, других василечків, що їх заступали задирливі купчаки; листатий любисток тут побратався з жменькою конопель, а коноплі знов побралися між маки повні, а маки знов угнали у волоський горох, а скрізь усюди колоски постріляли житні, – де один, де два, а де й посімейкою і вже як де посімейка, то й перенадила за собою і кукілю червоного, і синіх волошків.

Чи теж мало зілля несіяного, непроханого й некоханого нагодилось у дідову пасіку – і над усім літають бджоли гудучи. Славно у тій пасіці. Дихать – не надихаться! Легко, вільно! Куди глянеш – усе поля широкі, чисті і по полях дуби, зрідка дуб од дуба, як намети проти сонця розкинуті; у село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, – видко тільки від схід сонця гай здоровенний, темний…

Славно було літувати у пасіці Михайлові з дідом; і Маруся маленька, покинувши матір зі старшою сестрою домувати, сама прителіпилася до дідуся і хазяїнувала у його пасіці: співала пісень, ходила по полю збирати полуниці, розбила два горщатка і одну мисочку, теж бджоли доглядала так, що аж, незвичайні, кусали її і тим робили часом із любенького личенька незнать що: з одного боку глянь – Маруся: її щічка, її вічко; а з другого боку глянь – якийсь дутик… Уставала Маруся раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй, вже казано вам, такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві у пасіці і дививсь у небо. Вже зорі поскакували, й тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Маруся, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема, – і вдалині не видко.

Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорють, серпок високо підбився, а діда усе немає й не чути – усе тихо. Коли разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки – таке важке, що й не зважити на вазі! От воно поронило лісу; суне поміж вуллів і вулля валить, і квітки давить, і бузину й рожу ламає, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи – господи-світе! Що ж ви думаєте! Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав! Не здумав ще Михайло, що його робити, а вже коло його манесенькі трепечущі рученяточка обвилися, як цупка хмелинонька, й голосочок шепоче: «О, братіку коханий!»

А ведмідь наче хазяїн посува, оглядає, де кращий вулій, солодший мед; от впав йому такий в око, зараз лапу патлату туди, видира й лакомиться.

– Марусю, біжи додому, біжи хутенько, рибочко! – вимовляє Михайло потихесечку.

– А ти ж? – вишептує Маруся, не пускаючи його з ручок.

– Мені треба тут бути… я його піду вижену… біжи або заховайся у хижку – ховайся у хижку, ховайся… – та й тягне її заховати у хижку.

– Із тобою! Із тобою! Сама не хочу – не хочу, братіку! Він тебе з’їсть… Не хочу без тебе… Сховаймося разом.

А страшний ласач патлатий учищає та й учищає мед по волі й по роздоллі, – часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш», часом ніби поприслухає: «Здається, дівчинка тут з хлопцем перешептує».

– Пусти ж бо, Марусю, пусти… Я піду до його з києм та й годі! Піду! – каже Михайло, зриваючись і шукаючи очима великого дідового кия і зопалу нічого не вбачаючи й одтискаючи Марусю від себе; а Маруся проситься й молиться, й так пригортається, наче прикипа… Коли ведмідь кашлянув… ждати, що зареве… А ні, – він пав долі та як почне викочуватись та вивалюватись по траві, як почне, – несоромляжий, необачний патлачу! Укачавшись, увалявшись, устає, струшує патли, оглядає – та як оглянув вуллі, отже, присійбогу, засміявся й щекнув зубами, як білими гострими сокирами – сказать би тішачись, якого вчастив меду солодкого… Та й поступав до гаю, вгинаючи землю під ступою… І вже сам пропав з очей, а важка ступа ще оддавала по полю!..

– Ну, спасибі богу, що він не з’їв тих діток, – каже моя гостійка. – Вони ж не зосталися вже там більш жити?

– Чому? Зосталися й жили, – одказую.

– А ведмідь приходив ще?

– Ні, не було.

– Це щастя! А все-таки лучче б покинути таке місце небезпечне – то вони з нерозсудних голів своїх не покинули! Розкажіть мені ще, коли ласка! – просить знов. Й знов починаю їй розказувати, як була собі дуже вбога молодиця з дитиною, дуже вбога – таке вже вбожество нещадиме, що не те, що самій їсти, – дитину не мала чим годувати. Думала вона, думала, – плакала вона, плакала та й, узявши дитину, пішла на побрідки…

– Еге ж! Еге ж! – перехопила моя гостійка. – А чи ви знаєте, як вони, ті молодиці вбогі, дурять та підводять часом? Приходила тут одна, – така вже нещасна, що глянути та заплакати, й таку вже біду вона розмальовувала аж страх: й діти її обсіли голоднії, і чоловік вмира, і господар з хати жене… А далі й дізналися, що в неї ані дітей, ані чоловіка нема, й що вона п’яниця превелика, й не хоче заробляти… Не треба, бачите, усім віри йнять… Не треба – щоб не одурили…

– Та вже ж не з розкоші никать по чужих людях да піддурювати такеньки, – кажу.

Маленька знатниця й це знала.

– Авжеж, авжеж! – каже. – Вже ж не з розкоші! У світі чимало прожива без долі, без талану! Годі вже говорити, бо дуже жалко… Гай-гай! Як пізненько! На добраніч вам! Уранці я до вас прийду. Ранесенько прийду. На добраніч!

Та й випурхнула за двері рожева гостійка.

Другого дня таки ранесенько сидимо ми з хлопчиком та говоримо, коли ось стукають у двері, відчиняють, і на порозі рожева дівчинка сміється й вітається, уступає до нас – добридень мені, добридень хлопцеві – чи здоровенькі? Як спалося, що снилося? – А сама усюди: і в цім кутку, і в тім кутку, і в третім, і в четвертім, і біля вікна, й коло стола, і за нами, і поперед нами. Хлопчик дивиться на неї у дві оці.

– Це ваші книжки? – вона пита в його.

Нема одказу.

– Чи ви любите книжки читати?

Знов нема слова.

– Маненькі казочки є? Чи вам більш до сподоби книжечки з образками? В мене такі є книжки з образками – чудові! – Я вам принесу… Принести?

Знов-таки ані пари з уст.

– Маю я теж іграшок і забавок багацько… коники славні маю… Го! Я знаю, ви любите коників! Еге, еге! Хочете бігати зо мною? Ходіть – біжіть!..

Вона потягнула хлопчика, за руку ухопивши, а той уперся: «Ні, не хочу бігати», – промовляє.

– А! Це ви промовились, хвалить бога! Хочете в опуку перекидатись? Нумо!

– Не хочу.

– Оце! З вами не зговорити! Та, може, ви не вмієте опукою перекидатись? Маєте опуку?

В один мент кинулася вона тудою й сюдою, зазирнула під стіл, побачила на столі, відчинила шафу, струхнула хустку велику на кріслі і одшукала опуку у кошичку й почала перекидатись з ручки у ручку.

– Я вже знаю, що ви не вмієте такеньки перекинути, – каже хлопцеві, – ні-ні-ні! У світочку – ні!

Хлопчик всміхнувся простодушно.

– А що ж це, завірятимете та запевнятимете, що вмієте? Не пойму віри, не пойму! От вам опука! От маєте!

Та шибонула в його опукою, хлопець похопив та пустив до неї, вона ще хутче до його – та й узялись бухати. Та й признакомилися із собою.

– Чому ти не хотів ізо мною говорити? – пита дівчинка, кидаючи та підхоплюючи. – Чи ти злякавсь? Чи я опудало таке – ге?

– Ні, ти така, як лялька з крамниці, – одказує хлопчик, – тільки, що ти багато говориш.

– Я хороша, як лялька? – спитала.

– Еге, – одказав.

– Чи ж ти ляльок улюбляєш?

– Ні, а бачив учора… – та й розказав їй, яких він учора ляльок бачив, таких, що вимовляють «тато» й «мамо», як добре пучками прижати та притиснути.

– Чи ти підеш із нами обідати униз, у столову? – спитала знов.

– Піду.

– А знаєш, що діти не обідають з нами маленькі – маленькі діти тут обідають окромішне…

– А ти ж, мабуть, не розростаєшся, як сідаєш там? – пита вже собі хлопчик.

– Я? То вже друга річ! Я знаю, як сидіти, як поводитися… Чи ти хочеш сісти коло мене при столі?

– Ні, я коло неї сяду, – та й показує на мене.

– Чому не біля мене?

– Бо я люблю її дуже і хочу коло неї сидіти близенько.

– Се гаразд, се добре, – треба любити її та й до інших бувай ласкавший… Ти – капшучок!.. А от лови-лови-лови мене!

Та й за двері, та й по сходах, та й з рундука, та й вже у дворі, та й вже між деревами у садку, а хлопчик за нею гонячи…

Я до вікна – бачу тупочуть по садку – то рожевенька суконечка матне, то сорочка біленька, то темна голівка мигоне, то золоті кучері, то тут кущ втрухнеться, то там дерево вхитнеться, то гілка кракне. Бачу поперед собою, під деревом у садку стоїть повозочок у холодку – сонце тут світить, не вам кажучи, як мачушине серце любить – у повозочку, бачу, сидить дитина – бліде-бліде личко і чорно-русе волосся аж поза сухенькі плечечки пада, а як здійме ручку вхопити листок з гіллі над собою, – що то за ручка тонесенька, прозоренька, наче з воску білого ручка. Коло повозочку біля дитини сидить на лавці садовій молодиця, щось шиє з тонкого полотна, сама у темній одежинці чистенькій і гарненькій.

А хлопчика й дівчинки вже не видно на очі – тільки чую голосок – дівчинка щебече й жебонить, просить і каже, сміється й леститься – хоче чогось, – і чутно хлопчик їй одмовляє: «Ні». Й знов щебетаннячко, і смішки, і лестки, й прикиди – і знов «ні» таке саме. Знов-знов щебетання хутчій та хутчій, лестки та смішки задирливій наполягають – і знов таке ж самісечке «ні» одрізано. І чую тихенький сміх – сміється дитина у повозочку і стира слабі рученятка, якби щось вдовольняло її дуже, й промовляє якесь слово до молодиці – і вона всміхається, покинула шити, і обоє прислухають чуйненько, і дивляться обоє пильненько поза кущі, де дівчинка з хлопчиком змагаються.

Я й собі пройшла у садок. Бачу, хлопчик стоїть коло рябенького квітничка, мов гора кам’яна понад Дніпром непохиблима, а дівчинка, як муха заїдлива, літа й перелітує округи і гуде: «Ану-бо! А який же бо! Для мене, любенький! Прошу тебе, друже! Оце який боязкий! Ану почнемо вкупі! Ану-бо, ну!»

Вгледіла мене ураз і враз до мене: «А це ми туточка граємось – туточка славно… Подивіться, які квітки. Я дуже люблю квітки, моя пані кохана». З-за кущів, як з землі, поза нами вийшла стара хазяйка, ладячи на себе окуляри, кланяючись мені приязненько, питаючи любенько:

«А що ви тут, діточки, робите? Хороше граєтесь?» Одним поглядом оглянула і квітничок, і травицю, і дерева, і гілки усі. «Грайтесь, грайтесь, мої душечки», – каже. «А тобі до вподоби садок (до хлопчика це). Бігай, бігай, як ніжки винесуть (цілуючи його), тільки квітів не можна зривати. О, за квітки борони боже!»

Скоса обзирнула дівчинку, як саму шкоду, а дівчинка благенько:

– Це ж я йому зараз казала: не зривай у світочку квіток, не зривай. Я йому це казала!

– Що? – пита хлопчик – дивом його, наче огнем припекло. – Що? Казала?

– Еге ж! Я тобі казала – не зривай цих квіток, – промовля дівчинка й дивиться в вічі, наче свята. – Еге ж! Я тобі так казала! Еге ж!

– Ти казала мені усі квітки видушити, – гукнув хлопчик, як з барила.

– Як-то! Як-то! – скрикнула дівчинка. – О, він, бачите, не дуже, мабуть, мови розуміє.

– Я розумію! – правив хлопчик, наче вже з бочки. – Ти казала: видуши, бо це квітки негодящі!

– Він, бачите, не розуміє зовсім! – скрикнула дівчинка.

Повозочок торохтить до нас, і голосок слабенький покрикує: «Я чув! Я чув! Вона казала, вона прохала винищити усі квітки!»

Молодиця підвезла слабую дитину близенько, і обоє вже свідчать, що чули, як дівчинка наполягала винищити усі квітки.

– Ой-ой! ой-ой-ой! – скрикнує дівчинка. – Що це за горе таке! За що це ви усі на мене наважуєте? Господи праведний! Боже в небі! О, бідна моя головонька! Що це за напасті на мене! Не розуміючи мої слова, та таке на мене зводити! Ой лихо! Ой недобрість! Ой кривда!

– Слухай-бо, слухай! – почала узивати до неї хазяйка стара.

– Як же такеньки! – почала до неї молодиця.

– Я розумів, – правив хлопчик.

– Я чув, – доводив слабий.

– Таке? Таке? – скрикнула дівчинка. – То я до своєї мами піду! Пустіть, я до мами піду!

Та й побігла геть з садика й зникла, а ми усі зосталися, стоячи та дивлячись.

– Я чув, чув, як вона вчила, – почав знов слабенький, – я чув, як вона прохала, а він не послухав…

– Нащо я маю слухати дівчаток: я коли схочу, то сам зірву, – каже хлопчик.

А хазяйку стару, наче голкою вкололо. «Що? – пита хлопчика, – пам’ятай, коханий, квіточок не зривай».

– Я цих не буду, бо погані, – одказує ласкавий хлопчик, – а коли кращі виростуть, тоді я кращих урву.

Рад-не-рад треба було цією обітничкою потішитися старій хазяйці й усміхнутися наче з доброго собі жарту. А молодиця, що дивилася за дівчинкою услід, наче проводила саму невіру у плоті й у тілі, обертаючи чесне та смирне своє обличчя до неба, промовила: «Святий боже!»

– Знаю я, знаю ту дівчинку, – каже тоді стара хазяйка та й додала, схиляючись до нас до усіх: – це не дівчинка – це лихо в домі! – Й додала вона це, наче таку вже потайність виявляючи, що вона ні отцю, ані неньці, ні рідній дитинці б зроду не виявила, тільки нам самим одним.

Далі вона похвалила звичайненько, яка погода славна, далі звичайненько нас усіх похвалила та й, трохи передавши куті меду, пішла собі до покоїв.

– О, ця дівчинка! Ця дівчинка! – знов каже слабенький. – Ця дівчинка зрадлива, звадлива, прикидчива – я цю дівчинку ненавиджу!

– Гріх, гріх, коханий! – говорить молодиця, наче прохаючи. – Не гріши!

– Гріх, Джен? (Джен – по-нашому Ганна). Гріх, Джен? – перехопив слабенький. – Що ж робити, він є, той гріх в мене й не можу я цьому запомогти. Не можу, не можу, не можу! Не кажи мені «гріх», Джен, а згадай яка вона! Тільки згадай, яка вона!

Джен, мабуть, згадала, бо зітхнула важенько.

– Я її не влюбляю зовсім, – озвався хлопчик, що тим часом вже двічі по садку скрізь пронизав і двічі до нас повернувся; скрутив одну гіллячку, розтрощив другу і зорив очима, чи не буде ще чого-небудь спожити йому.

– Зовсім її не влюбляю і не хочу її, – промовив він.

– Еге! Еге! Іначій і не можна, й не годиться іначій, – говорить слабенький.

– А що ж це, діточки? – каже молодиця. – Якби вона прийшла голодна й нещаслива до вас, то ви її проженете – ге? І вона піде і вмре, біднесенька! – й подивилася, чи дуже налякала.

– Дати їй зараз хліба, то вона не вмре, – каже, не вбоявшися, хлопчик.

– Це друге діло, Джен, – каже слабенький. – Як вона голодна, я мушу їй дати їсти… Я дам їй їсти, тоді і кажу йти прічки – бо я ненавиджу її… бо я не… – Хлопчик ухопився за повозочок й помкнув його так, що тільки колеса завертілися – та по садку, по стежці, то з очей наших, то знов на очі, та знов поза кущі – повозок торохтить і котиться, бистрі ніжки тупотять, дзвінкий регіт, як громок грукотить, і чутненько сміх слабенький і хиренький тихенько розлягається.

– Це, бачите, мій Джорж посварився вчора з тою дівчинкою, – каже мені молодиця, – тому він так сьогодні й говорить. Вона його, бідного, усе обіжа, – вона не жалослива зовсім. А він у мене, коли б ви знали, який добрий і який тихий… Сідайте тут, коло мене – хочете?

Та й посідали ми рядком на лавці садовій.

– Ви здалека? – пита мене.

– Здалека, – кажу.

– Як і ми. Я не знаю вашого краю, а ви мого теж не знаєте? Не знаєте мою Шотландію?

– Не бачила, а чула багато, – кажу. І все, що колись чула, уявилось мені таке живе, наче колись сама бачила й гори, й озера, й гаї, й долини.

І, як мені уявлялося, я почала їй розказувати, а вона сміятись та радіти, та підкрикувати: «Еге! Еге!» або перехопляти: «Ні, ні! Не так – от як!» та й починати мені знов оповіщати та й покинути, промовивши – «Це, бачите, не легко згадувати» та й змовкнути,- та й заплакати.

Вона вже рік як живе у Парижі з слабеньким своїм Джоржем (Грицько по-нашому), ліків вживаючи. Вона ще молоденькою дівчинкою служила в його мами – його мама заможна й добра пані – вона ще в сповиточку носила Джоржа на руках своїх, на її очах він ріс веселенький і здоровенький – й на її очах усе пропало: й здоров’я, й весела втіха – придушила, прив’ялила хворість щоденна. Казано його завезти у Лондон.

Мати покинула дрібненьких діточок – а діточок в неї дев’ять, і всі хупавенькі, гарненькі такі – покинула їх, поїхала з слабенькими до того Лондона – там завдали чимало ліків і муки, а далі казали їхати до Парижа, що ніби ясніш і тепліш тут – отже й поїхали, й приїхали, й живуть тут уже рік.

Пані бідна мусила повернутись до діточок, а слабенького свого вже зоставити з нею, – сама тільки наїжджає як у гостину одвідувати його – тепер у два місяці буде, може, коли не хутче. А лікар усе каже: «надійсь», а дитина не вбирається у силу, ані в рум’янці – ніжки не носять, ручки не держать…

Може, ще усе те приверне, – може, господь припошле, – сподіваймося. В неї нема роду близького – інші померли, інші знов заїхали десь, що не можна й опиту взяти, чи живенькі… Були такі, що одно одного одцуралося, – були знов такі, що треба було розлучитися.

Примітки

Третій уривок вперше опубліковано за копією з автографа в журналі «ЛНВ», 1908, кн. 3. Через два роки у виданні «Марко Вовчок, Посмертні оповідання» (1910, Київ) цей лист надруковано вдруге, але вже за автографом. Звідси його й передруковуємо.

До тексту уривка третього видавці збірки «Марко Вовчок. Посмертні оповідання» дали таке пояснення:

До стор. 627. Після слів «заморські дойшлості» – Попершу було «людська довіда».

До стор. 629. Після слів «Говоріть, говоріть ще далі!» – Далі йде від слів Знов треба було… текст видрукований в «Меті», 1864, під заголовком «Ведмідь» (передр. в Народних оповіданнях, як осібне оповідання вид. Видавн. Спілки, ч. II). Перших кілька рядків в оповіданні «Ведмідь» трохи інакше зредаговано; трапляються одміни й далі. В друкованому тексті не Маруся, а Мелася».

До стор. 630. Після слів Не гарно силувати, та не гарно й… – Далі не стає частини оригіналу, що відповідає стор. 244, рядкові 6 знизу 14 зв. тексту останнього львівського видання (Львів, 1903, т. II); звідти передруковуємо це місце».

До стор. 633. Після слів …а важка ступа ще оддавала по полю. Досі зміст «Ведмедя» в друкованому тексті, де воно видруковано, як осібне оповідання, текст значно перероблено.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 2, с. 580 – 597.