[15. Дівчина-отруйниця]

Судили тут дівчину отруйницю, і я чула, який на неї суд був. Судять тут у великому кам’яному будинку під залізом, з широким рундуком. Будинок той за решотчатою огорожею від улиці. Уліво прибудована церковка з високим тонким шпилем, а вправо прибудовані темниці.

Судять тут убійників і злодіїв принародно і прилюдно, і багато біжить дивитись та слухати; по сходах і переходах гомонять чоловіки і жінки цікаві, простуючи до судного покою.

Сей покій величенький. Як увійти, таки добреньке місце для людей цікавих від дверей до низенької дощатої загорожі. Поза цією загорожею лавки у двурядь для свідків і знов загорожа, а за нею півочертом пусте місце, тільки управо столик стоїть, а за тим знов півочертом-таки три сходи увишень, і знов-таки за загорожею. Там просто три місця у кріслах за столом – на середині для найстаршого, а поруч для судій. У ліву руку місце завинителю і присяжним, а у праву руку злочинці із сторожею. Поза трьома кріслами на стіні намальован Христос на хресті великий, а округи стіни зелені золотими бджолками.

Перш усього уявляється оборонця у чорній широкорукавній хламиді, у чорній шапочці на чотири ріжки; йому те місце коло столика управо – він боронить і вимовля за того, кого винують. За тим увіходять присяжні, аж дванадцять чоловік; далі завинитель із суддями. Свідки вже тут сидять усі. З бокових дверей уводять злочинцю.

Перше саме слово промовля найстарший суддя до присяжних, чи непристоронно вони рішатимуть, а присяжні по черзі клятьбу дають, що по правді й по совісті говоритимуть. Тоді вичитують усе, у чім винують і завиняють, і зачинають питатися злочинці, а виспитавши, уводять свідків пріч, і знов по одному приводять, теж питаючи, що вони знають. По сему завинитель завиняє, а за ним оборонця боронить. По завині й по обороні найстарший суддя говорить до присяжних, що от яка завина і от яка оборона – яке їх буде слово? Чи по тямі злий чин, чи не по тямі? Присяжні виходять совіщуватись і радитись, а злочинцю уводять, пока усе має дорішитися. Як вже знов присяжні увійдуть і скажуть, тоді злочинцю знов приводять і читають їй її часть. Такеньки судом таким судили дівчину отруйницю.

Ся дівчина вбога. Родилась вона й зросла в убожестві. В неї є мати. Як ще жила вона при матері, так одна милостива пані знала їх обох, і жалувала, і запомагала у пригоді, і любила дівчину, і казала, що візьме її до себе служити. Коли тут на мати її позлодійка, і суд, і завинили її, і зачинили у темницю. Дівчина тим часом пішла служити до пані, скорбіючи і боліючи за свою матір і пишучи до неї часті листи. Що ж то за листи розумні та гарні! Як щиро вона жаліє і жалує і втішає свою неньку! Як мудрець гудить життє людське, як старе з лихом єднається, як молоде на краще сподівається. Про пані нічого, окрім що жити і служити у пані – усе гаразд. І з дівчини була слуга добра; до роботи згожа, до всякого ввічлива, до пані прихильна.

Дівчина щоранок варила панений кофій і подавала. Одного ранку пані їй каже: «Любко! Щось кофій поганий. Якийсь у нього смак чудний». – Який же смак у ньому? Ану я скоштую, коли зволите, – промовила дівчина. Пані їй дала, а вона узяла і, скоштувавши, сказала: «Це, може, вам так хорується, а смак, як смак». – А, може, – каже пані, – нехай же доп’ю. І допила. Цілий день пані усе млоїлось до вечора, – ввечері одпустило.

На другий день рано дівчина знов унесла панений кофій і спитала пані, чи здоровенька. «Полегшало, – каже пані. – Кофій і сьогодні мені не смачний». Хоч не смачний, вона його випила і знов ще гірш замлоїло, і цілий день знов млоїло, і ввечері полегкості не дуже, і вночі нездорово. Дівчина пильнувала свою пані, давала воду пити, укривала одягалом, цілувала. Уранці знов кофій принесла, і знов пані випила, а по сьому зараз як узяло пані млоїть, як вхватила колюка болюча, корчі, аж вона почала у крик кричати. Дівчина впадала коло неї, сусіди прибігли, по лікаря послали. Лікар зараз каже:

«Отрута». Хто отруїв? Питати, шукати – за дівчину у той час. Дівчина відрікається: «Не знаю нічого». А тут знайшли у кофійнику, у щербці аж п’ятнадцять головок від сірничків, від запалок. Тоді дівчина призналася, що: «Я, – каже, – хотіла її струїти». Пані ледве визволили від смерті, а здоров’є панське повік зрушено, а дівчину стали судом судити.

На суд усіх їх звели: і дівчину, і її мати, і пані її. Зовсім молодесенька дівчина, виросточок, – у чотирнадцятий, може, рочок уступає, – невеличка зростом, огрядненька в постатті. Мабуть, дуже розумна і довтіпна і забігла розумом; не боїться і не плаче; сидить і нікуди пильно не гляне. Мати її і пані для свідку і вияву. Мати гірко плаче, затуляючись руками; пані ридає і раз у раз скрикує; чотири рази омлівала – виводили її і знов приводили.

Як спитав найстарший дівчину, чи хотіла пані отруїти: – Еге, – каже, – хотіла. «За що?» – Так, – каже, – втомила мене служба в неї і огидла мені. «Може, пані була лиха дуже, може, обиділа чим-небудь?» – Ні, пані була од першу до кінця ласкава і добра. «Чи не подговорював, чи не підмовляв хто-небудь отруїти?» – Ні, ніхто ніколи не підговорював і не підмовляв. «Чи знав хто другий, чи вона кому признавалася?» – Ні, ніхто не знав і нікому вона не признавалася. «На що ж вона важила по тім, по отруті?» – Вона не важила нінавіщо по тім.

Тоді почав її старший соромити й совістити, повелів їй глянути на свою рідну питому мати, на пані, котрій вона за ласку та за добрість віку вкоротила і здоров’я згубила; казав згадати і праведного бога на небі; наполягав, щоб вона каялась, щоб вона господа просила, щоб у всьому чисто призналася. Дівчина усе слухала, стоючи, і знов одказала тими ж словами: вона нікому не признавалася, ніхто не знав, ніхто не підмовляв, – усе вона сама. І отруїти хотіла, не важучи нінавіщо, а так, за тим, що огидла їй ся служба і втомила її. Тільки в неї і випитали. Пані за свідка ледве промовляла з плачом і з риданнєм. Мати на вияву, кажучи, завіряла, що нічого не знала ніколи. «Хоч я нещаслива, хоч я з темниці…» – почала була мати та й не словами, а слізьми доказала свою річ.

Завинитель почав винуватити, а оборонця почав боронити. Завиняв той, що аж тричі труїла день у день, а другий боронив, що ще вона молоденька, що вона сама не розуміла, що за чин чинила… Дівчина сіла як перш сиділа. Мати усе плакала. Пані усе ридала й омлівала. Найстарший запитав присяжних, яке слово вони скажуть: чи по тямі, чи не по тямі злий чин?

Присяжні вийшли, й дівчину вивели. Незабаром у дзвонок задзвонили і присяжні, уступивши, казали: що злий чин не по тямі. Дівчині не присудили жодної кари, окрім всадити її у дітський дім на вихованнє й на ісправу, аж поки уступить у літа зрослі. Знов увели дівчину і прочитали їй, що над нею рішили. Вона слухала, й знов її повели, і знов вона пішла, така, як прийшла. Мати її знов до темниці виправили. Й усі розійшлися.

Примітки

Другий уривок вперше опубліковано в журналі «Мета», 1865, № 10. Уривок подаємо за цим виданням.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 2, с. 576 – 579.