Повернення пам’яті

Віталій Ковалинський

Спокутування гріхів попередників – це очищення суспільства від скверни минулих протиправних діянь, відродження справедливості та відновлення душ нині сущих.

Саме таке внутрішнє бажання керувало колишніми випускниками Іскрисківщанського сільськогосподарського технікуму (тепер – профтехучилище № 38), що у Білопільському районі Сумської області, коли вони, вже сивочолі хлопці, минулого року зібралися на 40-річчя свого випуску. З’їхалися з різних міст України та Росії і, поринувши у свої юнацькі роки, згадували усе те, що їм колись розповідали про історію Іскрисківщини.

Насамперед говорили про славетну родину цукрозаводчиків, благодійників і меценатів Терещенків, атому згадували й родину генерал-лейтенанта Саранчова, з яким Терещенки у 1881 році породичалися. І от п’ятеро давніх друзів – Леонід Погрібний, Микола Піщулін, Володимир Бородавка, Віктор Гончаренко та Микола Лісовенко – вирішили власним коштом встановити пам’ятний хрест на місці колишнього кладовища, де були поховані представники цих родин.

Першим тут спочив генерал-лейтенант Михайло Андрійович Саранчов, який у 1869-1883 роках служив в інтендантстві Київського військового округу і з 1880-го очолював Товариство землеробських колоній та ремісничих притулків, що опікувалося перевихованням малолітніх злочинців.

Після Києва Саранчов проходив службу на Кавказі, а восени 1885 року приїхав до своєї Іскрисківщини, щоб трохи побути у колі рідної сім’ї, але сильно застудився і 5 грудня несподівано помер. Газета «Киевлянин» написала у некролозі: «Будучи людиною, наділеною неабияким практичним розумом, покійний Михайло Андрійович вирізнявся завжди великою сумлінністю у виконанні прийнятих ним на себе обов’язків, надзвичайною скромністю та особливою чуйністю на усяку добру справу, на усяке чуже горе. Ця рідкісна за душевними якостями людина померла тією тихою, спокійною та сповненою святості смертю, яка є таланом небагатьох обраних».

Іван Николович Терещенко (1854-1903)	Герб родини Терещенків з девізом «Прагненням до громадських користей»
Іван Терещенко на військовій службі	Могила I. Н. Терещенка та його доньки Ольги

Через два роки поруч з генералом поховали його вдову Ольгу Михайлівну, яка померла у Києві. Потім земля прийняла їхню маленьку онуку Ольгу – першу дочку Єлизавети Михайлівни Саранчової та Івана Николовича Терещенка.

Після неї у Терещенків народилися Пелагея (її назвали на честь бабки – Пелагеї Георгіївни Терещенко), Михайло (на честь діда – Михайла Андрійовича Саранчова), Єлизавета (на честь мами – Єлизавети Михайлівни) та Никола (на честь діда – Николи Артемійовича Терещенка). З них Михайло Іванович (1886-1956) відзначився найвагоміше: у 1917 році він став міністром фінансів та міністром закордонних справ у Тимчасовому уряді Росії.

Його батько Іван Николович (1854-1903) був знаним колекціонером живопису і меценатом мистецтва. Він народився у місті Глухові, середню освіту отримав у Москві, у відомій приватній гімназії Ф. Креймана, а коли батьки вирішили повернутися в Україну, поступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира.

Завершивши університетський курс зі ступенем кандидата юридичних наук, Терещенко з квітня 1879 року перебував недовгий час на військовій службі у гвардійській кінноартилерійській бригаді у Варшаві. Потім здав офіцерський екзамен і в званні корнета був зарахований у лейб-гвардії Гродненський гусарський полк. Прослужив зовсім недовго й у квітні 1880 року залишив військові заняття. Усе подальше життя Івана Николовича було присвячене громадській діяльності, збиранню творів мистецтва та широкому меценатству.

Протягом майже 25 років він фінансово утримував київську Рисувальну школу Миколи Мурашка, у якій навчалися відомі майстри М. Пимоненко, К. Крижицький, Є. Вржещ, В. Серов, В. Галимський та багато інших. Іван Николович був почесним попечителем Реального училища, у колишньому будинку якої нині знаходиться Міністерство закордонних справ України, та Олесандрівського ремісничого училища на Подолі. Іван Терещенко також входив до складу Комітету з улаштування Київського політехнічного інституту, обирався гласним міської думи.

В останні роки життя він тяжко хворів, вимушений був подовгу жити в теплому кліматі на півдні Франції й помер 11 лютого 1903 р. в Каннах. Це сталося через три тижні після смерті Николи Артемійовича, з яким син не зміг навіть і попрощатися. Батька поховали в Глухові, а сина 29 квітня – в Іскрисківщині. У грудні 1915-го тут був також похований гвардії корнет Борис Михайлович Саранчов, який загинув у діючій армії на Поділлі.

Пам’ятний хрест, встановлений 7 липня 2007 р.	Леонід Погрібний, Микола Піщулін, Володимир Бородавка, Віктор Гончаренко та Микола Лісовенко

Про усе це та в цілому про життя і діяльність Терещенків докладно розповідається у книгах «Меценаты Киева» та «Семья Терещенко». Друзі-випускники Іскрисківщанського технікуму дізналися про них пізніше. А тоді, після зустрічі на 40-річчя, вони під керівництвом житомирянина Леоніда Погрібного взялися за намічене.

І от 7 липня 2007 р. в Іскрисківщині відбулося урочисте відкриття мармурового пам’ятного хреста, встановленого на місці родинного некрополя Терещенків-Саранчових вдячними нащадками, як зазначено у підніжжя хреста.

Цими безкорисливими дарувальниками стали п’ятеро випускників технікуму, громадськість села та Сумське земляцтво у м. Києві.