Видубицький монастир

Наталія Чаленко

Видубицький монастир – один із найдавніших київських монастирів, що збереглися до нашого часу. Він розташований на правому березі Дніпра у давньому урочищі Видубичі.

За літописною легендою, назва місцевості походить від подій, пов’язаних з хрещенням Києва. Коли за наказом київського князя Володимира Святославича головний язичницький бог Перун був скинутий з капища на Старокиївській горі в Дніпро, він поплив поблизу берега. Віддані давній вірі люди бігли вздовж берега, плакали і благали: «Видибай, наш Боже! Видибай!» У цьому місці ідол видибав, або виплив на берег. Відтоді цю місцевість стали називати Видубичами.

Є й інші версії щодо назви урочища, де сходилися найважливіші шляхи на південь та південний схід. Тут був перевіз через Дніпро, яким переправлялися на «дубах» – човнах , видовбаних із стовбурів дуба. Назву Видубичам могла дати й прилегла місцевість Звіринець, яка була здавна місцем полювання, «добичі», киян.

Перша згадка про Видубицький монастир належить до 1070 року. Згідно з літописом, того року князь Всеволод Ярославич (тоді ще не київський, а переяславський) заснував поблизу особистої резиденції Красного двору (тепер територія Центрального республіканського ботанічного саду НАН України) монастир, який спочатку звався Всеволожим. Протягом довгого часу монастир був «вотчим» монастирем київської династії Мономаховичів з головним храмом монастиря церквою св. Михаїла. Щоб врятувати монастирський храм від зсувів, майстер Петро Милоніг у 1199 році спорудив на замовлення князя Рюрика Ростиславича грандіозну підпірну стіну. Монастир був одним із важливих осередків давньоруської культури: 1116 року ігумен Сильвестр створив другу редакцію «Повісті минулих літ», інший ігумен, Мойсей, був видатним оратором і, як вважають, укладачем Київського літописного зводу 1200 року

На відміну від більшості київських монастирів чернече життя у Видубицькій обителі не припинилося й після монгольської навали. Згідно з літописом, у 1250-ому перед поїздкою до хана Батия тут зупинявся Данило Галицький, й за нього було проведено молебень. Після XIII сторіччя свідчення про монастир обриваються і з’являються лише 1504 року. Численні документи свідчать, що Видубицький монастир у XVI-XVII сторіччях став власником земельних угідь навколо Києва, що сприяло його новому піднесенню.

Після Берестейської унії 1569 року монастир перейшов до рук уніатів. Ігуменом, а потім уніатським митрополичим намісником був Антоній Грекович, якого у 1620-му запорозькі козаки у боротьбі проти окатоличення місцевого населення втопили у Дніпрі.

1637 року Петро Могила повернув монастир до православної митрополії. Після Переяславської угоди між Україною та Росією 1654 року та приєднання Києва до Росії Видубицький монастир отримав від царя Олексія Михайловича право на володіння дніпровським перевозом з прилеглими землями, що давало обителі значні прибутки.

Кінець XVII – початок XVIII сторіччя ознаменувався великим мурованим будівництвом, коли склався архітектурний ансамбль монастиря одного із найкрасивіших у Києві.

В архітектурному комплексі Видубицького монастиря, де органічно поєднуються споруди давньоруського та пізньосередньовічного часу найдавнішою церквою є Михайлівський собор, побудований у 1070-1088 роках князем Всеволодом Ярославичем. Значні перебудови пізніших часів певною мірою ускладнюють відтворення первісного вигляду собору. Під час архітектурно-археологічних досліджень 1916, 1945 та 1972-1973 років встановлено, що це був шестистовпний хрестовокупольний храм з нартексом та п’ятьма банями. З півночі та півдня до церкви були прибудовані дві каплиці-усипальниці. Всередині стіни храму були прикрашені фресковим розписом, підлога викладена шиферними плитам, оздобленими різнокольоровою смальтою.

До нашого часу збереглася тільки західна частина собору з нартексом. Східна частина у 80-х роках XVI сторіччя завалилася разом із підпірною стіною Милоніга. Загинув також майже весь давній живопис.

У середині XVII ст. митрополит Петро Могила відремонтував Михайлівський храм. До нього було прибудовано дерев’яний вівтар. Після пожежі 1760 року відновлення собору було доручено архітектору М. І. Юрасову. Були зведені нові муровані стіни, склепіння, вівтар та баня, влаштовано другий поверх. Фасади отримали характерний для XVIII сторіччя бароковий декор. 1982 року у віконній ніші Михайлівського собору встановлено гранітну меморіальну дошку з горельєфним портретом Петра Милоніга.

Одним із кращих зразків доби українського бароко є Георгіївський собор (1696-1701). Храм зведено на честь Георгія Побідоносця коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського невідомим будівничим. Розташований в мальовничій долині, собор став композиційним центром усього архітектурного ансамблю монастиря.

Георгіївський собор являє собою класичний тип хрещатого п’ятикамерного, п’ятибанного храму з вертикально видовженими пропорціями. Фасади прикрашені вишуканим бароковим декором: витонченими хрестами, оригінальними капітелями з загорнутими до середини волютами, ліпними картушами, розетками, голівками янголів. Бані увінчані покрівлею грушоподібної форми. Всередині храму приміщення об’єднують великі арки, а високі вікна роблять внутрішній об’єм просторим і світлим. Стіни собору доповнював дерев’яний різний іконостас, встановлений коштом дружини гетьмана Данила Апостола у 20-ті роки XVIII сторіччя. Іконостас знищено у 1936-му, коли храм використовували під військовий склад.

До 1840-х років на південній стіні Георгіївського собору висів портрет його фундатора – полковника М. Миклашевського. Нині він зберігається у Музеї українського мистецтва. Первісно храм був розписаний настінними розписами, переписаними олійним живописом у ХІХ-ХХ сторіччях, але до сьогодні він не зберігся.

Одночасно з Георгіївським собором коштом Михайла Миклашевського у 1696-1701 роках була збудована мурована трапезна з церквою Спаса Преображення. Розташована на схилах пагорба, з північного боку будівля має два поверхи, а з південного – один. Зі сходу до прилягає одноапсидна безстовпна церква Спаса Преображення з грушоподібною банею. Фасади розчленовані пілястрами з капітелями, декор головного фасаду представлений низько розташованими спареними вікнами. Фриз і портал прикрашено витонченим ліпним рослинним орнаментом, за характером близьким до народної різьби по дереву. Розписи інтер’єру XVII-XVIII сторіч майже повністю втрачені або записані пізнішими розписами XIX сторіччя. Над порталом зберігся картуш з гербом фундатора собору М. Миклашевського (лук з двома стрілами та ініціали).

Невід’ємною складовою барокового ансамблю Видубицького монастиря є Дзвіниця (1727-1733), зведена коштом гетьмана Данила Апостола. В первісному вигляді вона була триярусна, завершена банею. У першому ярусі містився проїзд, у другому – церква пророка Данила, на третьому – дзвони. У 1829-му в зв’язку з аварійним станом будівлі відбулася капітальна перебудова дзвіниці, під час якої за проектом Андрія Меленського було добудовано четвертий поверх. Сучасне розфарбування бані золотими зірками на синьому тлі з’явилося вперше після ремонту 1894 року.

Традиційно у приміщеннях дзвіниці зберігалася монастирська бібліотека, для розміщення якої у 1902-му зроблено західну прибудову за проектом архітектора Є. Єрмакова. Тоді ж замурували проїзд у першому ярусі й обладнали теперішню браму.

Південніше дзвіниці стоїть двоповерховий будинок ігумена (1770). Первісно будівля була цегляною одноповерховою. У 1780 році надбудували другий дерев’яний поверх, а 1896 року архітектором Єрмаковим будинок ігумена був перебудований із заміною дерев’яних частин на цегляні.

У південно-східній частині монастиря розташований братський корпус (1846), зведений за проектом архітектора П. І. Спарро. В первісному вигляді корпус був прямокутним одноповерховим з дерев’яним мезоніном над центральною частиною, який згодом згорів. У 1910 році за проектом Єрмакова була проведена капітальна перебудова надбудовано другий поверх, проведено внутрішнє перепланування.

З 1876 року Видубицький монастир був понижений у розряді, позбавлений майже всіх земельних володінь. Він став третьокласною обителлю, яка деякий час правила за лікарню для ченців інших київських монастирів. З середини XIX сторіччя монастирський цвинтар став місцем останнього спочинку київської еліти. З кількох сотень поховань до нашого часу збереглося лише 13, зокрема педагога Костянтина Ушинського, вченого-анатома Володимира Беца, лікаря Євгена Афанасьева, меценатів Богдана та Варвари Ханенків та інших.

У 1921 році радянська влада закрила Видубицький монастир. Церкви ще діяли до 1930-х, коли їхні іконостаси були спалені, а цвинтар зруйнований. Будівлі передані робітникам та службовцям деревообробного заводу на Теличці. У 1975-1997 роках на території Видубичів містився Інститут археології НАН України.

Монастир відновив свою діяльність у 1992 році, але ще близько п’яти років співіснував з науковцями-археологами. У 1996-му уряд повністю повернув Видубицький монастир церкві (УПЦ КП). Зараз на його території знаходяться гончарна майстерня, майстерня плетіння з виноградної лози, а також невеликий реабілітаційний центр для наркологічних хворих.