Францішек Духінський

Луняк Євген

Говорячи про франкомовні історичі праці діячів польської еміграції середини ХІХ ст., не можна оминути постаті вже згаданого Духінського, який мав безумовний вплив на еміграційне історіописання тієї доби. Народжений у польсько-українській родині та зріслий в Україні, Духінський завжди підкреслював свою подвійну національну ідентичність, що було тоді нерідким явищем у середовищі польської інтелігенції (згадаймо хоча б приклад вже названого Міхала Чайковського, з який Духінський незабаром встановив дружні взаємини), й навіть писав українською.

Вищу освіту Духінський здобув у Києві, де згодом прожив 12 років і зріднився з цим містом настільки, що згодом постійно підписував свої твори прізвиськом «Киянин». Пов’язаний з колами політичної еміграції, в 1846 р. він нелегально виїхав за кордон і згодом осів у Парижі, а в 1849-1855 рр. перебував у Стамбулі [2359]. Як Чайковський і Міцкевич, Духінський покладав великі сподівання на Кримську війну, з якою пов’язував перспективи відновлення Речі Посполитої у вигляді оновленої рівноправної федерації Польщі, Литви та Рутенії. Ці погляди він висловлював у багатьох своїх франкомовних творах [2360].

Як зазначав дослідник творчості Духінського відомий історик Іван Лисяк-Рудницький, погляди цього поляка-українофіла «грунтувалися на расовій філософії історії. Духінський поділяв усе людство на дві великі групи: «арійці» (або індоєвропейці) і «туранці». До другої групи він відносив фіно-угрів, тюрків, монголів, китайців і навіть семітів, африканських негрів, американських індіанців та австралійських аборигенів. Згідно з Духінським, основна різниця між двома расовими групами полягяє в тому, що арійці є осілими землеробами, а туранці – переважно кочовиками. Ця відмінність стосується всіх сторін соціального і культурного життя, і її не можна викорінити. Не дивно, що всі позитивні риси, наприклад, любов до свободи і здатність до інтелектуальної творчості, Духінський приписував арійцям, а негативні – туранцям» [2361].

Свої оригінальні погляди Духінський опирав на значну кількість історичних праць європейських, в тому числі українських і російських, авторів, що надавало їм вигляду стрункої наукової концепції. Втім, факти минулого та джерельні свідчення він використовував вибірково, тенденційно підганяючи їх під власні твердження. Між іншим, Духінському дуже імпонував відомий вислів Наполеона: «Пошкрябайте росіянина, і вийде татарин (Grattez un Russe et le Tartare apparaîtra)!» [2362].

Українців-русинів («рутенів») Духінський вважав найсхіднішою гілкою слов’янства й одночасно своєрідним форпостом арійсько-європейської цивілізації на її південно-східному краї, за яким розпочиналися «туранські» землі, населені «московитами». Він зазначав, що русини – це, по суті, ті ж самі поляки з трохи видозміненою мовою та «грецькою» релігією [2363].

Кордон між «землеробською» (арійсько-європейською) та «кочовою» (туранською) цивілізаціями, на думку автора, брав свій початок у Фінляндії, а завершувався Дніпром. В історичному вимірі цей «цивілізаційний кордон» найкраще був представлений східною межею Речі Посполитої до Хмельниччини. Саме українці-русини, а не Московія, за Духінським, мають історичне право носити ім’я Русі. «Імперія царів» просто узурпувала цю назву в ХVІІІ ст., користуючись силою [2364]. Говорячи про необгрунтованість претензій Московії на історичну давньоруську спадщину, дослідник наводить цікаву аналогію: якщо московити є спадкоємцями Русі, тоді мешканці французької Бретані мають заявити свої права на Велику Британію, жителі французької Нормандії на всі скандинавські країни, а франконці Німеччини на Францію [2365].

Польський емігрант вважав, що протягом багатьох століть вихідці з Русі «ослов’янювали» туранські племена Московії, несучи до них світло цивілізації й перетворивши їх фактично на свою духовну колонію. Ця діяльність виявилася такою успішною, що «московити» самі повірили у свою слов’янськість.

Головною причиною збройного конфлікту в Речі Посполитій у середині ХVІІ ст. між двома гілками «однієї національності», який призвів до занепаду цієї держави, Духінський вважав виключно релігійне підґрунтя.

«Війни козаків Хмельницького проти поляків, – писав він, – треба розглядати як війни двох племен однієї родини; запеклі війни, але які водночас у цьому завзятті мали за головний характер спільність національності та характерні риси однієї тієї ж цивілізації воюючих сторін.

Ця національна та цивілізаційна єдність між мешканцями грецької релігії на Дніпрі та католиками на Віслі ще ясніше проявилася в присутності московитів, в моменти відокремлення малоросіян іншого берегу Дніпра від Польщі та їхньої унії з московитами» [2366].

Головною метою Хмельницького, на думку Духінського, було утворення самостійної Руської держави, відокремленої від Речі Посполитої за релігійним принципом. Однак Рутенія, сама по собі

«дуже слабка, піддалася під протекцію Московії, котра мала ту ж релігію. Цей протекторат швидко змінився підпорядкуванням. Вона була мало-помалу позбавлена своїх прав і свобод, її народ обернено у рабство, а шляхту проріджено й вибито» [2367].

Розглядаючи витоки українського козацтва, Духінський реанімував трохи підзабуту тюркську теорію. Він вважав, що козаки – це варварські кочові туранські племена, які просунулися аж до Європи в часи монголо-татарської навали й осіли на руських землях. Саме тому за ними так довго зберігалася назва – «черкаси», як спогад про їхню далеку батьківщину. Протягом століть вони переймали культуру, мову, звичаї та релігію Русі, укладали з русинами змішані шлюби, поповнювали свої лави «рекрутами» з русинів і поляків, мали над собою польських і руських зверхників. «Русинський» і «козацький» народи на цих землях стали майже нерозрізнимими й часто виступали спільно. Проте ніколи не стиралося відокремлення «козаків» від «русинів», й перші завжди пам’ятали свою «туранську сутність» й захищали насамперед свої інтереси [2368].

Як зазначає Духінський, у державному відношенні козаки завжди підтримували ідею самостійної Русі, оскільки сприймали вже ці землі за свою батьківщину, й в усіх документах, укладених козаками, де йдеться про питання автономної держави, завжди фігурує термін «Русь». Проте, будучи нездатними до державного управління, вони завжди схилялися чи-то до польського, чи-то до московського, чи-то до турецького покровительства. Після провалу останніх спроб Мазепи відродити самостійність козацької держави, їхня територія шляхом брутальних репресій була цілковито підпорядкована царям [2369].

В той же час Москва ніколи не припиняла розпалювати ненависть козаків до поляків, часто з метою пропаганди вдаючись до прямих ідеологічних фальсифікацій і перетворюючи «поляка на персоніфікацію всіх легенд даної країни про розбійників і вампірів» [2370]. Однією з найвдаліших антипольських історичних містифікацій, спопуляризованих в середовищі козаків, Духінський вважає історію «засмаження» Наливайка [2371].

Результати цієї пропаганди яскраво проявилися в 1768 р., коли Катерина ІІ відправила до Польської України запорожців і влаштувала тут справжню Жакерію, щоб ослабити Річ Посполиту й отримати її землі [2372]. Як повідомляє автор, тоді розлючені козаки Залізняка вбивали не лише поляків, але й тих русинів, котрі обстоювали свою національну та релігійну єдність з Польщею – уніатів [2373]. Ця геніально спланована та майстерно проведена акція зробила можливими всі наступні поділи Речі Посполитої. У збільшеній імперії всіх православних підданих царів – московитів, козаків, русинів – тепер було оголошено єдиним народом, що, як зауважує Духінський, не припиняється пропагуватися й зараз [2374].

Отже, історичним завданням «арійсько-європейської цивілізації», східним бастіоном якої була Рутенія, згідно Духінському, було зупинення наступу «туранського варварства московитів» на захід, чому якнайкраще прислужилося б відновлення Речі Посполитої.

Серед франкомовних праць Духінського в найбільш систематизованому вигляді наведені історичні концепції стосовно України-Русі-Рутенії викладено в працях «Московія та Польща» (1855) [2375] та «Витоки слов’янства. Польща та Рутенія» (1861) [2376]. Наполягаючи на практичному застосуванні своїх історичних концепцій, в 1864 р. Духінський опублікував претензійну працю «Арійські та туранські народи. Землероби та номади. Необхідність реформ у викладенні історії арійсько-європейських і туранських народів, головним чином слов’ян і московитів» [2377]. В цьому творі автор обстоював ідеї ревізії викладу минулого слов’янських народів у школах Франції відповідно до своїх історичних концепцій.

Погляди Духінського щодо походження та сутності слов’янських народів швидко здобули багатьох прихильників у Європі, проте головним чином серед поляків. Завдяки його клопотанням у Франції наприкінці 1860-х рр. було поставлено питання про зміну концепцій викладання історії Польщі та Росії й уведення до шкільного курсу розгляду минулого України-Рутенії. Проте скоре падіння за тим режиму Другої імперії звело ці спроби нанівець [2378].

Активна пропаганда історико-ідеологічних засад Духінського на заході змусила царський уряд вдатися до контрзаходів, одним з проявів якого стало тиражування в 1865 р. наукової праці, підготовленої Михайлом Осиповичем Кояловичем (1828-1891) «Документы, объясняющие историю Западно-Русского края и его отношения к России и к Польше», оперативно перекладеної французькою та виданною у Петербурзі у вигляді якісної двомовної книги, явно розрахованої й на західну читацьку аудиторію [2379].

Головною метою цього видання було доведення історичної спільності малоросів-українців і білорусів з великоросами, а також спростування розпопуляризованої польською емігацією на заході тези про єдність «русинської (рутенської)» нації з поляками. Наведемо одне з головних положень цієї книги мовою оригіналу:

«Слова – Рутения, Рутенский – употребляются только в западноевропейской литературе. Так названо главное население Западной Руси в латинской литературе средних веков, оттуда перешло это название в западноевропейские языки и употребляется теперь. Особенно заботливо поддерживают такое название Западной России поляки, пишущие об этой стране; потому что в самом этом названии – Рутения, Рутенский – они находят средство отличать главное население Западной России от народа русского.

Но, на деле, названия Западной России – Рутения, Рутенский народ – совершенно не основательны. Народ Западной России не знает и никогда не знал этих выдуманных названий. Он всегда называл себя русским народом, свой язык – русским языком, свою веру – русскою верою, точно также, как употребляет это название народ, населяющий восточную часть Русской империи. Названия Русский народ, Русский язык, Русская вера встречаются в бесчисленном множестве памятников западнорусских, на пространстве всех веков, начиная с того времени, от которого мы имеем древнейшие документы» [2380].

Основу даної праці складав поважний збірник документів різних епох мовою оригіналу, ретельно продубльованих французькою, де йшлося про «руськість» малоросів і білорусів. Наведення цих цінних джерельних свідчень, в тому числі й козацької доби, французькою мовою було, безумовно, дуже корисним для західних історичних досліджень. Однак не варто забувати, що всі документи були підібрані тенденційно, щоб слугувати єдиній меті – доведенню споконвічної руськості (=російськості) населення Малоросії та Білорусії, й супроводжувалися відповідними коментарями. Заслуговує на увагу й постать автора даної ґрунтовної праці, яка сама по собі могла бути пропагандою викладених у книзі ідей.

Народжений на Гродненщині в родині греко-католицького священика Коялович міг би з легкістю визнати свою польську ідентичність, проте він прийшов до російського табору й захищав ідеї триєдності великоросів, малоросів і білорусів. Згодом з критикою помилковості історичних концепцій Духінського серед інших виступали такі знамениті українські науковці як Микола Іванович Костомаров (1817-1885) і Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) [2381]. В 1863 р. у Лейпцигу була надрукована невеличка франкомовна брошура під назвою «Російсько-польське питання з погляду одного малороса», автором якої був Михайло Володимирович Юзефович (1802-1889) і яка також критикувала розпропаговані на заході ідеї Духінського [2382].

Наприкінці ХІХ-го століття такі популярні в його середині ідеї Духінського в серйозній науковій історіографії були майже повністю занедбані.

Одним з послідовників Духінського в польській еміграційній історіографії можна визнати Ксаверія Браницького гербу Корчак (1816-1879). Виїхавши за кордон, цей представник відомого магнатського роду оселився у Франції, де включився в діяльність еміграційних гуртків. Тут він відзначився як меценат, фінансував роботу закордонних польських установ, надавав підтримку Міцкевичу. За особистим розпорядженням Миколи І, Браницького було позбавлено дворянства та громадянства, а його маєтки (зокрема, Білу Церкву та Любомль) – конфісковано.

В 1879 р. Браницький опублікував у Парижі розвідку «Слов’янські національності». Цей твір цікавий тим, що презентує своєрідний відхід від ідей Духінського, їх пом’якшення. Автор визнає за росіянами певне слов’янське походження, хоча й називає їх «напівтуранцями за кров’ю» [2383]. Він не розмежовує українських козаків і русинів, визнаючи і тих, і інших, фактично єдиним слов’янським народом [2384]. На думку Браницького, українці-рутени – це окремий народ, споріднений з поляками й росіянами.

«Що стосується рутенської чи малоросійської мови, – пише він, – то вона є чимось посереднім між польською та російською. Народжена в Стародавній Київській державі, вона, можливо, використовувалася при дворі Володимира. Козаки її сприйняли, а в наші дні, один поет з істинним талантом, Шевченко, підвищив її до рангу найлітературніших слов’янських діалектів» [2385].

Однією з головних рис даного твору стала політична програма автора, спрямована на утворення п’яти самостійних слов’янських держав: 1) Богемії з Моравією; 2) Польщі; 3) Рутенії; 4) Росії та 5) Югославії. Декларуючи ідею державної незалежності Рутенії, Браницький зауважує, що ця країна має стати «сполучною ланкою» між Польщею та Росією [2386]. Чи не вперше польським дослідником визнана ідея безумовної самостійності України без прилучення її в будь-якій формі до оновленої Речі Посполитої.

Відзначимо, що Браницький був ознайомлений з працею Драгoманова «Українська література, проскрибована російським урядом» (1878), на яку робить відповідне посилання в тексті своєї праці [2387].

Примітки

2359. Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії ХVІІ-ХХ століть. – К.: Либідь, 2002. – 480 с. – С. 363.

2360. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х томах. – К.: Основи, Інститут державного управління та місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України, 1994. – Т. 1. – ХХІІІ+530 с. – С. 265-279; Борщак І. Україна в Парижі. Францішек Духінський // Україна. – 1953. – Ч. 9. – С. 701-709.

2361. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе… – Т. 1. – С. 266.

2362. Борщак І. Україна в Парижі. Францішек Духінський… – С. 701.

2363. Duchinski F.-H. Les origines slaves. Pologne et Ruthenie. – P.: Typographie de Firmin Didot Freres, 1861. – 143 p. – Р. 43.

2364. Duchinski F.-H. La Moscovie et la Pologne. – Constantinople: Imprimerie du «Journal de Constantinople», 1855. – XLVII+76+16 p. – Р. 63.

2365. Duchinski F.-H. Les origines slaves. Pologne et Ruthenie… – Р. 75.

2366. Duchinski F.-H. La Moscovie et la Pologne… – Р. ХХХVІ-ХХХVІІ.

2367. Duchinski F.-H. Les origines slaves. Pologne et Ruthenie… – Р. 44.

2368. Ibid. – P. 115-118.

2369. Ibid. – P. 122-124.

2370. Ibid. – P. 125.

2371. Ibid.

2372. Ibid. – P. 100.

2373. Ibid. – P. 126.

2374. Ibid. – P. 130-137.

2375. Duchinski F.-H. La Moscovie et la Pologne…

2376. Duchinski F.-H. Les origines slaves. Pologne et Ruthenie…

2377. Duchinski F.-H. Peuples Aryas et Tourans. Agriculteurs et Nomades. Necessite des reformes dans l’exposition de l’histoire des peuples Aryas-Europeens & Tourans. Particulierement des Slaves et des Moscovites par F.-H.Duchinski (de Kiew). – P.: Friedrich Klincksieck, 1864. – LXVIII+186 p.

2378. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе… – Т. 1. – С. 271.

2379. Коялович М. О. Документы, объясняющие историю Западно-Русского края и его отношения к России и к Польше (Koyalovich Mikhail. Documents servants a eclaircir l’histoire des provinces occidentales de la Russie ainsi que leurs rapports avec la Russie et la Pologne). – СПб: Типография Эдуарда Праца (St. Petersbourg: Imprimerie d’Edourd Pratz), 1865. – ССІІІ+658 с (р.).

2380. Там само. – С. XIV.

2381. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе… – Т. 1. – С. 273-276.

2382. Jouzefovitch M. La question russo-polonaise jugee par un Petit-Russien. – Leipzig: W. Gerhard, 1863. – 22 p.

2383. Korczak-Branicki K. Les nationalites slaves: lettres au reverend P. Gagarin (S.-J.). – P.: E. Dentu, 1879. – 408 p. – Р. 39.

2384. Ibid.

2385. Ibid. – P. 46.

2386. Ibid. – P. 49-50.

2387. Ibid. – P. 46.