Кароль Форстер
Луняк Євген
Ще одним франкомовним польським письменником, відзначеним на ниві історіописання, був Кароль Форстер (1800-1879). Емігрувавши після поразки Листопадового повстання до Франції, він став співробітником польського часопису «La Patrie» («Батьківщина»), що виходив у Парижі. Форстер швидко зблизився з французькою культурною елітою, просякнутою пропольськими симпатіями. Це дозволило йому використати її творчий потенціал при укладенні історико-поетичного збірника «Стара Польща», що був опублікований в 1836 р. [2275] Це гарно ілюстроване видання являє собою поєднання поезій, присвячених найвидатнішим польським діячам, про справи кожного з яких додається біографічний коментар. Вихід у світ цієї публікації яскраво відбивав романтичні тенденції в тодішній літературі, спрямовані на героїзацію історичного минулого.
До роботи над створенням цього збірника долучилися найкращі французькі літератори того часу. Так, славнозвісний «батько мушкетерів» Александр Дюма (1802-1870) склав епічний вірш, присвячений легендарному середньовічному рицарю Завіші Чорному. Теофіль Готьє (1811-1872) присвятив свою поезію Владиславу ІІІ Варненчику. Вірш про Костюшка написав поет і драматург Казимир Делавінь (1793-1843), автор революційної пісні «La Parisienne» («Парижанка»), яка саме на той момент (з 1830 по 1848 р.) була офіційним гімном Франції.
Серед польських видатних діячів, оспіваних у даному збірнику, найбільше пов’язаний з Україною талановитий полководець князь Костянтин Іванович Острозький. Віршовану легенду про нього було складено письменницею й поетесою Мелані Вальдор (1796-1871). Ця відома в культурних колах жінка, тримала в Парижі літературний салон, завсідниками якого був весь французький мистецький бомонд. Як відомо, вона відзначилася також любовним зв’язком з вищезгаданим Дюма-батьком, а також з італійським політиком Камілло Бенсо ді Кавуром (1810-1861), одним з лідерів італійського об’єднавчого руху. В поетичних рядках Мелані Вальдор князь Острозький постає хоробрим, мудрим і сильним воєначальником, який доблесно веде своє військо до перемоги [2276].
Зазначимо також, що віршовану легенду про Михайла Глинського склала ще одна французька письменниця Констанція-Марі де Сальм-Дік (1767-1845). Станіславу Жолкевському присвятила свій твір талановита поетеса Еліза Меркер (1809-1835), яка померла у віці 25-ти років, не дочекавшись виходу цього поетичного збірника. А епічну пісню про Яна Собеського написав поет і публіцист Луї Бельмонте (1799-1879). Сам лише список уславлених авторів «Старої Польщі» засвідчує про неабиякий інтерес до польської історії (а в її контексті й української минувшини) в культурному середовищі французького суспільства.
Крім літературної праці Форстер був відомий ще й як перекладач. Зокрема, він переклав французькою з німецької історичну розвідку німецького дослідника Фрідріха-Людвіга-Георга фон Раумера (1781-1873) «Падіння Польщі» [2277]. Не обмежуючись журналістською, літературною та перекладацькою роботою, Форстер написав французькою також «Історію Польщі», яка кілька разів перевидавалася [2278]. Вагоме місце на сторінках його твору відведено минулому українського (русинського) народу.
Великий вплив на Форстера справили наукові концепції Лелевеля. Зокрема, він повністю сприйняв п’ятискладову періодизацію польської історії, наведену ним. Слідом за визнаним корифеєм, Форстер також наголошує, що сучасна Російська імперія не має практично жодного відношення до імперії русинів Старокиївської доби, ім’я якої вона собі неправомірно взяла. Він занотовує:
«Русинська імперія зруйнувалася назавжди зі смертю могутнього князя Ярослава, що мала місце в 1054 р., десь через півтора століття після появи Рюрика на півночі. І зовсім неправі сучасні російські історики, які обстоюють думку начебто монархія Володимира та Ярослава мала б знайти легітимне продовження в царях з дому Романових і Готторпської лінії» [2279].
Кілька разів автор підкреслює, що русинів не треба плутати з росіянами-«московитами», бо вони є окремим народом, а їхнє минуле тісно пов’язане з історією поляків.
Як веде далі Форстер, Русь завжди була органічною частиною Польщі. Він наводить середньовічну легенду про меч-щербець короля Болеслава Хороброго та київські Золоті ворота, аргументуючи цим старовинне право польських королів визначати політику Русі [2280]. Автор постійно підкреслює це право. Остаточне приєднання руських земель до Польщі відбулося в ХІV ст. Втім, у трактуванні Форстера, русини не просто піддані Польщі, а один з визначальних її компонентів. Зауважимо цікаву деталь. Подаючи національний склад Речі Посполитої на 1772 р., історик зазначає, що поляки в ній складали 6 770 000 осіб, русини – 7 520 000, євреї – 2 110 000, литовці – 1 900 000, німці – 1 640 000, московити – 180 000 [2281]. З цих статистичних даних випливає, що русини були зовсім не чисельною меншиною Речі Посполитої, а найбільшою етнічною спільнотою, яка кількісно перевищувала навіть титульну націю. Зрозуміло, що під русинами треба розуміти сучасних українців і білорусів.
В релігійному відношенні, за даними, наведеними Форстером, Річ Посполиту населяли 8 560 000 римо-католиків, 3 740 000 греко-католиків або уніатів, 3 430 000 православних, 2 150 000 протестантів, 2 110 000 юдеїв, 180 000 старовірів-московитів, 50 000 мусульман [2282]. Отже, підданих польського короля, які дотримувалися грецького обряду в богослужінні було ненабагато менше, ніж католиків, до складу яких крім поляків входили також литовці й німці.
Як зауважує Форстер, Русь завжди постачала Польщі видатних державних, культурних і військових діячів. Він згадує поміж них, наприклад, «польського Демосфена» Станіслава Оріховського [2283]. В історичних поглядах автора бачимо романтичну ідеалізацію козацтва. Форстер підкреслює важливу, а подекуди й головну роль, яку відігравали козаки в польській історії. Він зазначає успіхи козацької зброї в багатьох битвах польських військ, а також під мурами Москви та Константинополя. Вдале завершення московської кампанії 1618 р. королевича Владислава, на думку Форстера, було визначено підтримкою козаків Сагайдачного. «Окремі невдачі, найсуворіша зима, нестача харчів – все це призвело до зневіри військ, коли прибуття козацького гетьмана Конашевича знову підняло їхній моральний дух», – читаємо в зазначеному творі [2284].
Істориком-письменником був створений також романтизований образ засновника славетного запорозького козацтва Остафія Дашкевича. За свідченнями Форстера, той був кріпаком (le serf) або кметом (le cméton) князя Костянтина Острозького. Виходець з простонароддя, він здобув собі славу та повагу «жвавим розумом і сміливістю», почав формувати з козаків організовані загони, які переможно водив у походи проти московитів, турків і татар. Вдячний король Сигізмунд І надав йому Черкаське староство й часто дослухався до його мудрих порад [2285].
Не відчуває відрази автор і до постаті головного призвідця руйнації Польщі Богдана Хмельницького. Більше того, Форстер наголошує на тому, що поляки самі були винні у вибуху козацького повстання, зневажаючи цих хоробрих воїнів, їхню віру та давні права. Він повністю виправдовує повстанців, зауважуючи, що за вірну й віддану службу на користь Речі Посполитої, за яку козаки нещадно проливали свою кров, вони отримали лише зневагу та приниження, а їхнього вождя Павлюка, котрий намагався боронити права свого народу, було страчено разом з найближчими соратниками, незважаючи на обіцянку зберегти життя. Тож польська влада сама винна в тому, що перетворила своїх надійних оборонців на найлютіших ворогів.
Як зазначає далі Форстер, цими обставинами вдало скористався хитрий московський цар, привернувши козаків на свій бік. «З тих пір надійний щит, котрий захищав Польщу зі сходу, був назавжди втрачений для неї», – резюмує історик [2286]. З жалем відзначає Форстер невдачу намірів Виговського укласти вигідний для Польщі та Русі альянс у Гадячі в 1658 р. [2287]
Автор яскраво змальовує, як відірвана від Польщі Україна все більше занепадала й нищилася у вирі громадянської війни, до якої активно включилися Московія й Туреччина. Незважаючи на прагнення Мазепи відродити колишню велич козацької держави, остаточну крапку на автономних правах України було поставлено героєм Полтави Петром І [2288]. Віднині козаки, як зауважує Форстер, перетворилися на безправних виконавців царської волі. Це було чітко продемонстровано в 1768 р., коли Росія нацькувала на Польщу «орди гайдамаків і запорозьких козаків», які тероризували країну, вбиваючи та спалюючи всіх і вся [2289]. Таким чином, мудра й підступна Катерина ІІ готувала грунт для майбутнього знищення Речі Посполитої.
Романтичний світогляд Форстера проявляється в замилуванні ідеями народності. Дуже багато місця автор приділяє для наведення фольклорних та етнографічних матеріалів. Здебільшого вони мають польський характер, але значна їх частина пов’язана з усною народною творчістю, звичаями й традиціями русинів. Так, говорячи про музичну творчість народу Русі, історик зауважує популярність коломийок (kolomejka), зазначаючи, що ця назва походить від міста Коломиї. На Різдво поляки й русини співають колядки (kolenda). А ось думи (dumki) є виключно українського походження. В якості одного з кращих пісенних зразків українського фольклору автор наводить переклад пісні про чайку, супроводжуючи її наступним коментарем, який ми дозволимо собі тут навести:
«Поміж дум є одна – «Чайка» («Tchaїka»), котра є найвизначнішою серед інших своєю ніжністю та сумом, які наклали на неї глибокий відбиток. Вона має походити з доби, коли розтерзана та розшматована могутніми сусідами Україна, закінчила тим, що потрапила під ярмо Росії. Переможений народ, котрий щойно побачив загибель своєї молодої еліти, порівнює себе з чайкою, своєрідним птахом, жалібний крик якого змушує часто засмутитися думкам подорожніх, що мандрують безмежними степами Південної Росії» [2290].
Говорячи про народні вірування, Форстер наводить ворожіння, яке використовують молоді русинки на день Святого Андрія. Варто звернути увагу, що текст його латиницею автор наводить повністю по-українськи, а потім додає французький переклад [2291].
Swiaty Andréiu! (Святий Андрію!)
Jan a tebé lon siéiu (Я на тебе льон сію),
Daj mené znaty (Дай мені знати)
Z kim budy zberaty (З ким буду збирати).
У своєму творі Форстер також торкається розгляду весільних і поховальних русинських звичаїв та обрядів. Зокрема, говорячи про поховальні традиції козаків, він відзначає, що ті, зазвичай, садили поряд з могилою (mogila) кущ калини (kalina), вірячи, що пташки, які гніздитимуться тут, приноситимуть померлим новини про їхніх близьких [2292].
Твори Форстера яскраво презентують посилення тенденцій романтизму в історіописанні. В його доробку можна побачити героїзацію минулого, замилування народною творчістю, акцентуацію шляхетних якостей дійових осіб. Автор вірив у швидке відродження оновленої Речі Посполитої, де щасливо житимуть поляки, литовці та русини. Адже цей останній період своєї історії він, подібно до Лелевеля, називав «Польща, що відроджується». Хоча творчість Форстера має переважно мистецьку цінність, вона мала важливе значення для розвитку французького українознавства, оскільки привертала до минулого України увагу культурної еліти Франції.
Між іншим, в 1849 р. польська еміграційна громада у Парижі намагалася налагодити випуск журналу «Le Kozak» («Козак»), однак вихід цього періодичного видання обмежився тільки випуском одного номеру [2293].
Примітки
2275. Forster Ch. La vieille Pologne. Album historique et poetique, compose de chants et legends imites du polonaise, ou composes par les plus celebres poёtes francais. Orne de 36 dessins, et contenant une introduction et des notices formant un tableau complet de l’histoire de Pologne, depuis l’annee 800 jusqu’a 1796. / Raumer Frederic de. La chute de la Pologne. Traduit de l’allemand par Charles Forster. – P.: Treuttel and Wurtz, Bossange-pere, Firmin Didot-freres; Londre: Treuttel et Wurtz; Dresde: Grimmer, 1836. – 266+33 р.
2276. Ibid. – P. 149-154.
2277. Raumer F. de. La chute de la Pologne. Traduit de l’allemand par Charles Forster. – P.: Imprimerie de Guiraudet et Jouaust, 1837. – 108 p.
2278. Forster Ch. Pologne. – P.: Firmin Didot-freres, 1840. – 348 р.; Forster Ch. Histoire de Pologne depuis les temps les plus recules jusqu’a 1840. – P.: Firmin Didot-freres, 1840. – 348 р.
2279. Ibid. – P. 54.
2280. Ibid. – P. 48.
2281. Ibid. – P. 22.
2282. Ibid.
2283. Ibid. – P. 42.
2284. Ibid. – P. 111.
2285. Ibid. – P. 93.
2286. Ibid. – P. 116.
2287. Ibid. – P. 118.
2288. Ibid. – P. 131.
2289. Ibid. – P. 141.
2290. Ibid. – P. 244.
2291. Ibid. – P. 248-249.
2292. Ibid. – P. 251.
2293. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 136.