Леонард Ходзько

Луняк Євген

Серед польських еміграційних авторів, що створювали франкомовні «Історії Польщі» треба згадати також Леонарда Ходзька, про якого вже йшлося вище. Цей видатний культурний і політичний діяч польської еміграції впродовж кількох десятиріч патронував видання франкомовної друкованої продукції, покликаної захищати національні інтереси Польщі. Він і сам став автором багатьох популярних франкомовних праць з польської історії. Серед них найбільшою популярністю користувалася «Ілюстована історія Польщі», яка охоплювала період з кінця ХVІІ ст. і до актуального автору часу. Дана праця була створена наприкінці 1830-х рр. і багато разів перевидавалася під дещо видозміненими назвами [2294].

Найтіснішу пов’язаність з українською минувшиною козацької доби має відображення на сторінках «Ілюстованої історії Польщі» подій Північної війни на теренах України та діяльності Мазепи, який постає тут в якості останнього видатного очільника козаків. Торкаючись постаті останнього, автор в цілому переказує популярну на заході амурну історію початку політичної кар’єри Мазепи, наведену свого часу Вольтером, доповнюючи її певними деталями.

«Народившись на Поділлі, – пише про гетьмана Ходзько, – він був ще зовсім юним прийнятий до пажів польського короля Яна-Казимира. Став коханцем дружини воєводи Мартина Контського, великого коронного генерала артилерії. Кохання прекрасного пажа було щасливим і спокійним певний час, доки зневаженого чоловіка не було попереджено й той не задумав жорстоко помститися. Мазепу було схоплено й затримано, спочатку побито батогами, потім облито смолою й виваляно в пуху та посаджено на спину дикого коня обличчям до хвоста й пущено дику тварину на волю» [2295].

Польський історик згадує також вольтерівську історію про особистий конфлікт між Петром І і гетьманом, коли сп’янілий цар загрожував Мазепі посадити на палю за протидію своїм намірам дисциплінувати козаків [2296]. Саме ця образа, на думку автора, й зумовила остаточний розрив гетьмана з Петром І. Як зауважує далі Ходзько, прагнучи реалізації своїх намірів, спрямованих на звільнення України від тиранії московитів, Мазепа намагався спертися на союз з Лещинським, з яким зав’язав таємне листування [2297]. Це могло свідчити про бажання гетьмана відновити традиційний і взаємовигідний союз між Польщею й козаками. Повна катастрофа державотворчих планів Мазепи і гірке розчарування зумовили його швидку смерть у Бендерах, яку Ходзько датує 2 жовтня 1709 р. [2298]

Написана на основі раніше сторених праць й опублікована в 1863 р. Ходзьком «Популярна історія Польщі» витримала 14 перевидань і розійшлася загальним накладом в 112 000 примірників. Ця книга використовувалася в якості підручника для дітей польських емігрантів у Франції. Момент виходу в світ даного твору є цілком очевидним: в 1863-1864 рр. вся Європа, а особливо Франція з її багатотисячною польською діаспорою, слідкували за перебігом польського повстання в Росії. Саме цим і пояснювався шалений попит на написану Ходзьком книгу.

Як і в інших подібних виданнях, історії козацької України тут відведено вагоме місце. Втім, сама концепція цього твору, як і попередніх, є фактично запозиченням ідей свого учителя Лелевеля. Одразу кидається у вічі антиросійське спрямування цього видання. Автор доводить, що росіяни, яких він, подібно до свого наставника, іменує анахронічним терміном «московити», – це неслов’янська, азійська нація. Протягом століть надійним бар’єром, який захищав Європу від московських орд, була Польща. Історик весь час підкреслює, що дієву підтримку його батьківщині в скрутні моменти постійно надавала Франція. Ходзько зазначає, що саме з теренів Росії до Європи приходили жорстокі війська Аттіли, Чінгісхана, Батия, Тамерлана, а також російських володарів – Івана Грозного, Петра І, Павла І, Олександра І, Миколи І і нинішнього царя Олександра ІІ [2299].

Козаків Ходзько, подібно до Лелевеля, називає представниками народу Рутенії. Як можна побачити, використання цього малопоширеного доти у французькій літературі терміну дозволяло польським авторам відмежувати українців-рутенів від росіян і підкреслити їхню відмінність. Офіційна російська термінологія визнавала українців частиною єдиної російської народності й іменувала «малоросіянами». Така ідентифікація дозволяла Росії доводити історичність своїх прав на володіння колишніми теренами Старокиївської держави, а згодом «країни козаків» – теперішньої Малоросії. В той же час згадані закордонні польські історики прагнули довести, що рутени – це абсолютно відмінний від росіян-«московитів» народ, споріднений з поляками. Столиця Рутенії Київ, за словами Ходзька, «місто завжди польське» [2300].

У своїй «Популярній історії Польщі» Ходзько зауважує, що русини-рутени мали свою славетну державу задовго до утворення Москви й лише через багато століть Московія узурпувала всю історію Русі та й саме її ім’я. Історик занотовує:

«Цією епохою [йдеться про ХІІ ст. – Є. Л.] датуються витоки Московії, чужородної, як ми це бачили, слов’янам і, як наслідок, європейській системі. Це та сама Московія, яка з часів Петра І взяла свавільно й брехливо назву Всеросійської імперії!» [2301].

Ходзько зазначає, що протягом довгого часу козаки були вірною та надійною підмогою Речі Посполитої, поки конфесійні та суспільні чвари не розсварили рутенів і поляків. В потужному виступі козаків під проводом Хмельницького проти Польщі, внаслідок якого Україна відкололася і відійшла до Росії, Ходзько знов-таки вбачає «руку Москви». Хмельниччину історик подає як внутрішній конфлікт у Речі Посполитій, що вибухнув на соціальному й релігійному грунті. Причини цього вибуху автор пояснює досить просто: «Богдан Хмельницький, вождь козаків, не знайшовши управи на кількох польських сеньйорів і користуючись міжкоролів’ям, повів козаків у серпні 1648 р. до серця Польщі. Він розправлявся зі шляхтою, але турбувався про селян» [2302].

Зі слів Ходзька випливає, що повстання Хмельницького могло б закінчитися, подібно до багатьох виступів козаків, домовленостями між урядом і повстанцями. Однак дві потужні сили роздмухували цей вогонь, який охопив і ледь не знищив всю країну. Однією з них був уряд хитрого й підступного царя Олексія Михайловича, який, спекулюючи релігійним чинником, нацьковував недалекоглядного гетьмана на свою ж батьківщину – Річ Посполиту. Іншою визначальною силою, зацікавленою в ескалації конфлікту, була магнатерія, яка боялася втратити свої величезні маєтки в Україні. Отже, головну відповідальність за руйнування Речі Посполитої в середині ХVІІ ст., автор, що стояв на революційно-демократичних позиціях, покладає на велику шляхту й московський царизм. В той же час історик зазначає, що Хмельницький зробив фатальну для козацької країни помилку, коли в 1654 р. «необачно уклав альянс з царем» [2303].

Ходзько постійно підкреслює цивілізаторський вплив Польщі на рутенських землях. Два найвидатніших козацьких гетьмана – Хмельницький і Мазепа – були виховані в польській культурі. Солідаризуючись з Лелевелем, Ходзько наголошує на тому, що з поразкою державницьких змагань Мазепи в 1708-1709 рр. Україна фактично втратила решки своєї автономії.

Як випливає з ідей твору, єдина можливість для народу Рутенії відродити свої національні права полягає у їхньому приєднанні до братнього польського народу й спільній боротьбі за своє визволення та відродження втраченої державності. В оновленій Речі Посполитій мають бути враховані інтереси всіх трьох основних націй: поляків, литовців і рутенів.

Цікаво відзначити, що у своїй «Історії Польщі» Ходзько наводить історичну карту Східної Європи станом на 1772 р. Вона дозволяє доволі чітко побачити обриси провінцій Речі Посполитої та Російської імперії, хоча межі їх і не окреслені точно. Україна в тогочасному розумінні – це єдина провінція, що належала одночасно обом державам. На заході вона межує з польськими Поділлям та Волинню, а на півночі – з Південним Поліссям. В імперії Романових вона торкається Малоросії, Нової Сербії та Дніпровських степів. Проте кидається у вічі, що всі землі, що входять до України в теперішньому розумінні, на карті в книзі Ходзька позначені, як територія заселена єдиним народом – південноросами (les Russiens du Midi). Ці терени простяглися від західних схилів Угорських Карпат до рівнин Великоросії на сході.

Примітки

2294. Chodzko L. La Pologne illustree. – P.: Bureau Central, 1841. – 472 p.; Chodzko L. La Pologne historique, litteraire, monumentale et illustree ou scenes historique, monuments, medailles, costumes, armes, portraits, esquisses biographiques, ephemerides, sites pittoresques, chateaux, edifices, eglises, monasteres, cultes religieux, curiosites naturelles, peinture de moeurs, coutumes, ceremonies civiles, militaries et religieuses, danses, contes, legendes, traditions populaires, impressions de voyages, geographie, statistique, commerce, litterature, poesie, beaux-arts, theatre, musique. – P.: Bureau Central, 1846-1847. – 472 p.; Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne. – P.: Collection Georges Barba, 1864. – 396 p.

2295. Chodzko L. La Pologne illustree… – P. 99-100; Chodzko L. La Pologne historique… – P. 99-100; Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne… – P. 250.

2296. Chodzko L. La Pologne illustree… – P. 100; Chodzko L. La Pologne historique… – P. 100; Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne… – P. 250.

2297. Chodzko L. La Pologne illustree… – P. 100; Chodzko L. La Pologne historique… – P. 100; Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne… – P. 250-251.

2298. Chodzko L. La Pologne illustree… – P. 101; Chodzko L. La Pologne historique… – P. 101; Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne… – P. 252.

2299. Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne… – P. 96, 392.

2300. Ibid. – P. 192.

2301. Ibid. – P. 91.

2302. Ibid. – P. 169; Chodzko L. Histoire de Pologne. – P.: Gustave Barba, 1864. – 96 p. – P. 51.

2303. Chodzko L. Histoire populaire de la Pologne… – P. 171; Chodzko L. Histoire de Pologne… – P. 51.