Йоахім Лелевель

Луняк Євген

Як знаємо, на відміну від більшості політичних емігрантів з Польщі початку 1830-х рр. Лелевель був саме професійним істориком. Залишаючись водночас діючим політиком, він у грудні 1831 р. очолив щойно створений у Парижі Польський національний комітет, який мав опікуватися справами поляків-вигнанців і проводити пропагандистську роботу. Завдяки наполегливим зусиллям комітет розгорнув активну видавничу діяльність, покликану привернути увагу Європи до польських проблем. Багато уваги Лелевель приділяв не лише публіцистиці, але й науковим студіям з історії Польщі, над якими працював у Парижі, а з 1833 р. у Брюсселі.

Секретарем Польського національного комітету став його колишній учень по Віленському університету та член товариства «філаретів» Леонард Ходзько (1800-1871), котрий вже давно осів у Парижі й став тут ад’ютантом маркіза де Лафаєта (1757-1834) [2249]. Варто зазначити, що вже в 1830 р., ще до початку буремних подій у Польщі, стараннями Леонарда Ходзька та за матеріальної підтримки Лафаєта було перевидано «Огляд давньої та сучасної Польщі» Мальт-Брюна, на той час вже покійного. Це був на той час найсвіжіший і найдокладніший французький узагальнюючий нарис польської історії. Зважаючи на застарілий характер праці Мальт-Брюна, написаної ще в 1807 р., Ходзько доповнив її власними інформативними вставками, а другий том видання скомпонував з «Історії Польщі» й «Історичного есе про польське законодавство» Лелевеля та «Давньої польської літератури» ще одного поляка-емігранта, літературознавця Міхала Подчашинського (1800-1835) [2250].

Вихід в світ даного видання припав на якнайдоречніший момент: увагу всієї Європи було прикуто до повсталої проти тиранії Миколи І Польщі. У французькому суспільстві, яке саме щойно пережило революцію, відродилися пропольські симпатії наполеонівської доби. Франкомовна «Історія Польщі» Лелевеля одразу привернула до себе увагу зацікавлених читачів, як оригінальністю стилю, так і новаторством ідей автора. Пронизаний ідеями романтизму, він щиро вірив у близьке відродження своєї знедоленої й розтерзаної вітчизни та рідної нації. Все минуле своєї країни історик поділив на п’ять періодів: 1) Польща, яка завойовує (860-1139 рр.); 2) Лехія, котра розділюється (1139-1333); 3) Польща, що розквітає (1333-1587); 4) Польща, яка занепадає (1587-1795); 5) Польща, котра відроджується (з 1796 р.).

Як можна побачити з даної періодизації, козацька доба в Україні, згідно концепції Лелевеля, майже цілковито припадає на час занепаду Речі Посполитої. Саме чвари між козаками-рутенами та поляками, двома братніми народами (або скоріше двома гілками єдиного народу, розділеному релігією), за словами польського історика, стали однією з головних причин цього декадансу їхньої спільної батьківщини.

Бачення автором Хмельниччини повністю узгоджується з популярною у польській історіографії з ХVІІ ст. тезою Самуїла Твардовського про «домову війну». Лелевель не відкидає того, що головною причиною козацького повстання під проводом Хмельницького стали утиски з боку польської шляхти. Однак, на думку дослідника, тут йдеться скоріше про соціальний і релігійний, ніж національний конфлікт, яким скористалися сусідні держави. Головну відповідальність за ескалацію народного гніву в Україні несе велика шляхта – магнатерія, яка була категорично проти будь-якого порозуміння з обуреними її діями козаками. Історик неодноразово підкреслює випадки переходу дрібної шляхти «навіть з Польщі та Литви» на бік повстанців, та й сам їхній лідер Хмельницький був «польським шляхтичем», а до виступу проти батьківщини його підштовхнула особиста трагедія й несправделивість. Дотримуючись демократичних позицій, Лелевель наголошує, що народні низи, котрі найбільше потерпали під час політичних катаклізмів, були однаково пригнічені як в Україні, так і в самій Польщі великою аристократією, яка одна несе відповідальність за руйнування своєї держави [2251].

Відзначимо, що в доопрацьованому варіанті своєї «Історії Польщі», виданої в 1844 р. в Ліллі, Лелевель ще більше акцентує фактично міжусобний характер війни козаків проти Польщі, що відбувалася, на його думку, між представниками єдиної нації. «Шляхта й козаки, – пише він, ідеалізуючи минуле, – користувалися колись одними й тими ж правами і захищали єдину батьківщину. Тепер вони перерізали горло одне одному. Ще до того, як позначилася перемога з певного боку, Річ Посполита втратила частину нації, що послабило її назавжди» [2252].

Як веде далі історик, наслідком міжусобних чвар скористалася хитра та підступна Московія, котра, обдуривши козаків, прибрала до своїх рук частину України. Проте козаки не бажали відділятися від своєї історичної вітчизни й завжди прагнули укласти з Польщею союзну угоду, яка б захищала їхні права та свободи. Ідею цього федеративного союзу обстоювали наступники Хмельницького – Виговський і Дорошенко. Проте знову, як і раніше, проти такої рівноправної федерації виступила велика шляхта, котра воліла бачити в козаках лише своїх кріпаків. Це, зрештою, призвело до затяжної війни та розколу України по Дніпру [2253].

Отже, як випливає з історичної концепції Лелевеля, проводячи послідовну загарбницьку політику, Московія постійно втручалася у внутрішні справи Польщі, аргументуючи це захистом прав православного населення. Згодом, вступивши у підступну змову з Прусією й Австрією та скориставшись ослабленням Речі Посполитої, Росія домоглася цілковитого знищення польської державності. Автор вважає, що звірства гайдамаків напередодні першого поділу Польщі були інспіровані головним чином урядом Катерини ІІ. Серед гайдамацьких лідерів історик згадує Залізняка, котрий поширював указ цариці про волю серед православного населення, зрадника Гонту, який пустив погромників до Умані, козака Тимченка, що діяв у згоді з російськими властями [2254]. В той же час, як зауважує Лелевель, не всі козаки відступили від своєї вітчизни – Речі Посполитої. Він відзначає «бравого козака» Юзефа Саву-Цалинського, прибічника Барської конфедерації [2255].

Романтичні візії Лелевеля проявлялися в тому, що він вірив у швидке воскресіння Польщі незабаром, яка відродиться у вигляді щасливої федерації трьох рівноправних народів – поляків, литовців і русинів, котрі житимуть у мирі й злагоді. Саме тому останній період своєї історії автор назвав «Польща, котра відроджується».

Постійно працюючи над вдосконаленням своєї франкомовної «Історії Польщі», Лелевель розширював і розділи пов’язані з минулим України, або, за його термінологією, Русі чи Рутенії. У лілльському виданні 1844 р. історик наголошує на характерній поняттєвій плутанині у французьких науковців, пов’язаної з термінами «Русь-Росія», «русини-росіяни». Він зазначає, що Біла, Чорна, Червона та Мала Русь – це колишні володіння Речі Посполитої.

«Ми попереджаємо наших читачів раз і назавжди, – занотовує Лелевель, – що відокремлюємо русинів (les Russiens – Russini) від сьогоднішніх росіян (les Russes – Rossianie). Ці останні, які раніше звалися «московитами», формують тепер Російську імперію… Імперію було названо Росією (Rossia), а її мешканців – росіянами (Rossianie), особливо тих, що жили на просторі від Волги до Неви. Ті ж, що мешкали по двох сторонах Дніпра й далі на захід аж до витоків Дністра, – це русини (Rusini) і їхня обширна країна називається Русь (Rus).

Це зауваження є необхідним для правильного розуміння історичних подій. Французька мова зве нерозділимо русинів і росіян – les Russes, а їхні країни – відповідно Русь і Росію – la Russie, що спричиняє прикрі помилки стосовно історичної істини. Тож ми спробуємо позначити цю важливу відмінність і називатимемо завжди русинів – les Russiens, а росіян – les Russes. Ми також уникатимемо, наскільки це можливо, називати давню країну русинів – la Russie, оскільки не винайдено певного засобу для підкреслення зазначеної відмінності, щоб не зашкодити встановленому звичаю. Червона Русь, Чорна Русь, Біла Русь, Мала Русь або Прекрасна Русь – це все краї русинів (у німців – Reussen – народ і країна); Велика Русь – це помешкання росіян (у німців – Russen, Rus-land)» [2256].

Серед франкомовних праць Лелевеля, мабуть, набільш українознавчий характер має його «Історія Литви та Рутенії до їхньої остаточної унії з Польщею, укладеної в Любліні в 1569 р.». Цей історико-політичний трактат був завершений ним незадовго до смерті в 1861 р. і може розгядатися як своєрідний заповіт науковця та політика [2257]. Актуальність цього твору була незабаром підсилена польським повстанням 1863-1864 рр., котре знову сколихнуло європейську громадськість і привернуло увагу в тому числі й до питань України.

Загалом «Історію Литви та Рутенії» Лелевель написав польською наприкінці 1830-х рр., проте в 1861 р. він доповнив цей твір, перекладений французькою, обширним коментарем, котрий ненабагато поступався розмірами самому твору. Безпосереднім поштовхом до видання цієї праці для старого та немічного Лелевеля став вихід в 1860 р. у Парижі французькою мовою короткої розвідки князя Олександра Васильовича Трубецького (1813-1889) «Червона Русь», автор якої, обґрунтовуючи історичні права Росії, як спадкоємиці Старокиївської держави, на згаданий у назві регіон, робив випади проти польських революціонерів 1830-го року й персонально Лелевеля [2258].

Свою працю старий польський історик-емігрант писав як, по суті, відповідь князю Трубецькому. Лейтмотивом його твору було прагнення довести історичну приналежність Литви та Рутенії, складових частин колишньої Речі Посполитої, Польщі. Лелевель доводить, що ті землі, які Російська імперія отримала після 1772 р., історично їй ніколи не належали, а були споконвічно польськими територіями. Росіяни – правильніше московити, бо вони привласнили назву, яка також їм не належала, адже Московія почала утворюватися з ХІІ ст., тоді як Русь на той час давно вже існувала, – нація неслов’янська, варварська й азіатська, керована нині німцями, ворогами слов’янства. Європейськість московитів почалася лише з ХVІІІ ст. Історик наголошує, що теперішня Росія без достатніх на те прав узурпувала всю давньоруську історію й саму назву «Русь» [2259].

Доводячи історичність прав Польщі на володіння Рутенією (Руссю), Лелевель йде далі у своїх переконаннях, оголошуючи автохтонним народом Русі саме поляків. При цьому він так своєрідно інтерпретує звістку Нестора-літописця про місце полян у середовищі східнослов’янських племен. Самого літописця Лелевель також називає поляком [2260].

Чинником, що призвів до розколу єдиної польської спільноти у Х ст., на думку історика, стало охрещення однієї частини єдиної нації за латинським обрядом, а іншої – за грецьким. Проте Рутенія ніколи не випадала з орбіти польського впливу, чому Лелевель наводить багато доказів. За його словами, «остаточне возз’єднання Червоної Русі з Польщею» відбулося в 1340 р. й мало національний, політичний і шляхетний сенс, «оскільки захищало старовинні польські провінції від монгольського ярма та ярості російських князів, неслов’ян, пригнічувачів і знищувачів слов’янських народів» [2261].

Найвищим проявом історичної справедливості, згідно Лелевелю, стала Люблінська унія 1569-го року, яка «навічно» поєднала рутенів і поляків у єдиній державі. Історик підкреслює, що Польща завжди відігравала цивілізаторську роль стосовно Рутенії, а багато видатних рутенів стали провідними діячами польської культури та політики. Наприклад, зауважує автор, рутеном був Станіслав Оріховський. Славетний король-полководець Ян ІІІ Собеський також походив з рутенського роду Даниловичів [2262]. Проте рутени ніколи не були росіянами, а складали східну частину єдиної польської спільноти й завжди тяжіли до історичного центру своєї батьківщини.

Звичайно, одним з ключових моментів взаємин між Рутенією та Польщею була Хмельниччина й утворення козацької держави, що визнала верховенство Москви. На думку російського князя-опонента, козацький гетьман підняв повстання проти Речі Посполитої, маючи на меті повернути свою землю під владу законного володаря Русі – московського царя. Лелевель завзято доводить несправедливість таких тверджень. Він зазначає, що Трубецькой бреше,

«бо неможливо, щоб він не знав, що Хмельницький погодився лише на протекторат царя Олексія. Існував формальний договір, укладений у Переяславі, між Хмельницьким і царем Олексієм. Цей договір затверджував за батьківщиною Хмельницького найабсолютнішу внутрішню незалежність, а з певних сторін і її зовнішню незалежність. Існувала повна окремішність між московитами й русинами чи рутенами, які жодним чином не є росіянами сьогодення і для яких ім’я росіянина чи московита є найтяжчою кревною образою. Ми запитуємо у князя Трубецького, що сталося з батьківщиною Хмельницького, її незалежністю, її правами, її свободами, тим трактатом стосовно протекторату й альянсу, укладеним у Переяславі?

Все це було знищено Росією, цією згубницею національностей, свободи слов’ян. Князь Трубецькой стверджує, не коливаючись, що повернення Малоросії було актом національним. Вона повернулася туди, звідки вийшла. Але ж не існує нічого спільного між Московією та русинським або рутенським народом. Все в них є відмінним, а особливо витоки. Національний акт? Князь Трубецькой це каже для сміху?.. Національність русинська, рутенська – є слов’янською, але національність Московії, названої у ХVІІІ ст. Росією, такою не є. Це національність азіатська, фінська» [2263].

Причиною, що зумовили вибух невдоволення рутенів у середині ХVІІ ст. польською владою, на думку Лелевеля, стало порушення їхніх релігійних і соціальних прав. В той же час близька за релігією Московія цілковито ігнорувала національну сутність й автономні права рутенського народу. Виставляючи в привабливому світлі уявну колишню ідилію братнього союзу рутенів і поляків в ХVІ ст., польський історик наголошує на тому, що, проковтнувши обманом Рутенію, московський царизм згодом долучився до знищення Речі Посполитої.

«Польща загалом поважала свободу та національну сутність Рутенії. – пише польський автор. – Де є сьогодні свобода та існування рутенів?.. Петро І, прозваний Великим з невмирущіх лестощів, потопив в потоках крові свободу, національну сутність рутенів. Згубна Полтавська битва в 1709 р. стала могилою вільної Рутенії. Але для князя Трубецького ця баталія означала консолідацію союзу, читай – смерть Рутенії. А Петро І, цей кривавий тиран, цей кат вільних русинів, став найславетнішим Петром Великим.

Отож, Рутенія загинула, подібно до Польщі. Одна й інша зберігають безсмертні спогади, віру та впевненість у своє спільне визволення. Одна й інша зрозуміли, що повинні відновити свій старовинний, національний, вільний і славетний союз, і що вони обидві мають тільки одного ворога – Московію, московський царизм, котрий обіймав то одну, то іншу, щоб убити їх» [2264].

Природно, що такий історичний висновок завершується лелевелівським політичним гаслом, яке закликає боротися «За вашу та нашу свободу!» [2265].

Приклади такого братерського єднання між рутенами та поляками Лелевель бачить і в сучасності. Він згадує, як представники обох народів спільно відзначили у Львові 29 листопада 1860 р. 30-ту річницю польського повстання [2266].

Романтична ідилія давнього тісного українсько-польського братерства в цілому була характерною для багатьох польських авторів. Її відображення можемо побачити й в український літературі. Наприклад, згадаймо Шевченкове «Полякам»:

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами…

Загалом, характеризуючи українознавчий доробок Лелевеля, треба зазначити, що багато його висновків на сьогодні втратили вже свою науковість, зокрема, приналежність рутенів – сучасних українців і білорусів – до польської етнічної спільноти, заперечення слов’янської сутності росіян тощо. Тут можна побачити сильний вплив історичних концепцій Францішека-Генрика Духінського (1816-1893) про неслов’янськість росіян, які мали значне поширення в польській історіографії середини ХІХ ст. і суть яких нами буде розглянуто трохи нижче. Занадто ідеалізованими у Лелевеля виглядають стосунки між рутенами й поляками в Речі Посполитій ХVІ-го століття.

В той же час наголошення відмінності між поняттями «Русь» і «Росія» та «русини» та «росіяни» мало важливе значення для правильного розуміння історії України на заході. Значною допомогою для дослідників українського минулого стало видання польським науковцем історичного атласу Польщі з докладними кордонами східноєвропейських країн (в тому числі й України) в різні періоди історії [2267]. Своїми франкомовними працями Лелевель зробив вагомий внесок у розвиток французької полоніки, а також значною мірою й українознавства. Крім того, захищаючи національні інтереси рутенів, польський історик привертав увагу європейської громадськості до утисків прав українців у Російській імперії.

Звичайно, Лелевель був не єдиним польським автором, чиї праці виходили французькою мовою й поширювалися на заході. Так, вже в 1830 р. в Парижі була видана 3-томна франкомовна «Історія Польщі» варшавського професора-філолога Юзефа Зелінського (1785-1857). Діяльність українського козацтва тут розглядається в другому томі, що охоплює події ХVІ-ХVІІІ ст. Минувшина України, природно, подається тут як складова частина польської історії [2268].

Примітки

2247. Дильонгова Г. Історія Польщі 1795-1990 / Переклад з польської М. Кірсенка. – К.: Видавничій дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 239 с. – С. 36-39.

2248. Tymowski K.-T. La Pologne, la Russie et l’Europe: discours prononce le 29 novembre [1835], jour anniversaire de l’insurrection nationale polonaise. 1835. – P.: Imprimerie de P. Baudouin, 1836. – 36 p.

2249. Кеневич С. Иоахим Лелевель. / Перевод с польського И. Миллера. – М.: Молодая гвардия, 1970. – 192 с. – (Жизнь замечательных людей. Серия биографий. Выпуск 14 (490). – С. 60.

2250. Malte-Brun C. Tableau de la Pologne ancienne et moderne, sous les rapports geographiques, statistiques, geologiques, politiques, moraux, historiques, legislatifs, scientifiques et litteraires, publie en un volume par Malte-Brun. Nouvelle edition, entierement repondue, augmentee et ornee de cartes; par Leonard Chodzko. – P.-Bruxelles: Aime-Andre et La Librairie parisienne, 1830. – T. 1. – VII+512 р.; T. 2. – 536 р.

2251. Ibid. – T. 2. – P. 72-75.

2252. Lelewel J. Histoire de Pologne. – P.-Lille: La Librairie Polonaise; Vanackere, 1844. – T. 1. – XX+388 p. – P. 171.

2253. Ibid. – P. 173-182; Malte-Brun C. Tableau de la Pologne ancienne et moderne, sous les rapports geographiques, statistiques, geologiques, politiques, moraux, historiques, legislatifs, scientifiques et litteraires, publie en un volume par Malte-Brun. Nouvelle edition, entierement repondue, augmentee et ornee de cartes; par Leonard Chodzko. – 1830. – T. 2. – P. 75-84.

2254. Lelewel J. Histoire de Pologne. – P.-Lille: La Librairie Polonaise; Vanackere, 1844. – T. 2. – 359 p. – P. 48-50.

2255. Ibid. – P. 52.

2256. Ibid. – T. 1. – P. 14-18.

2257. Lelewel J. Histoire de la Lithuanie et de la Ruthenie jusqu’a leur union definitive avec la Pologne conclue a Lublin en 1569. – P.-Leipzig: Librairie A. Franck, 1861. – XCI+223 p.

2258. Troubetzkoy A., le prince. La Russie Rouge. – P.: E. Dentu, 1860. – 178 p.

2259. Lelewel J. Histoire de la Lithuanie et de la Ruthenie… – P. V-VIII.

2260. Ibid. – P. LХVIІ, LХХХІI, 35-50.

2261. Ibid. – P. LХVIІІ.

2262. Ibid. – P. 195-196.

2263. Ibid. – P. ХLVІ-ХLVІІ.

2264. Ibid. – P. ХLVІІІ – ХLІХ.

2265. Ibid. – P. LI.

2266. Ibid. – P. XC.

2267. Lelewel J. Histoire de Pologne. Atlas contenant les tableaux chronologiques et genealogiques, et les cartes geographiques de differentes epoques. – P.-Lille: La Librairie Polonaise; Vanackere, 1844. – 16 p.

2268. Zielinski J. Histoire de Pologne. – P.: J. Barbezat, 1830. – T. 2. – 422 p.