Адам Міцкевич

Луняк Євген

Найяскравішою постаттю в середовищі польської революційної еміграції в Парижі, безперечно, був Адам Міцкевич. Його треба визнати одним з найпалкіших проповідників ідей національного визволення Польщі й одним з найвідоміших представників романтизму в польській літературі. Виїхавши за межі Російської імперії ще в 1829 р., він з 1832 р. осів у Парижі, місці найбільшого зосередження польської революційної еміграції. Згадаймо, що тут на той час вже проживали, наприклад, Лелевель і Ходзько, добре знайомі Міцкевичу ще по Віленському університету.

Хоча Міцкевич відомий широкому загалу насамперед як поет, а не як професійний дослідник минулого, треба зазначити, що він серйозно займався історичними студіями. Зокрема, його перу належить наукова розвідка, присвячена становленню польської державності, перекладена французькою й опублікована після смерті автора його сином Владиславом. В данній роботі дослідник не обходить увагою й формування Давньоруської держави [2326].

Історичні погляди Міцкевича досліджувалися польськими, французькими та іншими дослідниками [2327]. Безумовно, в цих поглядах відбився вплив Лелевеля. В той же час поет мав своє оригінальне бачення історії, що докорінним чином відрізнялося від візій минулого інших авторів. Головним каталізатором розвитку історії кожної країни він вважав національний дух, пробудження якого наділяє представників певної нації надзвичайною творчою енергією.

Просякнутий ідеями польського месіанізму, Міцкевич вирів у майбутнє визволення слов’янських народів, провідну роль у цьому процесі мала відіграти його батьківщина. Страждання Польщі він уподібнював до мук Христових, наслідком яких неодмінно мало стати воскресіння. Давно відзначено, що ці месіаністичні ідеї, сформульовані у «Книзі народу польського та польського пілігримства», значної мірою стали поштовхом для ідеології Кирило-Мефодіївського товариства, де місце польського месіанізму зайняв месіанізм український.

Україна посідала другорядне місце у панславістичному світогляді Міцкевича. До трійці найважливіших слов’янських націй він відносив поляків, чехів і росіян, яким приділяв найбільшу увагу, ставлячи на перше місце, звичайно ж, своїх земляків. Йому надзвичайно імпонувала легенда про трьох видатних пращурів цих народів – Леха, Чеха та Руса. Він не раз звертався до неї у своїй творчості [2328].

Втім, реалізацію польської месіаністичної ідеї Міцкевич доволі сильно узалежнював від підтримки Франції. «Росія не зможе ніколи скинути свого ярма без Польщі. Польща й Росія потребують Богемії, а ми всі, ми всі потребуємо Франції. Нічого не буде зроблено без Франції» – відзначав поет [2329]. Не будучи русофобом, Міцкевич зневажав російський царизм, деспотію азіатського типу на чолі з німцями. Звертаючись до французької аудиторії, він наголошував, що Франція має бути сильною, якщо не хоче знову «побачити козаків у Парижі» [2330]. Він публічно закликав французів готуватися до нових війн з царизмом, не довіряти миротворчим закликам Росії, підкреслюючи, що колись таку помилку зробила Польща, за що й була жорстоко покарана, втративши свою незалежність [2331].

Побіжно зазначимо, що Міцкевич повністю сприймав на віру «заповіт Петра Великого», згаданий свого часу Лезюром, і навіть наводив його текст [2332]. Як відомо, поет-революціонер не лише теоретизував стосовно протистояння з російським самодержавством. В 1855 р. в розпал Кримської війни він виїхав до Константинополя, щоб особисто взяти участь у боротьбі з царизмом за визволення Польщі. Тут він заразився холерою й помер.

В той же час не можна сказати, що в своїх дослідженнях і творчості Міцкевич цілковито ігнорував українську культуру та минувшину. Можна згадати, що в 1825 р. поет особисто відвідав Україну, побувавши в Харкові, Одесі та Криму. Ці мандрівки надихнули митця на створення, зокрема, ліричних «Кримських сонетів».

Якщо торкнутися франкомовного українознавчого доробку Міцкевича, треба зауважити, що його представляють головним чином курси лекцій з історії літератур слов’янських народів, створені поетом під час викладання у паризькому Колеж де Франс, де він став першим професором слов’янської словесності. Ми намагалися реконструювати уявлення цього діяча про минуле України козацької доби на підставі розрізнених згадок про це у його лекційних виступах.

Конспекти лекцій з історії слов’янських літератур, прочитаних Міцкевичем у Колеж де Франс на початку 1840-х рр., були згодом опубліковані в якості окремих книг. Серед них треба виділити тритомник «Слов’яни», а також релігійно-філософські трактати «Офіційна церква та месіанізм» і «Церква і Месія». Останні твори несуть на собі досить сильний відбиток містично-християнських ідей Анджея Товянського (1799-1878) про месіаністичну роль Польщі. В 1845 р. саме через пропаганду товянізму викладання курсу історії слов’янських літератур Міцкевичем в Колеж де Франс було призупинене.

Як викладач історії слов’янської словесності, Міцкевич час від часу звертається до творчості «українських письменників», однак під цим поняттям він розуміє поляків, представників так званої «української школи». Як вже зазначалося, багато з них жили тоді у Парижі й багатьох з них поет знав особисто, зокрема, Богдана Залеського, Юліуша Словацького, Міхала Чайковського, Вінцентія Поля. Головними героями цих літераторів були, як правило, українські козаки.

Серед згаданих авторів Міцкевич найбільше вирізняв творчість Залеського, якого називав талановитим «українським поетом», «найвеличнішим з усіх слов’янських письменників» [2333]. У своїх лекціях Міцкевич неодноразово цитував твір цього автора «Дух степу» й порівнював його з творами інших польських письменників [2334]. Іншими письменниками-«українцями», до аналізу творів яких звертався поет у своєму лекційному курсі, були одні з перших зачинателів польського романтизму Антоній Мальчевський (1793-1826) з його поемою «Марія. Повість українська» та Северин Гощинський (1801-1876), автор поетичної повісті «Канівський замок» [2335].

Сюжет останнього твору був значною мірою побудований на реальних подіях: бойових діях гайдамаків під Каневом в 1768 р. В образі козака Небаби можна побачити риси реального повстанського лідера Семена Неживого, котрий діяв у даному регіоні. Розглядаючи канву сюжетної лінії «Канівського замку», Міцкевич зазначає студентам неупередженість Гощинського: «ні поляки, ні козаки не викликають у нього симпатій» [2336].

Відзначимо, що й сам Міцкевич не цурався розгляду романтичних аспектів українського минулого. В його лекціях бачимо окремий аналіз постаті напівлегендарного віщуна Вернигори, котрого поет називає неписьменним українським селянином, у якого відкрилися здібності до пророцтв. У своїх містичних видіннях народний віщун, що жив у середині ХVІІІ ст., передбачає загибель і відродження Польщі. Хоча сам Міцкевич зауважував, що деякими критиками ставилась під сумнів автентичність цих пророцтв, а саме ім’я їх автора було майже невідоме, це не завадило йому назвати передвіщення «українського Нострадамуса» «першим проявом національного духу», який підіймав рішучість поляків у скрутні моменти історії [2337].

Варто відмітити, що віщування Вернигори були свого часу опубліковані Лелевелем, а в якості основного персонажа цього пророка можна побачити також в творах Гощинського («Вернигора»), Словацького («Срібний сон Соломеї», «Беньовський», «Вацлав»), Міхала Чайковського («Вернигора, український пророк») та ін. На думку польських митців, постать Вернигори ідеально втілювала в собі ідеї польсько-українського братерства.

Але у своїх лекціях Міцкевич звертався не лише до розгляду відображення діяльності українського козацтва на сторінках творів польських авторів. Він непогано знався на минулому України й доволі часто робив безпосередні екскурси в історію колишньої «країни козаків». Між іншим, Міцкевич був добре ознайомлений з «Описом України» Боплана, працями Левека та Леклерка, на які посилався у своїх лекційних виступах [2338].

На відміну від Лелевеля та багатьох інших своїх земляків Міцкевич не поспішає оголосити українців «майже поляками» з дещо відмінною мовою та іншою релігією. Навпаки він зараховує їх до російської етнічної спільноти й не цурається понять «la Russie» та «les Russes» для означення теренів України й самих українців. Хоча українську мову він вважає чимось посереднім між польською та російською, в цілому він відносить її до діалектів російської. Міцкевич зазначає:

«Московсько-російська мова поділяється на три діалекти. Південноросійський, тобто малоросійський, яким говорять близько 10 млн чоловік, є, безперечно, найбільш мелодійним, найбільш поетичним і найбільш звучним; проте він ще ніколи не був досить розвиненим, щоб міг слугувати мовою літератури» [2339].

Мимохідь зауважимо, що десь за рік до того, як було сказано ці слова, у Петербурзі було видано «Кобзар» Шевченка. Проте малоймовірно, що Міцкевич тоді про це знав.

Стосовно козаків поет дотримувався думки, що вони являють собою симбіоз кількох народів, в побуті якого тісно переплелися слов’янська свідомість й азіатські традиції. Міцкевич наводить такий дещо романтизований опис України та козацтва:

«Між монголами й турками, між поляками та росіянами є територія дуже цікава для слов’янської історії й літератури. Ця територія починається в нижній частині Дунаю, від міста Білгорода. З одного боку вона оточується Карпатами, а з іншого – йде вздовж Чорного моря. Вона поширює свої рівнини вздовж Бористену й Дону до Кавказу. Цю широку країну неможливо описати одним словом. Колись її називали Малою Скіфією. Вона доходить до Малопольщі та Малоросії.

Більшу частину цієї території складає Україна, слово, яке означає «окраїну». Ця територія є нічим іншим як степом, великим і пустельним, але багатим на рослинність, який слугує пасовиськами для худоби варварських народів. Це велика артерія, яка прив’язує Європу до центральноазійського плато. Саме цим шляхом азіатчина потрапляла до Європи. Саме тут дві частини світу зіштовхуються одна з одною. Перелітні птахи, сарана, кочові племена, чума брали свій шлях тут, щоб рушити на захід.

Народи, які хотіли зупинити інвазію варварів, або вирішити суперечки з ними у бою, приходили в ці степи, нічийні землі, чудове поле битви. Тут зустрічалися всі армії світу: і армії Дарія, і Кіра, і Росії, і Польщі. Тут народився народ, відомий під назвою козаків – суміш слов’ян, татар і турків. Вони розмовляють мовою посередньою між польською та російською» [2340].

Міцкевич не квапиться висловлювати каяття з приводу утисків поляками козаків, які, доведені до відчаю, зрештою, повстали й піддалися Росії, що прирекло на повільну загибель Річ Посполиту.

«Тепер саме місце сказати кілька слів про історію козаків, таку цікаву з літературної точки зору, – відзначав поет у своїх лекціях, спрямованих до французької аудиторії. – Поляки звинувачують самі себе, що роздратували козаків своїми кривдами. Історія цих кривд була розказана тепер під сфальшованою точкою зору. Кажуть, наприклад, що ми грабували козаків, забивали їх до смерті, змушували працювати надсилу» [2341].

Аргументуючи своє спростування цієї хибної, на його думку, тези, Міцкевич спирається на свідчення українського фольклору: «Ми маємо офіційні документи: народні пісні самих козаків, де жодним словом не говориться про подібне поводження. Ніхто не спокушається їхньою власністю, хоча й вони самі мало дбають про свої багатства» [2342]. Залишимо це категоричне судження польського літератора без коментарів.

Продовжуючи аналіз причин Хмельниччини із залученням фольклорних джерел, Міцкевич зазначає:

«Було задіто мораль козацького населення бажанням нав’язати їм чужий релігійний ритуал, прагненням змусити їх відчути свою політичну неповноцінність, вимогою позбутися привілею брати участь у виборах польського короля. До того ж козаки скаржаться у своїх піснях на виключну галантність польських шляхтичів, котрі забирають серця їхніх жінок» [2343].

В іншому місці говорячи про причини вибуху українсько-польського протистояння Міцкевич знов-таки акцентує увагу своїх студентів на релігійному факторі. Негативною силою, що зумовлювала активізацію війни з козаками, на його думку, був великий вплив єзуїтів при королівському дворі та польському суспільстві в цілому. Тезу про шкідливість діяльності єзуїтів у Польщі Міцкевич наводить неодноразово [2344].

Ще одним з чинників, що посилював невдоволення владою Речі Посполитої в Україні, як випливає зі слів Міцкевича, стало нав’язування місцевому населенню польської мови та культури, котрі приходили на зміну традиційній руській. Якщо в період литовського панування на українських землях в діловодстві та культурі панував «руський або русинський діалект», який був мовою не лише богослужіння, але й двору та війська, то з утворенням Речі Посполитої тут почала поширюватися польська мова, яка «домінувала в ХVІІ ст. у Південній Русі» [2345]. Зазначимо, що в контексті розгляду польського культурного та релігійного впливу Міцкевич розглядає діяльність видатного полеміста Петра Скарги [2346].

Як бачимо, мотиви цього козацько-селянського повстання поет-історик наводить хоч і узагальнено та спрощено, але в цілому правильно. Таке спрощене бачення подій Хмельниччини можна побачити, між іншим, і в наступному пасажі Міцкевича:

«Правління Яна-Казимира відбувалося в громадянських протистояннях, які стали національними війнами. Щоденні бої з козаками орошали кров’ю Україну. Це тривало роками. Зрештою, король, ставши на чолі всієї шляхти, дав битву під Берестечком, останню велику битву кавалерії модерних часів, де кіннота Європи помірялася востаннє з вершниками Азії – козаками й татарами. 300 000 кавалеристів билися впродовж трьох днів. Поляки одержали цілковиту перемогу. Козацькі маси були упокорені. Але начальники, плекаючи свої егоїстичні інтереси, закликали на допомогу Росію та Туреччину. Це змусило правителя Росії оголосити війну полякам» [2347].

В цьому фрагменті з лекційного виступу Міцкевича звернімо увагу на таку деталь, розуміючи складне переплетення різноманітних чинників, що викликали в Україні Хмельниччину, головну відповідальність за неї поет покладає на «егоїстичних начальників» козаків, а, отже, самого Хмельницького та його найближче оточення. Така позиція дуже контрастує з виправданням і розумінням дій Хмельницького, які часто зустрічалися в тогочасній літературі.

Варто зауважити, що Міцкевич одним з перших у французькій історіографії звернувся до вивчення усної народної творчості українців. Популярність етнографічних і фольклорних досліджень великою мірою визначалася впливом романтичних тенденцій, які панували тоді в європейській культурі. Сам польський поет-романтик загалом непогано розумівся на українській пісенній творчості, до аналізу якої кілька разів звертався у своїх лекціях. «Треба вивчити поезію України, поезію козацьку», – закликав Міцкевич, звертаючись до французьких слухачів Колеж де Франс [2348]. Стосовно духовності, відображеної у пісенній творчості козаків, поет зауважував:

«Вони оспівують козацьких начальників, своє кохання, свої переможні походи, як проти поляків і росіян, так і разом з ними.

Українські степи є країною ліричної поезії.

Козак, сидячий біля своєї глиняної чи очеретяної хати, дивиться як його кінь пасеться на траві, що густо росте в степу. Він переводить свій погляд на зелені долини, згадуючи про битви минулих часів, про перемоги, поразки, які рясно поливали кров’ю цю землю. Тоді пісня виривається з його грудей, сповнена народного почуття. Цю пісню підхоплюють навкруги з ентузіазмом. Вона переходить з покоління в покоління до нащадків» [2349].

Не викликає сумніву, що польський поет сам неодноразово чув українські пісні, коли перебував в Україні. Мабуть, буде доречним згадати, що до своїх відомих «Кримських сонетів» Міцкевич обрав у якості епіграфу наступні слова з Гете: «Wer den Dichter will verstehen, Muss in Dichter's Lande gehen (Хто хоче пізнати поета, мусить відправитися до країни поета)».

Зміст однієї з українських пісень Міцкевич наводив французьким студентам, як приклад козацької ментальності: «Один козацький ватажок, продавши збіжжя, повернувся з приморського порту з грошима та в шовковому й оксамитовому одязі, але одним махом витратив всі свої гроші, зустрівшись з товаришами. А, маючи сатиновий одяг, він його одягнув і пірнув у діжку зі смолою, щоб знову стати козаком» [2350].

Ще за життя Міцкевич перетворився на одного з визнаних корифеїв польського революційного та панславістичного руху. Як відомо, в 1847 р. з ним у Парижі зустрічався емісар Кирило-Мефодіївського товариства Микола Іванович Савич (1808-1892), який передав йому поему Великого Кобзаря «Кавказ» і, вочевидь, повідомив Міцкевичу про цілі й мету гуртківців, які уповноважили його на цю місію. Приблизно в той же час славетного польського емігранта в Парижі відвідав близький до кирило-мефодіївців слов’янофіл Федір Васильович Чижов (1811-1877) [2351].

На початку 1847 р. за кордон вирушив ще один член Кирило-Мефодіївського товариства Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Щоправда, його виїзд дещо затримався через одруження з Олександрою Михайлівною Білозерською (1828-1911), молодшою сестрою Василя Михайловича Білозерського (1825-1899), який, до речі, теж мав супроводжувати молодят у закордонну подорож.

Паспорт Куліша був виписаний для проїзду до Прусії, Саксонії та Австрії, де, ймовірно, він мав би зустрічі з польськими, чеськими та словацькими панславістами [2352], але Чижов свідчив, що у Відні вони мали зустрітися з Кулішем, де б Чижов дав тому адреси своїх закордонних візаві. На допиті Чижов повідомив про заплановану зустріч з Кулішем в австрійській столиці: «Я йому запропонував мої послуги познайомити його з усіма знайомими мені за кордоном науковцями та літераторами» [2353].

Без сумніву, серед цього переліку були б і паризькі адреси Міцкевича та французького історика-славіста й письменника Проспера Меріме, яких Чижов відвідав перед цим. Про намір Куліша зустрітися з Міцкевичем у Парижі свідчить його власноручна нотатка в записнику: «О Мицкевиче узнать в польской лавке, которая близ русской посольской церкви» [2354].

Як знаємо, запланована Кулішем і Білозерським подорож не відбулася через їхній арешт у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Про цей арешт і секретний судовий процес над кирило-мефодіївцями стало відомо у Франції, про його обставини повідомляли паризькі газети «Journal des débats» та «Democratie pacifique», журнал «Revue Indépendante», з інформацією про розправу царизму над українським патріотичним товариством були ознайомлені діячі польської революційної еміграції [2355]. Про контакти між діячами Кирило-Мефодіївського товариства та Міцкевичем писали свого часу дослідники Надія Григорівна Наумова [2356] та Євген Казимирович Нахлік [2357].

У Франції Міцкевич вважався одним з найвідоміших авторитетів з історії культур слов’янських народів, насамперед, поляків. Він мав безумовний вплив на багатьох представників французької науки та культури. Можна згадати, що близькі дружні взаємини до кінця життя пов’язували Міцкевича з відомими істориками Жулем Мішле й Едгаром Кіне (1803-1875). В 1852 р. всі троє вдалися до демісії з Колеж де Франс на знак протесту проти державного перевороту, вчиненого Наполеоном ІІІ. На користь тісної дружби між Міцкевичем, Кіне та Мішле може свідчити той факт, що на весіллі останнього в 1849 р. двоє перших були свідками [2358]. Значною мірою під впливом Міцкевича Мішле зайнявся дослідженням історії Польщі, роблячи екскурси й до козацького минулого України.

В історичних студіях Міцкевича чітко відбивається процес романтизації минувшини українського козацтва. Більша увага приділяється тепер дослідженню усної народної творчості українців.

Примітки

2326. Mickiewicz A. Les premiers siecles de l’histoire de Pologne. Traduit du polonaise par les fils de l’auteur sur la manuscript inedit. – P.: Librairie du Luxembourg, 1868. – XV+178 р.

2327. Maslowski M. Mickiewicz et l’Europe // Le verbe et l’histoire: Mickiewicz, la France et l’Europe / Sous la direction de Francois-Xavier Coquin et Michel Maslowski. – P.: Institut d’etudes slaves; Editions de la Maison des sciences de l’homme, 2002. – P. 16-25; Coquin F.-X. Un regard sur Mickiewicz // Le verbe et l’histoire… – P. 26-35; Kloczowski J. Adam Mickiewicz, l’heritier des cultures de l’Europe du Centre-Est // Le verbe et l’histoire… – P. 41-44; Beauvois D. Entre l’Europe de la culture et l’Europe des polices: Adam Mickiewicz, etudiant a Vilna // Le verbe et l’histoire… – P. 45-57; Boulakhovskaїa J. Mickiewicz et l’Ukraine // Le verbe et l’histoire… – P. 92-95; Maslowski M. La synthese religieuse de Mickiewicz // Le verbe et l’histoire… – P. 150-165; Dernalowicz M. La slavophilie avant les cours de Mickiewicz au College de France // Le verbe et l’histoire… – P. 166-171; Walicki A. La philosophie de l’Histoire d’Adam Mickiewicz // Le verbe et l’histoire… – P. 172-187; Stefanowska Z. Mickiewicz, critique et historien d’art // Le verbe et l’histoire… – P. 195-203; Le Guillou L. Mickiewicz, Lamennais et Michelet // Le verbe et l’histoire… – P. 216-221; Вервес Г. Д. Адам Міцкевич. Життя і творчість. – К.: «Дніпро», 1979. – 140 с.

2328. Mickiewicz A. Les Slaves. Cours professe au College de France. – P.: Bourgogne et Martinet, 1849. – T. 1. – IV+419 р. – Р. 117; Mickiewicz A. L’eglise officielle et le messianisme. – P.: Bourgogne et Martinet, 1845. – Partie I. – XII+504 р. – Р. 483, 501.

2329. Mickiewicz A. L’eglise et le Messie. – P.: Bourgogne et Martinet, 1845. – Partie II. – XV+304 р. – Р. 175.

2330. Ibid. – P. 134.

2331. Ibid. – P. 134-135.

2332. Mickiewicz A. Les Slaves. Cours professe au College de France… – T. 2. – Р. 412-413.

2333. Mickiewicz A. Les Slaves. Cours professe au College de France… – T. 1. – Р. 8; T. 3. – P. 348.

2334. Ibid. – T. 3. – P. 349; Mickiewicz A. L’eglise officielle et le messianisme… – Р. 32.

2335. Mickiewicz A. Les Slaves. Cours professe au College de France… – T. 1. – Р. 34-35, 64; T. 3. – P. 311-316; Mickiewicz A. L’eglise officielle et le messianisme… – Р. 77.

2336. Mickiewicz A. L’eglise officielle et le messianisme… – Р. 77-79.

2337. Mickiewicz A. Les Slaves. Cours professe au College de France… – T. 3. – P. 97-98.

2338. Ibid. – T. 1. – P. 374-375; T. 2. – P. 276-278.

2339. Ibid. – T. 1. – P. 32; T. 2. – P. 2, 428-429.

2340. Ibid. – T. 1. – P. 31-32.

2341. Ibid. – T. 3. – P. 40.

2342. Ibid.

2343. Ibid. – P. 41.

2344. Ibid. – T. 2. – P. 353-354; Mickiewicz A. L’eglise et le Messie… – Р. 134.

2345. Mickiewicz A. Les Slaves. Cours professe au College de France… – T. 1. – Р. 55; T. 2. – P. 2.

2346. Ibid. – T. 1. – P. 29; T. 2. – P. 256-272.

2347. Ibid. – T. 2. – P. 354.

2348. Ibid. – P. 256.

2349. Ibid. – T. 1. – P. 33.

2350. Ibid. – T. 3. – P. 40.

2351. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археографічна комісія та ін.: упорядники М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; головний редактор П. С. Сохань. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 3. – 440 с. – С. 229-231, 256; Луняк Є. Закордонні емісари Кирило-Мефодіївського товариства: секретні місії 1847 р. // Гуманітарний журнал. – Дніпропетровськ, 2008. – № 1-2. – С. 99-108; Луняк Є.М. Таємний український емісар у Парижі в 1847 р. (до 200-ліття з дня народження кирило-мефодіївця Миколи Івановича Савича) // Література та культура Полісся. – Ніжин, 2009. – Вип. 48. – С. 42-60; Мациевич Л. С. Николай Иванович Савич // Киевская старина. – 1904. – № 2. – Февраль. – С. 229-238.

2352. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археографічна комісія та ін.: упорядники М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; головний редактор П. С. Сохань. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 2. – 696 с. – С. 13.

2353. Там само. – С. 246; Симонова И. А. О взаимосвязи славянофильства с идеологией Кирилло-Мефодиевского общества. Ф. В. Чижов и кирилло-мефодиевцы // Славяноведение. – М., 1988. – № 1. – С. 47.

2354. Кирило-Мефодіївське товариство… – Т. 2. – С. 34.

2355. Луняк Є. Закордонні емісари Кирило-Мефодіївського товариства: секретні місії 1847 р. – С. 99-108; Луняк Є.М. Таємний український емісар у Парижі в 1847 р. (до 200-ліття з дня народження кирило-мефодіївця Миколи Івановича Савича)… – С. 42-60;

2356. Наумова Н. Адам Міцкевич і Тарас Шевченко (Спільне в біографії та творчості) // Адам Міцкевич і Україна: збірник наукових праць / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, НАН України; Відповідальний редактор Ростислав Радишевський. – К.: Бібліотека українця, 1999. – С. 194-209.

2357. Нахлік Є. Адам Міцкевич і Пантелеймон Куліш // Адам Міцкевич і Україна: збірник наукових праць / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, НАН України; Відповідальний редактор Ростислав Радишевський. – К.: Бібліотека українця, 1999. – С. 210-251.

2358. Луняк Є. З плеяди творців націй: Мішле, Костомаров, Грушевський. Видатні історики в романтичних життєписах. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. Миколи Гоголя, 2010. – 165 с. – С. 29.