2.9.11. Острови Жуків, Чернечий (Водників), Конча-Заспа та ін. в період 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

Одразу після повернення совітів до Києва Жуків острів ледь не опинився у центрі нового масштабного будівництва. Адже 6 серпня 1944 р. Державний Комітет Оборони (ГОКО) СРСР прийняв постанову № 6326 «Про відновлення будівництва Південного залізничного тунельного переходу під р. Дніпро біля м. Києва (будівництво № 1 НКШС)». Документ мав гриф «цілком таємно» ().

Житель села Чапаєвка (кол. Віта-Литовська), колишній бригадир прохідників «Київметробуду» Герой Соціалістичної Праці Іван Миколайович Міщенко брав участь у продовженні будівництва тунелю на Жуковому острові 1946 р. У квітні 2003 р. залишив спогади про будівництво титулу № 6, показував насипи, де стояли енергопоїзди і розміщувалися водонапірні вежі з резервуарами, а також залишки цементного заводу. Звідти бетон у ковші подавали до тунелю канатною дорогою. Також працювали підприємства і на острові Водників. Тільки у кінці 1949 р. будівництво було повністю зупинено як неперспективне ().

Тож, масштабне будівництво не відбулось. Тогочасний Жуків острів описує Г.Г. Духлій, який народився 1944 р. на колишньому лаврському хуторі біля титулу № 5. На титулі № 5 пройшло його повоєнне дитинство.

Із спогадів Г.Г. Духлія (запис зроблено 24 січня 2004 р.):

«Наші будинки стояли на високих палях. Під час повені ходили дерев’яними містками. Південніше хутора, за заболоченою низовиною біля Дніпра на намитій поверхні перебувало наполовину зруйноване господарство титулу № 5: компресорна, водокачка, трансформаторна підстанція, душкомбінат з кочегарнею, а також головний об’єкт – шахта. Трохи осторонь – 7 житлових бараків. З 1951 по 1959 р. наша сім’я жила в цегляному будинку душкомбіната. Він використовувався для житла до кінця 60-х років…. Стежка до школи в с. Чапаєвка проходила по бетонній поверхні кілометрового тунелю титулу № 6. Там, де він обривався на восьмиметровій позначці, ми по арматурі спускалися на землю. Недалеко від цього місця, за огорожею, стояло ще кілька дерев’яних бараків, а перед ними – руїни цементного заводу» ( ).

Втім, робилися спроби врятувати цінні матеріали. Міщенко згадує:

«У 50-х роках минулого століття спробували відкачати з тунелю воду. Підняли багато тюбінгів, труб, але далі роботи зупинили. Ці будівельні матеріали були використані на будівництві київського метрополітену, зокрема на станціях «Вокзальна» і «Політехнічний інститут» ().

Згадує Г.Г. Духлій:

«Добре пам’ятаю, як над шахтою встановили тельфер (підвісне вантажопідйомний пристрій – авт.). І, починаючи з 1957 року, піднімали на поверхню затоплені чавунні тюбінги для будівництва тунелів Київського метрополітену» ().

Згодом виникали ідеї пристосування тунелю на Жуковому острові під господарські потреби. Наприклад, дирекція радгоспу «Хотівський» зверталася до виконкому тодішнього Харківського району м. Києва, на території якого розташувалась будова, з проханням передачі тунелю їм під овочесховище. Та рішення не було прийняте.

Після пуску Канівської ГЕС споруди південної підруслової залізниці у районі Жукового острова були затоплені водами Канівського водосховища і всі питання щодо їх використання враз відпали (Дзівалтовський, 2004).

Згодом наявна на Жуковому ж острові шахта титулу № 5 була засипана сміттям, а шахта титулу № 4 на острові Водників, куди спускалися з аквалангом московські дослідники (відмітили там обладнання та прохідницький щит), була накрита листами заліза та засипана зверху землею (Дзівалтовський, особисте повідомлення, 2011).

Станом на 1940-ві рр. територія Жукового острова, урочище Конча-Заспа, південні острови на Дніпрі почали розглядатися як місце рекреації. Відновлення заповідника «Конча-Заспа», незважаючи на старання його колишнього директора М. Шарлеманя, не відбулося. Згідно матеріалам післявоєнних генеральних планів тут було заплановано паркову зону.

Наприкінці 1940-х рр. відбулося заснування на острові Водників бази судноремонтного заводу. Поблизу на території острова Жуків – колишнього лаврського хутора Жуківка виникло селище. У 1953 р. тут мешкало 5000, з них 150 дітей. До прилеглого острова Водників площею 167 га (з’єднаного у передвоєний час дамбою та укріпленого додатково у зв’язку з будівництвом НКШС № 1). 1957 р. дамбою зі східного боку озера Чоловіче і новим перешійком (тепер вже в північній частині острова) прокладено автодорогу. Згодом тут розміщено ремонтну базу та рейд річкового флоту та дачний сектор (Вакулишин, 2014).

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 1957 р. територію м. Києва було збільшено на 7133 га. Відтоді селище Дніпровського пароплавства (острів Жуківка – тоді він звався так), зона дачних поселень у Конча-Заспі, частина лісів (Зелена зона) Хотівського і Трипільського лісництв увійшли до складу міста, отримавши статус курортної зони.

Разом з Жуковим островом до складу Києва увійшло і розташоване на правобережній заплаві на захід від острова Жуків та південь від Корчуватого село Віта-Литовська (з 1955 р. – Чапаєвка). Наприкінці 20 ст. у селі у 670 дворах мешкало близько 3 тис мешканців. На річці Віта влаштовано великий став. У селі та його околицях збереглися давні топоніми, що свідчать про заплавний характер тутешньої місцевості: Жабокруківка та Деркачі (Вакулішин, 2014).

Зауважимо що поняття жабокрук, дуже цікаве і мабуть мало якесь описове значення, адже таке окреслення на заболочені місцини зустрічається і за межами Києва, наприклад у Гданську та Кракові на території Польщі (Żabi Kruk).

1960 р. нижню половину острова Водників розплановано для одноповерхового житла (існувало тут до надзвичайної повені 1970) та садів Товариства судноремонтників (360 ділянок). У зв’язку з надзвичайною повінню 1970 р. всіх мешканців хутору та острова Водників назавжди евакуювали, а Жуків острів став базою дитячої флотилії (Вакулишин, 2014).

На мапі 1960 р. ми вперше можемо побачити невеликий острів Тополевий (50.355899°, 30.583162°) на своєму місці, проте у відмінних від сучасних абрисах. Більша частина його показана як вкрита рослинністю. Імовірно, цей острів відклався внаслідок зміни процесів накопичення алювію в цьому районі з-за впливу гідронамиву під час робіт з підсипання титулу №4 на Чернечому острові (сучасному острові Водників). Адже в цей час було зменшено Чернечий острів та Осокорківську лівобережну косу.

Результатом тих самих процесів відкладення алювіального матеріалу, які прискорились після зміни гідрологічної ситуації в кінці 1930-х рр. та призвели до появи острова Тополевий, являють собою також острови Куличиний Північний – на південь від півострова Гострий (50.360509, 30.575802, площа 0,15 га, назва наша) та Куличиний Південний на захід від Тополевого острова (50.354557, 30.580135, 0,33 га, назва наша). Ці острови досить молоді, адже на аерофотознімку 1941 р. та детальній мапі 1960 р. їх не побачиш.

На лоції 1982 р. показані піщані відклади у вигляді видовженого острівця між півостровом Гострий та островом Тополевий. Північна його частина відповідає сучасному острову Куличиний Північний. На мапі 1992 р. цей острівець вже розмитий на дрібніші острівці. Частина матеріалу відклалася з заходу від Тополевого.

Ці острівці ми бачимо на фрагменті топозйомки Києва 1980-1990-х рр., який показує тогочасний острів Тополевий. З цього матеріалу утворився острів Куличиний Південний. Верхівки обох островів вкриті заростями верби білої, навколо островів розвинена щільна прибережно-водна, а по краю водна рослинність.

Поблизу узбережжя острова Жуків, неподалік острова Тополевий розташовуються й інші малі острови: Довгий (50.354178, 30.576284, площа 2,54 га, назва наша) та Рачий (50.359095, 30.573115, площа 2,18 га, назва наша). На мапі 1932 р. ці острови становили східний берег озера на узбережжі острова Жуків. На мапі 1932 р. ці острови становили східний берег озера, яке тягнулося вздовж східного узбережжя острова Жуків. Пізніше, на мапі 1934 р. це озеро трансформувалося у затоку, яка підписана – затока Китаївський Старик. На мапі 1960 р. ці острови становлять найбільш східну частину острова Жуків, відділені протокою на місці попередньої затоки. Наразі ця протока заросла водною рослинністю.

Сам острів Жуків остаточно перетворюється на паркову зону. В 1982 р. Шулькевич, Дмитренко писали:

«Особливо славиться прекрасними краєвидами лугопарк Жуків острів. Просторі луки, протоки Дніпра та озера, відкриті великі простори з груповими чи поодинокими посадками, оточені лісовими масивами верхніх терас створюють самі сприятливі умови для відпочинку». На території лугопарку було влаштовано прогулянкові стежки, для чого дніпровські протоки було перекрито пішохідними місточками.

У 1980-ті рр. сюди ходив навіть міський автобус №55, про що свідчать наразі закинуті зупинки.

На узбережжі острова поблизу точки відходження Козачої коси розмістилася база підводно-технічних робіт. Тут було штучно створено зручну прямокутну гавань. На території бази стоїть на п’єдесталі мінний катер МК-4. До борту прикріплена велика меморіальна дошка з описом бойового шляху катера, який воював у складі Волзької та Дніпровської військових флотилій ()

Після війни катер прослужив як водолазний бот ще 15 років. Перетворений на пам’ятник колективом київського експедиційного загону підводно-технічних робіт 9 травня 1980 р. Детальніше див. ().

На північ від неї колись розташовувався Клуб юних моряків «Юнга». Біля воріт цієї бази знаходилася знешкоджена донна міна.

Цей клуб мав чотири кораблі-пам’ятники: самохідну баржу «Україна» (трофей, до 1945 р. називалась «Бреслау»); колісний буксир «Генерал Ватутін», збудований у Румунії; вантажно-пасажирський пароплав «Максим Горький» 1952 р. побудови. Всі вони передані іншим власникам. Навчальною базою «Юнги» було судно «Шпиль», на якому парову машину замінили дизелем. На території «Шквалу» стояв корпус одного з перших радянських теплоходів довоєнної побудови – «Косенко». Ліворуч від входу до «Юнги» ще донедавна стояв напівзруйнований будинок – залишки душкомбінату титулу № 5. Перед війною тут жили будівельники будівництва НКШС № 1. На північ від клубу «Юнга» на узбережжі острова було розміщено відомчі склади, на території яких знаходиться засипана шахта титулу № 5. А далі узбережжям перед дамбою, що веде на острів Водників, розмітився ще один клуб юних моряків «Шквал». Раніше цей клуб використовував два колишні бойові кораблі. Це «Гафель», побудований 1944 р. як великий мисливець за підводними човнами, і списаний сторожовик «Ворон», зведений у Миколаєві 1954 р. Тепер обидва судна передані іншому власнику (Дзівалтовський, 2004).

У північній частині Жукового острова також було розміщено ремонтно-відстійний пункт човнів (РОП-3), біля нього згодом виник невеличкий дачний масив, так званий «шанхай».

В 1956 р. по реконструкції розміри озера Заспи становили: довжина – 930 м, ширина – 195 м. В середині 1970-х рр. з боку Дніпра споруджено дамбу – захист озера від Канівського моря (Вакулишин, 2014).

У 1960-70-х рр. «Конча-Заспа» стала місцем розбудови баз відпочинку та санаторіїв. Ось що згадує один з очевидців того часу:

«Коли сім'я збиралася відпочивати на річці Козинці в Кончі-Заспі на базі відпочинку для співробітників Головпоштамту, ми вирушали туди на річковому таксі. Зі свого стоянки біля мосту Метро ці невеликі швидкохідні катери на підводних крилах з розмашисто написаним на білих бортах назвою «Стріла», доставляли пасажирів в потрібне їм на річці місце як звичайний міському таксі» ().

У 1980-ті рр. на території Чапаєвки проектувався новий житловий район. Ось як він описаний:

«На 90 тис. мешканців розрахований масив передбачений в районі с. Чапаєвка (830 тис м2 загальної площі). Він буде включати 6 мікрорайонів, що групуються біля головної планувальної вісі — Столичного шосе. Двоступінчаста система закладів обслуговування забезпечить максимальні зручності майбутнім мешканцям. Мікрорайонні громадсько-торгівельні центри розмістяться на пішохідних вулицях, що зв’язуватимуть пішохідні вулиці між собою і з зупинками громадського транспорту автобусами та електрифікованою лінією залізниці. Зелені насадження району — парк і спортивний комплекс — органічно вплітаються в лугопарк на Жуковому острові. У його бік буде переважно розкрите простір житлових дворів і орієнтована житлова забудова району – ритмічно розміщені групи будівель підвищеної поверховості» (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

Як зазначалося вище, вже згідно лоціям 1930-х рр. острови Ольжин і Козачий вже існували окремо один від одного (Спичаков, 2009). Зазначалося також, що тоді вони називалися Козачий та Круглик. Останню назву слід визнати досить поширеним гідронімом, адже острів абсолютно з такою ж назвою існує наразі у складі Канівського природного заповідника. Що ж до назви – Ольжин острів, то ні походження, ні точний час появи цієї назви острова Круглик нам невідомий. Нами вперше застосування цього гідроніма зафіксовано у лоції 1982 р.

Остаточне формування берегової лінії обох островів відбулося в другій половині 1970-х рр. внаслідок заповнення Канівського водосховища (Вакулишин, 2014).

Також незрозуміло, коли від Ольжиного острова відокремився сучасний острів Проміжний (знаходиться між островами Ольжиним та Козачим). Ольжин і Козачий острови показані окремо без Проміжного на мапі 1960 р. У лоції 1982 р. вони мають майже сьогоднішні абриси, а між ними наявний Проміжний. Втім, на схемі 1991 р. Проміжний не показаний окремо від Ольжиного острова, у чому, напевне, слід вбачати схематичність застосованої топографічної основи.

Цікавим елементом південної частини дніпровської заплави в Києві єКозача коса, яка з заходу охоплює острови Козачий, Проміжний та Ольжин. Вона була створена в 1970-х рр. (Вакулишин, 2014). На мапі Київської губернії 1849-1850 рр. район сучасної Козачої коси-острова Козачий показаний як цілісна ділянка правобережного острова Жуків. Цю ділянку перетинають рукави гирлової частини річки Віта. На мапах 1930-1940-х рр. помітно що сучасна Козача коса – це колишня лівобережна мілина. Головне русло Дніпра тоді проходило між нею та островами Козачий та Круглик (сучасний Ольжин). Як свідчить детальна мапа 1960 р., в цей час головне русло Дніпра змінилося та пішло в бік лівого берега. Воно відрізало колишні лівобережні коси та фланкувало ними зі сходу острови Козачий та Ольжин. Колишнє головне річище на цій мапі позначено як Старик. На радянських схемах Києва 1980-х рр. помітно що Старик на захід від острова Козачий було остаточно перекрито дамбою, яка також пройшла по східному краю кількох алювіальних масивів, що призвело до остаточного утворення Козачої коси. З західного боку коси утворилася затока, в якій як верхівки мілини виникли невеличкі острови Намистини. Формування мілини та цих островів в умовах закритої затоки відбувалося внаслідок заростання затоки рослинністю та пов’язаної з цим акумуляції органічного матеріалу.

На сучасному південному кордоні Києва розташований невеличкий острів Фалієва (координати: 50.295373, 30.642568, площа 9,19 га). Його назва запропонована київськими природоохоронцями на честь Івана Фалієва, київського рибовода та природоохоронця. Походження цього острова поки що точно не встановлене. Зважаючи на його висоту та інформацію з картографічних джерел, він найімовірніше є фрагментом лівобережного урочища Гатне. На мапах 1932 та 1934 рр. ми бачимо найбільш південно-західний фрагмент тодішнього острова Гатне (Рис. 2.9.11.13.), який у описуваний період після Другої світової війни міг дати початок сучасному острову Фалієва.

В описуваний період згадується острів Рославський. На зворотному шляху з екскурсії до Канева пароплави з Києва причалювали до піщаних дюнах підтопленого тепер уже водами Канівського водосховища острова Рославль (Рославський – авт.), де влаштовувався масовий пікнік з купанням у воді і валянням в білому річковому піску. До вечора пароплав з втомленими від відпочинку пасажирами повертався до річкового вокзалу ().

В описуваний період на мапах Києва також з’явився топонім Святополків стан, про який ми згадували в розділі присвяченому даньоруському періоду. Це затока довжиною близько 2 км та шириною близько 200 м. У західній частині вона сполучена з озером Конча. У середині 1980-х рр. тут споруджено санаторій «Жовтень». В 1990-ті роки неподалік також були влаштовані дачі. Вперше назву подано в атласі Київ (1988) (Вакулишин, 2014).