2.9.6. Труханів острів у 1945-1990 рр.
Парнікоза І.Ю.
Необхідно зазначити, що ми маємо достатньо картографічних та ілюстративних матеріалів, для того щоб уявити як виглядав Труханів острів одразу після повернення до Києва радянської влади в листопаді 1943 р. Як свідчить мапа 1945 р. тоді Труханів мав більш «об’ємні» півострови. Рештки колишньої протоки Старуха в північній частині острова оформилися в систему озер – суч. система озер Бабиного. Як розказав нам Андрій Олександрович Топачевський, озера системи Бабиного озера мали власні назви:з відділеною дамбою верхньою частиною – озеро Верхнє, нижче розташовані озера праве – Окуневе та ліве – Синє. Бабине озеро, за його ж свідченнями, отримало свою назву вже у післявоєнний час через те, що туди купатися ходили переважно жінки.
Пізніше при прокладці суч. Труханівської вулиці влаштували бетонний перелив води з Бабиного озера до Матвіївської затоки. Цей перелив мав отвори назовні, щоб вода не застоювалась.
Озера були відокремлені від Дніпра смугами укріплення берегів. Ці укріплення створювалися в 1950–х рр. з гальки, на яку руками складали кам’яні брили. Нагадаємо, що низка берегоукріплювальних робіт проводилася і в ХІХ ст. Саме через це наразі важко зрозуміти, до якого докладно часу відносяться наявні сліди берегоукріплювальних робіт: ХІХ ст. чи післявоєнних десятиліть.
Вважається, що після подій осені 1943 р. мешканці зникли з Труханового. Проте, як свідчить архівний документ, знайдений С. Вакулішиним, перед початком сплаву криги і повені 1944 р. “все населення Труханового острова було повністю евакуйоване” (Вакулішин, 2000). Отже, на той момент якесь населення на острові все ще існувало. Окрім того, відомо, що 22 листопада 1943 р. міськвиконком затвердив тимчасові на листопад-грудень тарифи перевезення пасажирів і вантажу на Труханів острів весловими човнами. За одного пасажира та одне місце ручного вантажу треба було сплачувати 75 коп., а за одні меблі (стіл, шафа) – 2 рублі. Одна ходка веслового дуба на 20 пасажирів коштувала 10 рублів (карбованців).
Як свідчать повоєнні фотографії, Труханів острів у той час виглядав спустошено, на його значних площах зростали лише поодинокі дерева. Втім, вже скоро все змінилося.
На початку січня 1944 р. міськвиконком ухвалив, що відтепер селища на Трухановому острові не буде (Рішення від 10.01.1944 р. за № 9/7 “Про заборону житлового будівництва на Трухановому острові”). Вся його територія відводилася під гідропарк. Будь-яке житлове та інше будівництво, окрім пов’язаного з новим призначенням острова, заборонялося. Колишнім мешканцям пропонувалося підшукати інші ділянки для осель. Остаточно ж долю острова визначили 7 липня 1948 р., коли було видано постанову міськвиконкому «Про створення парку на Трухановому острові та будівництво його першої черги методом народної будови». Парк закладався на площі 180 га. Протягом 1949 р. територію острова було звільнено від завалів, встановлено бар’єри для затримки піску, посаджено 120 тисяч дерев і таку ж кількість кущів, прокладено близько 12 км. насипу під внутрішні шляхи, побудовано водні станції «Динамо» (на західному півострові) та «Локомотив» (на межі колишнього яхт-клубу). В 1950 р. висадили ще 60 тисяч дерев (Ковалинський, 2008; Вакулишин, 2014).
Вже 1957 р. Лісовий півострів був суцільно вкритий деревами, лише з півдня на ньому виднівся голий піщаний виступ – сучасний пляж Довбичка.
У 1951 р. тут відкрито «Гідропарк». Зауважмо, що початково – в 2-й половині 1950-х рр., Гідропарк це саме містобудівна назва Труханового острова З поч. 1950-х рр. потужно розвинулася веслувальна база у Матвіївській затоці. Найбільша популярність пляжу на Трухановому припала з кінця 1950-х до 2-ї половини 1960-х рр. від створення Паркового (Пішохідного) мосту до будівництва метро на Венеціанський острів, після чого популярнішим став Венеціанський острів – суч. Гідропарк (Вакулишин, 2014).
На Труханів острів до будівництва Паркового (Пішохідного мосту) переправлялися або невеликим пароплавом – т.зв. лаптем чи окремими човнами.
У 1956 р. на Трухановому острові продовжилася розбудова Дніпровського парку.
Ось як описують його:
«Природні компоненти прекрасно використані в дніпровському парку, планомірне будівництво якого розпочалося в 1956 р. (на Трухановому острові на площі 452.7 га. Загальна площа після освоєння усіх центральних островів заплави складе 840 га. Його функціональне зонування і архітектурно-планувальна організація побудовані на максимальному розкритті чудових природних ландшафтів. Тільки на головній композиційній вісі в регулярному стилі розміщена масова зона, що включає центральний пляж, містечко атракціонів, торгівельні і інші об’єкти обслуговування (архітектори А. В. Власов, А. І. Заваров, С. А. Барзилович, Н. А. Пинчук. Цікаво об’ємно-просторове рішення ресторану (1958 р. архітектори О. А. Цейтлін, Пинчук Н. А.). Будівля в вигляді ротонди діаметром 23,3 м. Поставлені на високий цоколь зібрано майже повністю з збірних залізобетонних деталей. Збірний фігурний навіс лійкоподібної форми з нахилом до центру робить ротонду схожою на велетенську квітку» (Шулькевич, Дмитренко, 1982).
У 1956-56 рр. було збудовано Паркового (Пішохідного) за проектом інституту «Укрпроектстальконструкція» за участю Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР. Авторипроекту – інженери А. О. Гомін, В. І. Кирієнко, В. О. Сич, Г. П. Фень, О. Шумицький, М. М. Константинов, Б. П. Петров та архітектори О. І. Заваров і В. Суворов. Цікаво, що спочатку його називали Парковим, а з 1970-х почали називати Пішохідним ().
Південніше пішохідного мосту виситься з післявоєнних років недобудоване приміщення рятувальної станції.
А на шляху між «круглою склянкою» (тобто цим рестораном) і Бабиним озером виник негласний ігровий комплекс під назвою «Монте-Карло». Там, під гігантським осокором, розміщувалося близько двадцяти столиків, за якими любителі преферансу та «доміношники» могли показати своє мистецтво ().
Добре був підготовлений спортивний сектор. Окрім комплексу спортивних споруд (збереглися стадіони ліворуч від входу на острів), були побудовані тир, павільйон для більярду та настільних ігор, парашутна вишка. Поблизу виходу з пішохідного мосту знаходилася також дитяча залізниця.
Ми вже згадували, що до війни парашутна вишка була чи не найбільшою атракцією острова. Тож, після війни її відновили, але тепер вже у металевому виконанні.
Поблизу неї розташувався майданчик з випробуванню моделей літаків та машин, наразі повністю занедбаний.
В ході розбудови парку абриси Труханового острова зазнали суттєвих змін. У 2-й половині 1940-х рр. освоєно спортсменами академічного веслування. Після евакуації затоплених суден (1955 р.) та реконструкції акваторії (1961 р.) довжина Матвіївської затоки зросла до 1,8 км ширина до 400 м. Щоб створити 2000-метрову водну дистанцію для академічного веслування, рештки Матвіївської затоки значно трансформували (Дзівалтовський, 2004). Його північна частина була розрита та заглиблена в острів, а також прокопано видовжену протоку на східній околиці колишнього селища, ця протока поглинула рештки північної частини Старика. Створений 2-кілометровий канал – місце проведення всесоюзних та міжнародних змагань з греблі та інших водних видів спорту. До 1973 р. це була найкраща траса для академічного веслування в СРСР (Шулькевич, Дмитренко, 1982; Вакулишин, 2014).
Тут було декілька літніх басейнів, на яких, за спогадами А.О. Топачевського, на спеціально облаштованих плавальних доріжках здавали плавання.
Великі ділянки з луками та гаями у глибині Труханового острова були відведені для тихого відпочинку. Великий масив Дніпровського парку значно покращив санітарний стан міста (Шулькевич, Дмитренко, 1982).
Не забувають і про пляжну смугу. Труханівський пляж став центральним пляжем Києва ().
Ось як згадує Труханівський пляж один з киян в коментарі на фейсбуку:
«Пам’ятаю ці роки. Бублики з маком і морозиво можна було купити трохи далі від моста. А потім, починаючи з 1980 років, більш популярним став Гідропарк. Праворуч від моста було престижніше. Далі знаходилася дерев’яна споруда, може навіть на два поверхи. Там був медпункт, камери схову і ще якісь служби. Після закінчення 8 класу (1965 рік) ми з товаришем майже щодня були на Центральному пляжі. Нам на день вистачало на проїзд в тролейбусі туди і назад 8 коп. (Жили на Сирці), на гардероб – 3 коп., На міську булочку -8 коп., і 12 коп. на трикутник молока. Разом 31 коп. А гроші на кожен день були від здачі пляшок (1 пляшка -12 коп)».
У зв’язку з будівництвом нового Канівського водосховища (закінчено в 1976 р.) виконувались великі роботи з інженерної підготовки території Дніпровського парку у зв’язку з підйомом рівня води у Дніпрі. Вказувалося, що центральний пляж збережеться, хоча Дніпро в цьому районі підніметься на 1,7 м, а добові коливання рівня води дійдуть до 50-60 см влітку та 80-ти в інші періоди (М.М. Шулькевич, Т.Д. Дмитренко, 1978 р.). На території центрального пляжу здійснене вертикальне планування з підсипкою і намивом знижених місць, круті схили вирівняють, споруди пляжу перенесуть на більш високі відмітки. Усього від затоплення та підтоплення захищено більше 120 км2 території (Шулькевич, Дмитренко, 1982).
Як згадує очевидець (в коментарі на фейсбуці), рівень води в Дніпрі біля Труханового острова змінювався в залежності від сезону, проте повінь очищувала русло та береги, пісок скрипів під ногами, а проти течії доводилося грести з усіх сил. Воду пили прямо з Дніпра, коли трішки відходили від берега. На Центральний пляж люди приносили ручні насоси, які втикали на пів-метра в пісок та качали питну воду.
В 1972 р. у зв’язку з будівництвом Канівського водосховища острів був додатково підтоплений, зокрема, перестала з’являтися з-під води виразна західна труханівська мілина, зник невеличкий острівець на захід від Західного півострову. А сам він вкоротився за рахунок стрілки, що пішла під воду.
На берегах Матвіївської затоки також було розміщено водні бази спортивних товариств і човнові станції. Зокрема, база об’єднаних військових заводів «Зеніт», де функціонувала і все ще функціонує дитяча «Мала флотилія» (директор В.А. Ковган), водна станція Київського палацу піонерів (наразі – Палацу дітей та юнацтва), що переїхала сюди 1964 р. і літній табір дитячої спортивної школи № 9 «Славутич».
Низка водних баз та літніх оздоровчих закладів було сконцентровано також на Західному півострові на його східному узбережжі з півночі на південь: навчально-спортивний комплекс «Буревісник» (напроти спортивна база СДЮШОР №9, Грібна база Спортивного клубу армії, гребна база дитячо-юнацької спортивної школи №7, База відпочинку «Труханів» (напроти спортивна база «Динамо», спортивна база Київської міської державної адміністрації, гребна база «Динамо», гребна база «Спартак».
На східному ж узбережжі півострова Лісовий розмістилася спортивна база «Чайка» ВО ім. С.П. Корольова. Тут же на східному узбережжі Труханового, вище місця будівництва Воскресенського мостового переходу, розташований приплав Більшовик.
Всі ці заклади були побудовані за ініціативи раніш згадуваного талановитого господарника Є.М. Вургафта. За його ж активної участі територія колишнього яхт-клубу стає майданчиком для будівництва піонерського табору «Ленінець» Міського палацу піонерів. Його першим директором був Е.М. Вургафт.
Проте, як згадує Д.О. Дорохова, Палац піонерів не міг утримувати цей табір. У той час тут була тільки одна будівля, а діти жили у наметах. Наступним господарем «Ленінця» став міськком комсомолу, що розбудував табір, а також навчав та оздоровлював на острові свій численний актив. Протягом двох десятиліть табір вважався найпрестижнішим місцем відпочинку столичних школярів (Дзівалтовський, 2004). За спогадами А. Дмитрука, тут навіть проводилися зустрічі з представниками комуністичної молоді інших країн соцтабору.
За набуттям незалежності Україною цей табір був перейменований на «Дніпро» та наразі належить до ВАТ ДБК-1. Наразі, він стоїть зачинений і, як більшість баз, знаходиться у занедбаному стані. А колись тут навіть існував музей Труханового острова (Яменко, 1997).
У місці, де колись починалася територія Яхт-клуба, наразі розміщується ресторан «Куба». Він збудований на території колишньої водної бази «Локомотив». Загалом споруда сучасного ресторану «Куба» існувала на своєму місці вже у 1953-63 рр. (Лисенко, 2010).
Власне, на узбережжі між ним та територією табору «Дніпро» розміщувалася гавань яхт-клубу, яка наразі замулена. Зі спогадів П.Л. Білозоренка ми знаємо, що її затягнуло піском, а острів, начебто, розмило (див. розділ ). Проте, наразі межі колишньої гавані добре проглядаються на берегозахисній відсипці двох її берегів. Між ними ж у центру проглядається також укріплений видовжений з півночі на південь масив, імовірно, острівець, де розміщувалася суддівська комісія та глядачі.
Навпроти «Локомотиву» приблизно на місці колишнього контакту затоки Старик з Дніпром знаходиться територія Державного комунального господарства «Труханів острів», що має опікуватися підтриманням паркової зони острова у належному стані.
Поблизу сучасної території ДКП «Труханів острів» на початку ХХ ст. знаходилися заплавні озера (місце переливу Дніпра у затоку Старик, під час повеней). До побудови Київської ГЕС острів щовесни затоплювався. Наочним свідченням цього є допоміжні споруди, зведені на високих фундаментах проти повеней.
Після будівництва Київської та Канівської ГЕС і зарегулювання Дніпра острів перестав затоплюватись, а поблизу садиби ДКП залишилися характерні зниження з рештками регуляційних дамб ХІХ ст. Імовірно, це і є рештки великої кам’яної дамби, що перекривала русло Старика у ХІХ ст., про які згадують Вишневський (2000) та Дзівалтовський (2004).
Як свідчать старі фотографії на затоці Водник, на західному узбережжі західного півострова Труханового острова розташовувався ремонтно-відстійний пункт човнів (РОП). Наразі на берегах затоки Водник розташована водолазно-рятувальна база №1 ДКП «Плесо».
Після будівництва 1976 р. Московського мосту зона відпочинку на Трухановому острові була сполучена автомобільною дорогою з лівим та правим берегом.
В 1986 р. після Чорнобильської аварії до берега Довбички прибило смугу радіонуклідів, що утворило радіоактивну аномалію.
На початку 1960-х рр. колишні острів’яни, яким тоді ще не виповнилося 1940-45 рр., почали у сумну річницю знищення Труханівської слобідки збиратися там, де пройшло їх дитинство, де колись був їх дім. Ініціаторами таких зустрічей стали Є. Томаров, О. Стахорський, М. Маханько та О. Трофімов. Попервах приходило 10-15 земляків. Але поступово їх кількість більшала та більшала. Першим головою земляцтва був корінний острів’янин Олександр Сергійович Трофімов (Ясев, де Воронцов, архів В.І. Дзівалтовського). Серед тих, хто приходив на зібрання були представники і нащадки старих “труханівських” родин (див. ).
З архіву В. І. Дзвалтовського ми можемо дізнатися про те, як проходили окремі зібрання земляцтва. Так, на зібранні 1998 р.(30-та зустріч) були присутні Євген Томаров –на той час і по сей день Голова земляцтва «Труханів острів», голова ради ветеранів Дніпровського району, капітан першого рангу у відставці Леонід Іванович Зьорнишкін, генерал-лейтенант у відставці Герой Радянського Союзу, почесний громадянин м. Києва Михайло Корнійович Пилипенко, громадська активістка земляцтва «Труханів острів» Надія Сергіївна Наумчак, що мала на Трухановому тітку, і тата, якого розстріляли як підпільника німці у 1942 р., донька загиблого труханівця Сєрова Григорія Петровича – Аріадна Григорівна Сєрова, бувший капітан річкового пароплаву, а в роки війни – партизан Володимир Адамович Деміуков, бувший острів’янин Володимир Семенович Павленов, що в роки війни бився у складі 308 армії 1-го Українського фронту.
В пам’ять про згиблих учнями шкіл №100 та ПТУ-32 було запалено 72 свічки (згідно 72 іменам вибитим на гранті стели) (Валерий Казнин свечи на острове, 1998, матеріал з архіву В. І. Дзвалтовського). Саме у цих людей, що збиралися і обговорювали минуле виникла ідея встановити монументи на честь загиблих острів’ян: водників, солдат, працівників київських суднобудівних підприємств та підпільників.
Як згадує Є.Л. Томаров, тоді на острові у районі колишнього яхт-клубу перебувала військова частина, до якої вела бетонна дорога (суч. дорога з бетонних плит ліворуч від пішохідного мосту до табору «Дніпро» (колишній «Ленінець»). У військових навіть доводилось отримувати дозвіл на проведення зібрань земляцтва, які мали закінчуватися не пізніше 18-ї години. Можливо, у цей же час прокладено іншу дорогу з залізобетонних плит, що перетинає Труханів острів паралельно суч. Подільсько-Воскресенському мостовому переходу на Трухановому острові, і, імовірно, зводилася для забезпечення швидкої переправи техніки у місці найбільш оптимального наведення понтонної переправи.