2.9.1. Містобудівна та господарська характеристика заплави Дніпра в Києві у 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

“З кожним роком Київ стає все красивішим, все більш привабливим. Нові великі архітектурні ансамблі у всіх його районах, оновлені площі та вулиці, чудовий зелений наряд міста, його неповторні пейзажі, що відкриваються з високих прибережних пагорбів, і велетенські житлові масиви, як виросли на рівнині лівого берега — все це Київ сьогодення. Місто ХХІ ст., яке створюється зараз трудом киян і народжується в ідеях архітекторів і будівельників, містобудівників і економістів, художників і соціологів, буде ще прекраснішим, це — місто комуністичного майбутнього”

М.М. Шулькевич, Т.Д. Дмитренко, 1978 р.

Внаслідок військових дій та окупації Київ поніс значні втрати. У листопаді 1943 року, після звільнення від окупації, в Києві залишалося трохи більше 180 тис. мешканців з передвоєнного мільйона. Одним з першочергових заходів було відновлення мостів на Дніпрі. Зокрема, було відновлено Подільський залізничний міст, зведено висоководний Наводницький авто-міст та тимчасовий висоководний залізничний Дарницький міст, які забезпечили залізничне та автомобільне сполучення з лівим берегом. Відновлено київський трамвай, а з 5 листопада 1944 р. знову запущено тролейбус (Ілюстрована історія Києва, 2012). Вже у 1944 р. повністю відновлено роботу КРЕС на Рибальському острові (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

Вже до кінця 1943 р. в Києві було відновлено діяльність Управління головного архітектора міста під керівництвом Олександра Власова і майстерень Київпроекту. Відновлення міста велося за генеральним планом розробленим 1947 р. і затвердженим Радою Міністрів УРСР у 1949 р. з розрахованим терміном на 20 років (архітектори О.В. Власов, Б.І. Приймак та І.І. Малоземов. В літературі його називають генпланом 1947 – за часом розробки, або 1949 р. – за часом затвердження. Поступившись тиску директивних органів СРСР і, перш за все, союзного Держплану, автори змушені були прийняти нав'язану розрахункову чисельність населення Києва (основний відправний показник генплану) 1,2 млн. мешканців на 1970 рік замість прогнозованих 1,5 млн. чол.

План 1947 р. лише частково зачіпав Київську заплаву. Окрім дарницької промзони та Соціміста (розташованих на надзаплавній боровій терасі), забудова передбачалася на північ від Микільської та Воскресенської Слобідок, і що найважливіше на території лівобережної заплави на південь від Микільської Слобідки заплановано було звести житловий масив Русанівка на південь від озера Святище (що буде реалізовано лише в д.п. 1960-х рр.). В продовження закладених ще у передвоєному генплані 1936 р. положень промислова забудова мала з’явитися також на території правобережного урочища Покал. Планувалася забудова і на північ від Подільської лінії залізниці на Рибальському півострові. Оболонь чи Троєщинсько-Вигурівська заплава в даному Генплані ще не фігурували ().

Окрім того, генеральним планом 1947 р. передбачалося створення загальноміських систем водопроводу, каналізації та газопостачання, які вірою і правдою служать киянам і сьогодні. Генплан передбачав також створення метро, яке націлювалася на лівий берег, а також відродження міської системи парків. Передбачалося відновити знамениті київські нагірні парки Правобережжя, закласти Гідропарк на Венеціанському острові, парк на Трухановому острові та створення десятків київських скверів і бульварів. Місто стало розвиватися все більш бурхливими темпами ніж закладалося. Генплан 1947 р. застарів, не встигнувши вийти з майстерні ().

Вже 1947 р. почалося будівництво селищ для працівників ліс-хімзаводу на боровій терасі Дарниці. У 1949 р. на кручах Дніпра на Багриновій горі над заплавою звели селища з 50-ти двоповерхових будинків на Багриновій горі (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

Попри адміністративно-командні методи управління місто розвивалося, відновлювався його індустріальний потенціал. У 1949 р. промисловість Київ досягла довоєнного рівня, а в 1950 р. перевищило його на 36%. На початку 1960-х рр. Київ відновив свій статус мільйонного міста. Значно покращилася мережа крамниць, що забезпечувало майже усі потреби міста (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Під колективні сади для киян віддаються ділянки заплави біля Русанівської протоки та в Осокорках. Розпочалося відродження парків, скверів та бульварів. Значно розширено паркове господарство міста і його зелену зону. Вже 1948 р. закладено парк на Трухановому острові, що включив територію острова на південь від сучасного Північного мосту (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Спочатку в Києві будується багато тимчасового житла барачного типу. Однак, у 1950-60-ті рр. забудова здійснювалася головним чином капітальними будівлями, обладнаними центральним опаленням, водогоном та каналізацією. На це виділялися великі кошти. У 1946-50 рр. вони перевищили асигнування за всі передвоєнні п’ятирічки разом взяті. Розвивалося і індивідуальне будівництво (зокрема, на заплавних територіях правобережжя та лівобережжя). Для комплексної забудови Києва в 1956 р. був створений «Київміськбуд». В подальшому він був головним забудовником Києва. Відбувся перехід від зведення окремих будівель до забудови цілих масивів. Зокрема, одним з перших був збудований житловий масив Соцгород на Дарниці. Почалося використання цегляних блоків, а потім бетонних панелей. У 1964 р. київський домобудівний комбінат №3 вперше в УРСР розпочав зведення дев’ятиповерхових споруд. Наприкінці 1950-х київські родини могли перейти від покімнатного до поквартирного розселення. Недосконалі стіснені квартири в нових домах народ охрестив «хрущовками». Нове житло від держави надавалося безкоштовно. Було запроваджено також житлово-кооперативне будівництво, що дозволило залучити до будівництва гроші громадян. Індустріалізація будівництва, запровадження типових проектів, однак призвела до сірої одноманітності житлових районів, як Києва так і радянських інших міст. Будівництво житла відставала від потреб, тож багато людей тулилося в бараках чи пристосованих для життя виробничих будівлях. Деякі райони міста, як Дарниця постачалися водою з перервами. Було розширено потужності Дніпровської водогінної та артезіанської станцій, суттєво розширено систему водогону. 1961 р. стала до роботи перша черга третьої станції водопостачання – Деснянської. Суттєвої шкоди Києву завдавали виробничі так комунальні стоки, які не очищувалися. Ситуація дещо виправилася в 1965 р., коли була введена в експлуатацію перша черга Бортницької станції аерації (друга черга стала до ладу в 1979 р.), де проходили механічну та біологічну очистку стічні води. До 40% відсотків очищеної води використовувалося для зрошення полів Бориспільського району. Каналізаційні стоки міста очищувалися також в Ново-дарницькому колекторі. У 1946 р. розпочато будівництво першого магістрального газопроводу Дашава-Київ. 17 листопада 1948 р. до газопроводу було підключено перші київські квартири. Спочатку газ використовували лише для приготування їжі, але згодом і для опалення та приготування гарячої води. Наприкінці 1949 р. протяжність газової мережі складала близько 188 км, а в 1960 р. близько 500 км. (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Важливим питанням було постачання міста продуктами. Незважаючи на розбудову мережі магазинів, продукти від селян при київської зони, зокрема. заплавних сіл все ще складали важливу частину життєзабезпечення міста (Ілюстрована історія Києва, 2012).

У 1960-ті рр. на вулицях Києва з’явилися чеські тролейбуси, які пропрацювали тут аж до 1990-х рр. Проте, головне навантаження по сполученню різних частин міста, зокрема, правого і лівого берегу приходилося на автобуси (Ілюстрована історія Києва, 2012).

У 1949 р. було створено Метробуд. Перша лінія метро в Києві була введена в експлуатацію в 1960 р. від станції «Вокзальна» до станції «Дніпро». У 1965 р. метро перейшло по спеціальному мосту Дніпро та було створено станції на заплаві: «Гідропарк», «Лівобережна» та «Дарниця» (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Продовжено зведення мостів через Дніпро. 1953 р. завершено розпочате ще до війни будівництво капітального суцільнозварного Наводницького мосту, який було названо мостом Патона (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Лінія трамваю на Набережному шосе була відновлена в 1951 р., а трамвайний зв’язок лівого та правого берега відновився в 1954 р. вже мостом Патона (Кальницький, 2016).

Восени 1957 р. завершилося будівництво спроектованого ще до війни Пішохідного мосту на Труханів острів. 1965 р. було збудовано міст Метро. Того ж року відкрився комбінований Русанівський міст. 1966 р. зведено Венеціанський міст через Русанівську протоку, який з’єднав Долобецький острів з Венеціанським. 1957 р. розпочалося будівництво нового річкового вокзалу (Ілюстрована історія Києва, 2012).

На Дніпрі було налагоджено жваве річкове сполучення. Біля набережної, а потім річкового вокзалу швартувалися численні пароплави різних класів. Великі колісні пароплави далекого сполучення та менші прогулянкові та ті, які сполучали місто з зонами відпочинку на Трухановому острові (до будівництва мосту) чи гирлом Десни. Дніпром перевозилося також багато вантажів, які розвантажувалися в Київській гавані (Ілюстрована історія Києва, 2012). Існували також допоміжні рейди, зокрема в районі урочища Покал. Для заходу суден типу Волгабалт було поглиблено Галерну затоку. Було вирито дві затоки – Дніпровську (на базі існуючої затоки, яка сполучала озеро Теличка з Дніпром) та Будіндустрії за площею значно менші ніж ковші, які початково планувалося створити.

З 1957 р. починалася ера «Ракет» і «Метеорів» оснащених двигунами від бомбардувальників, які розвивали швидкість до 120 км/год. і зліт яких над водною гладдю коштував майже стільки ж, скільки зліт космічної ракети ().

У 1956-57 рр. парк та пляж на Трухановому острові з’єднано з правим берегом Парковим мостом. Біля виходу з мосту та Матвіївської затоки було впорядковано, прокладено алеї, впорядковано квітники, збудовано спортивні майданчики, кафе, танцмайданчики, а також впорядковано пляж вздовж Дніпра. У Матвіївській затоці з’явилася база з водних видів спорту та бази відпочинку (Ілюстрована історія Києва, 2012).

В середині 1950-х рр. виникло поняття Дніпровський парк, в який включалися центральні дніпровські острови. А. М. Шулькевич 1958 р. розповсюдив назву Гідропарк і на Передмостову Слобідку. Того ж самого року представник київської влади І. Старовойтенко запевнив, що Гідропарк займе все лівобережжя від Передмостової Слобідки до Петрівського залізничного мосту, а далі до гирла Десни. На території Гідропарку передбачалися пляжі, водний басейн, спорт, майданчики, естрада, кінотеатр та водний стадіон (Вакулишин, 2014).

У 1960-х рр. створено Гідропарк на Венеціанському острові (1965 р.). Нові зелені зони закладаються на схилах Дніпра. У 1960 р. площа зелених насаджень Києва перевищила довоєнну майже у 2,7 рази. У Києві налічувалося 20 парків та 130 скверів (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Окрім місць відпочинку розташованих безпосередньо в межах міста, кияни в цей час активно використовували також узбережжя Оболоні, Конча-Заспу, а також острів Великий Північний у гирлі Десни ().

У 1960-80-х рр. Київ залишався третім за кількістю населення містом СРСР після Москви та Ленінграда, та першим в Україні. Переписи 1959 та 1979 рр. показали, що населення Києва збільшилося з 1,1 до 2,1 млн. людей. Українців при цьому було 60 та 69% відповідно (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Як і передвоєнний час місто навідували повені. В 1950-ті рр. повені у Києві продовжуються з великою регулярністю.

Суттєво позначилося на абрисах дніпрової долини також введення до дії 1964 р. Київської ГЕС. Адже рівень Дніпра змінився, зменшилися повеневі явища. Суттєво зменшилися також коливання рівнів і витрат води. Внаслідок цього деякою мірою змінились абриси островів та берегової лінії заплавних урочищ. Деякі острови, як наприклад, острів Малий (Верби) було розмито.

Збереглися також фотографії повені на Русанівці 1968 р.

Надзвичайно потужною була повень 1970 р. Якби не було Київського водосховища, ця повінь могла б стати повтором катастрофічної повені 1931 р. ()

Втім, зарегулювання Дніпра зовсім не припинило повені. Адже не зрегульованим залишився стік Десни.

Зокрема, значною була повінь 1979 р. Як свідчить супутниковий знімок, у цей час було майже повністю затоплено острів Великий Північний (височіє лише його північна частина, затоплено острів Муромець та більшу частину Труханового острова. Будо затоплено угловину пра-заплави Десни-Дніпра в районі сучасного озера Алмазне та Осокорківську заплаву (район розміщення житлових масивів Осокорки та Позняки), а також Нижні сади.

Економічні реформи у другій половині 1960-х рр. привели до покращення економічної ситуації у Києві. Зріс економічний потенціал міста. Зросли темпи будівництва житла.

Із зведенням житлових масивів на лівому березі, туди поступово переселялися мешканці старих центрально-міських кварталів. ().

«Тоді ми ще не обзавелися холодильником і продукти купувалися кожен день і потроху. Відсутність елементарних побутових зручностей в 60-і рр. починало серйозно обтяжувати вже звикли до стрімко поліпшується життя жителів бессарабських дворів. Недільні походи всією сім'єю в Караваївські лазні на розі Пушкінської і Льва Толстого або Троїцькі на Червоноармійській, тепер уже були не тільки святом чистого тіла і свіжої білизни. Це стало нагадуванням про те, що десь в нових будинках в квартирах є ванни і гаряча вода. А необхідність тягати відра з помиями і бігати в туалет в сусідній двір в самому центрі пафосно красивого великого міста, що відбудовувалось після війни, засмучувала, розкладала і пригнічувала. З 1965 р. наші сусіди потихеньку почали роз'їжджатися в новобудови Лівобережжя. Бажання мати світлу квартиру з центральним опаленням, холодною і навіть гарячою водою, каналізацією та балконом стало поступово сильніше, ніж прихильність до рідного двору і дому, пересилювало страх перед переїздом з центру, як тоді говорили, на периферію. На вечірніх посиденьках у дворі все частіше стали обговорювати чутки і припущення про те, коли ж нарешті наш будинок «піде на злам».

…Ось одного разу ранньою весною 1967 р. папа посадив мене на м'яке сидіння новенького ЛАЗу. Зупинку автобуса №41 зробили зовсім недавно, якраз навпроти, в тому місці, де зараз знаходиться вхід на станцію метро «Палац спорту». Один раз на годину цей автобус від'їжджав з нашої Прозорівської (суч. Еспланадна – авт.), через бульвар Лесі Українки та Дружби Народів виїжджав на міст Патона і їхав далі, в незвідану ще далечину Лівобережжя. Відразу за мостом у вікнах автобуса зліва було видно підйомні крани новобудов Русанівки, праворуч – намиті піски під майбутні Березняки. Кінцевою зупинкою, куди ми приїхали, була Ленінградська площа, яку тоді ще всі називали «КП». Під час війни тут був контрольно-пропускний пункт. Коли ми вийшли з автобуса, тато змахнув рукою, показуючи мені будинок, в якому ми тепер будемо жити. Нова дев'яти-поверхівка серед піщаних пустирів і ще не загиблих в міському повітрі сосен, що здалася мені хмарочосом, виблискувала на сонці великими вікнами еркерів». ().

На початку 1970-х рр. реформаторський запал керівництва країни вичерпався і ситуація змінилася. Все виразніше почали з’являтися ознаки спаду виробництва. У виробництві продовжувала масово застосовуватися ручна праця. Введено контролерів виробничого процесу. Проте виробництво від цього не покращувалося. Загалом, стан комунального господарства покращувався дуже повільно. Але попри труднощі місто розросталося. Всього через сім років, до кінця 1961 р., Київ досяг чисельності населення, встановленої на 1970 рр. Настали часи масового житлового будівництва, річний обсяг якого збільшився в п'ять-шість разів у порівнянні з першими післявоєнними роками. Але обмежені резерви території відповідно до "урізаного" генплану 1947 р., не дозволяли вирішити проблему розміщення житла. Стало ясно, що потрібен новий Генеральний план ().

У 1967 р. було затверджено другий післявоєнний Генеральний план розвитку Києва розроблений під керівництвом Бориса Приймака і Григорія Слуцького, з розрахунковим населенням 1,8 млн. чол. на 1980 р. (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Вперше в історії генеральний план Києва розроблявся у взаємозв'язку з Київської агломерацією. У цьому проекті було закладено подолання головного багатовікового порога: активний перехід міста на Лівий берег, масовий вихід житлової забудови до долини Дніпра – найбільш привабливою зоні міста, – на намивні території, що дозволило зробити Київ більш компактним, зберегти цінні орні землі (звичайно за ціну знищення заплавних урочищ). Генпланом були заплановані Північний і Південний міст (Московський і Харківський). За рахунок освоєння лівобережжя Київ набував радіального планування, а Дніпро перетворювався на своєрідну архітектурно-планувальну вісь міста (Ерофалов-Пилипчак, 2010; ).

В цьому плані було підтверджено попередній план гідронамиву Русанівки, як острова обмеженого обвідним каналом, а також закладено реалізовані пізніше проекти: зведення житлового масиву Лівобережний на місці Микільської Слобідки, освоєння Оболонської та Вигурівсько-Троєщинської заплави, зведення житлових масивів на Дарницькій боровій терасі, зведення житлових масивів Позняки та Осокорки, з утворенням великих кар’єрних озер, зокрема Вирлиці. Також було заплановане освоєння під забудову Осокорківських лук, хоча їх частина залишалася під заплановану паркову зону. Під забудову були передбачені Покал та територія біля с. Віта-Литовська.

У зв’язку із створенням Канівського водосховища у 1974-76 рр. було також проведено значні роботи з інженерної підготовки Дніпровської долини у Києві. Інженерними спорудами були захищені від затоплення землі площею 23 тис. га між греблею Київської ГЕС і с. Козин на правому березі та с. Вишеньки на лівому. Загальна довжина ділянки склала 36 км. На території центрального пляжу було проведено вертикальне планування, підсипані та намиті низькі місця. Вирівняні круті схили. Таким чином, збережений неповторний за красою природний ландшафт водно-зеленого діаметра Києва, який протягнувся Дніпром на 30 км. Всього від затоплення та підтоплення захищено більше 120 км2 території (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

Після спорудження Канівської ГЕС найбільша ріка України стала значно ширшою. Підпір води призвів до уповільнення течії. У свою чергу це спричинило часткове заростання русла (Вишневський, 2010).

Другим фактором трансформації долини Дніпра у 1970-80-ті рр. став гідронамив, що призвело до формування зовсім іншого ландшафту з новими гідрологічними об’єктами. Зокрема, у випадку Оболоні з метою захисту майбутнього масиву від підтоплень берегова лінія була піднята на 4-5 метрів.

На лівобережній заплаві зводяться житлові масиви: Лівобережний (1970-і рр.), Березняки (2 пол. 1960-1 пол. 1970-х рр.), Оболоні (1974-80 рр.), Воскресенський (1961-1982 рр.). Ось як описують розвиток прибережних масивів згідно Генплану 1967 р. Шулькевич М.М., Дмитренко Т.Д. (1978):

«В прибережних районах в 1977 р. мешкало до 500 тис. людей (біля 25%), а житловий фонд складав 2 млн. м2, головним чином в правобережній частині міста. Щільність житлового фонду в нових масивах не перевищує 3500 м2/га, а в інших житлових районах знаходиться в межах 750 м2/га. В цій зоні передбачається розселити до 700 тис. мешканців і сконцентрувати біля 7 млн. м2 житла, приблизно 30% по відношенню до загальноміських показників. Окрім закінчення забудови Лівобережного масиву, Березняків, реконструкції Микільскої Слобідки і частини Подолу, нове житлове будівництво розгорнеться на північному та південному напрямках по обох берегах Дніпра. Забудована прибережна частина протягнулася в 1977 р, на 5-6 км, а в недалекому майбутньому збільшиться до 25 км. Дніпро стане головною комунікаційною віссю Києва. Великим міським планувальним районом в прибережній смузі буде житловий масив Позняки-Осокорки площею 3 тис. га., що знаходиться між залізницею Київ-Москва і проектованою зовнішньою кільцевою магістраллю. До 1980 р. передбачається намити та освоїти під житлову забудову 1625 га і промислово-складську територію 275 га. В десятій п’ятирічці виросте останній мікрорайон Воскресенського масиву — Північний в районі вул. Кибальчича. Він протягнеться вздовж автотраси, що сполучає Московський міст через Оболонь з Воскресенкою. На території лук в 40 га відмітка яких буде намита на 3-4 м. побудують більше 170- тис. м2 житла для 20 тис. мешканців.

Забудова мікрорайону буде здійснюватися окремими ансамблями з 16-ти поверховими будівлями в центрі кожного. Тут розмістяться кінотеатр, закритий плавальний басейн, дві школи з спільним спортивним ядром, дитячі комбінати, магазини, пункти побутового обслуговування.

Особливу увагу звернуто на раціональне використання зовнішньої зони Києва в межах міської швидкісної кільцевої магістралі на лівому березі Дніпра: с. Вишенки, Вигурівщина та Троєщина. Тут розмістяться промислові комплекси з підприємствами, винесеними з центральних районів міста та великі житлові масив з 400 тис. населення.

На правому березі також буде освоєно район сіл. Пирогово та Чапаївка. На намивній території буде побудовано 6 мікрорайонів, зручно пов’язаних тролейбусними маршрутами, що проходитимуть Столичним шосе з проспектом Науки і електрифікованою лінією залізниці з іншими районами міста. Мережа торговельних закладів буде побудована за двоступінчастою схемою. Мікрорайонні громадсько-торгівельні центри розмістяться на пішохідних вулицях, що зв’язують усі житлові мікрорайони між собою. Запроектовані також районний парк і спортивний комплекс, що органічно поєднаються з лугопарком Жукового острова.

Цікавий архітектурний силует житлового району створюється ритмічною постановкою груп 16-ти поверхових будівель і протяжних будинків неправильної конфігурації, розкритих в бік прилеглих лісів та лук. Композиційним акцентом району будуть 20 ти та 24 етажні адміністративні будівлі, розміщені у його в’їздів і в громадському центрі».

Забір ґрунту для гідронамиву відбувався з території заплавних урочищ та островів, що призвело до значної трансформації абрисів заплави. Зокрема, за будівництва Оболоні трансформовано правобережну заплаву, зникли острови Чичин та тутешні затоки, натомість постали затоки Собаче Гирло та Оболонська. Така картина спостерігається вже на карті-схемі Києва 1979 р. Виникли нові острови: Вербовий (наша назва) на акваторії Собачого гирла та Оболонський навпроти острівної коси Оболонської затоки (є на карті-схемі 1987 р.). До 1987 р. земснаряди вирили сучасне озеро Верблюд. (На його місці було вузьке озеро (колишня протока) Лукове. Озера стариці Опечень перетворили на кар’єри для гідронамиву, а також створили нове кар’єрне озеро Редькине (Міністерка).

У 1980-і роки при гідронамиві Троєщини було суттєво змінено абриси суч. острова Лопухуватий на Чорториї північніше Московського мосту. Станом на ХІХ ст. та 1960 р. це була частина Муромця. Під час будівництва Московського мосту в 1970-х р.р. його було приєднано до лівого берега Чорторию. Таким його можна побачити на лоції 1982 р., картах-схемах Києва 1987, 1989 та 1991 р.

Наразі ж його острів Лопухуватий являє собою самостійний острів на акваторії Чорторию неподалік від значно трансформованої ділянки лівобережжя – урочища Запісоччя. Під час гідронамиву Троєщини на лівому березі на місці впадіння у Дніпро однієї з стариць Десенки постала величезна затока Доманя, а також велике Лісове чи Алмазне озеро (відбір ґрунту з меандру пра-Десни).

У 1960-х-1970-х рр. резерви будівництва у місті вичерпувалися надзвичайно швидко. З 1966 по 1977 р. забудована територія збільшилася з 19 до 28,7 тис. га. Київ впритул підійшов до орних земель та лісових масивів, які мали бути збережені. Тому будівельники переорієнтувалися на пошук будівельних майданчиків всередині міста. Створення одноманітних сірих житлових масивів здійснювалося в умовах затратної економіки. Собівартість житла за такої умови була не високою. Такий спосіб забудови дозволяв досягнути комплексної системи соціально-побутового обслуговування населення. Справедливо це і для лівобережних масивів, які виявилися маленькими містами в місті. Хронологічно останні радянські житлові масиви 1980-х рр. характеризувалися більшою увагою до вигляду будівель. В оформленні лоджій та торців будинків розпочали ширше застосовувати різнокольорову глазуровану плитку. Більше уваги приділялося комплексності забудови мікрорайонів. У 1970-ті рр. в більшості житлових масивів зводилися 9-ти чи 16-ти поверхові будинки (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Рубіж розрахункової чисельності населення, наміченої на 1980 р., Київ подолав всього лише через п'ять років, до початку 1973 року. Генпланом 1967 р., на 2000 р. передбачалося досягнення кількості мешканців Києва – 2,2 млн. чол. Ця цифра була досягнута вже в 1980 р. Зважаючи на це, було розроблено проект розміщення будівництва на 1981-85 рр. (Управління генерального плану Київпроекту, авторський колектив — В.С. Коваль, Н.М. Демин, Е.С. Диткова, І.Л Казимиров, Я.Б. Левитан, Р.И. Придаток, Г.М. Слуцький, С.Б. Теслер, А,А, Ткачев та В.І. Хомченко). В цьому проекті тенденція освоєння заплавних територій шляхом гідронамиву була збережена. Усього в Києві в зоні шириною 1,5-2 км вздовж Дніпра (довжина якого у міста складає 30 км), тяжіє до нього 16 тис. га територій. На них передбачалося розмістити більше 8 млн. м2 житла, тобто 40% усього нового житлового будівництва. Зокрема передбачалося закінчити зведення Оболоні, житлових масивів Лівобережний та Сєрова-Райдужний (Воскресенський – авт.). У 1981 р. почалася підготовка під зведення Троєщини. На перспективу було намічено також освоєння територій Осокорків, Позняків, а також району с. Пирогів-Чапаївка (суч. Віта-Литовська – авт.) (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

16.07.1979 р. прийнято рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів за №920 від 16.07.1979 р. “Про уточнення меж історико-культурних заповідників і охоронних зон пам’яток історії та культури в м. Києві”. Цим рішенням було затверджено межі історико-архітектурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури на території м. Києва та визначено їх статус згідно з додатками №1,2. Серед об’єктів які були взяті під охорону значна частина Подолу, річка Дніпро з островами і прибережною смугою намиву в районі Оболоні і смугою лівого берегу: вздовж водоводу Деснянського водопроводу, захисна межа с. Троєщина, затока р. Десенки, південно-західні межі Русанівських садків, і Микільської Слобідки, Русанівська Набережна, Березняківська Набережна, затока Берковщина, с. Осокорки, оз. Підвірки та колективні сади південні ().

Розробка останнього генплану Києва почалася навесні 1981 р. групою архітекторів на чолі з Миколою Деминим, Даний генплан визначав Дніпро, як головну вісь планування та спрямовував забудову вздовж Дніпра, а не концентрично як у Москві. Саме з таких позицій в 1981-84 рр. був розроблений і, після незліченних погоджень, затверджений в 1986 р. (Ерофалов-Пилипчак, 2010)

Цікаво, що згідно генплану 1986 р. подальша забудова на північ від Оболоні не передбачалася. Тут в районі затоки Верблюд та ДВС передбачалася паркова зона. Водночас розвивався простір міста Вишгорода та більш північні за нього території. Дніпровські острови від острова Великого Північного на південь та гирло Десни залишалися зеленими. Вздовж кар’єрних озер Опечень передбачалася Почайнинська зелена зона. Стримувалося просування Дарницької забудови коштом тутешнього лісового масиву. Зберігався зелений простір дніпровської заплави в районі Жукового острова. Планувався великий житловий район на Осокорківських луках, хоча значна їх частина залишалася під паркову зону. Згідно даному генплану, було реалізовано також реконструкцію Набережного шосе з його подальшим укріпленням гранітною набережною (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Зростали потреби у водопостачанні Києва. У 1975-80 рр. було введено в дію близько 90 артезіанських свердловин. Вступила в дію друга черга Деснянської водогінної станції, разом з Дніпровською станцією вона покривала 77% добового балансу води у Києві. Для покращення якості води на Дніпровській водогінній станції було побудовано озонаторний комплекс. 1982 р. введена в дію друга черга Новодніпровської водогінної станції. Важливим джерелом покращення водопостачання було зведення на деяких житлових масивів трубопроводів для подачі дніпровської води на полив. Зокрема, такий поливний трубопровід було введено в дію на Русанівці. Це спряло економії питної води та перетворенню Русанівки на зелену зону. На початку 1980-х рр. багато станцій поливу качали воду безпосередньо з Дніпра. Поруч з тим поливні машини і надалі забирали воду з міської водогінної системи (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Розвивався міський транспорт, який з’єднав два береги Дніпра. Розбудовується метро, що подекуди призводило до руйнування частини історичної забудови призаплавного Подолу та значного поступу в освоєнні колись заплавних територій. До кінця 1970-х рр. п’ять станцій метро функціонувало на лівому березі Дніпра. У 1977 р. відкрито станції Поштова площа та Контрактова площа на Подолі, 1980 р. введено в експлуатацію станції «Тараса Шевченка», «Петрівка» (сучасна «Почайна») та «Проспект Корнійчука» (сучасна «Оболонь»), що зв’язали місто з новозбудованою Оболонню. У листопаді 1983 р. був відкритий тролейбусний рух Московським мостом на лівий берег. У 1980-84 рр. реконструйовано фунікулер, відремонтовано парковий міст на Труханів острів ().

Протягом 1980-х рр. при подовженні Дніпровської набережної, рельсовий шлях значно модифікували. Вагони стрімко неслися вздовж берега доставляючи пасажирів від Поштової площі до мосту Метро значно швидше ніж ліня метро з пересадкою (Кальницький, 2016).

Для мешканців лівобережжя почав діяти Лівобережний ринок. У травні 1980 р. почав діяти найбільший в Україні критий ринок «Житній» на Подолі ().

У 1981 р. у Києві було 368 водосховищ. Поліпшилося обслуговування усіх 13 пляжів Києва. Реконструювалася та впорядковувалася територія Гідропарку, що став улюбленим місцем відпочинку киян. Проте, не всі пляжі були достатньо впорядкованими, чистими та забезпеченими відповідним інвентарем.

Значні зміни в зелений наряд Києва вніс перший десятирічний план комплексного озеленення міста (1956-65 рр.) За цей час в міській зоні створено 28 тис га нових зелених масивів з них 6709 га в межах міста.

У 1970-х-поч. 1980-х проведено реконструкцію зелених насаджень Русанівки. Виконувались озеленювальні роботи на Оболоні, Мінському масиві. Великі роботи з озеленення будуть проведені в 1981-1990 рр. Зелені насадження розглядаються як важливий елемент, що забезпечує оздоровлення середовища життя, як місто-утворюючий елемент і засіб підвищення архітектурно-художньої виразності міста. Внутрішньо-міські насадження перетворяться в неперервну систему озеленення, яка бере свій початок в лісопарковому поясі. Вона глибоко увійде в забудову і завершиться в парках та садах центральної частини міста. Внаслідок виконання низки заходів з озеленення міста будуть об’єднані луки дніпровської заплави, які входять з півночі та півдня у місто, з існуючими придніпровськими парками та лугопарком Жуків острів, Святошинський лісопарк з лісопарком Микільської Борщагівки, Пуща-Водицький лісовий масив з парками Виноградаря, Сирця, Нивок, Голосіївський парк і лісопарк з придніпровськими парками, ліси Микільського лісництва у південно-західній частині міста з лісами в районі хуторів Червоний та Шевченко. Таким чином, зелені насадження замкнуть навколо міста суцільне кільце лісових масивів. Були заплановані благоустрій рекреаційної зони на Долобецькому та Трухановому островах. Пляж, човнова станція і мікрозони відпочинку передбачалося стоврити на озері Радунка в житловому масиві Райдужний-Серова. На лівому березі завершуваався благоустрій проспекту Павла Тичини, а на вулицях були створені мікрозони відпочинку (Шулькевич, Дмитренко, 1982)..

У 1980 р. у Києві нараховувалося 66 парків та 230 скверів, 33 бульвари та численні зелені куточки відпочинку. Київ залишався одним з найбільш зелених міст світу. На кожного киянина у 1984 р. припадало 19,5 м2 зелені. Загальна площа парків міста становила 3,4 тис га. 35 тис. га займали приміські лісопаркові господарства. Серед приміських курортних місцевостей були Чорторий та Конча-Заспа. 3 тис. га земель було виділено під сади.

Трагічні наслідки аварії на ЧАЕС 1986 р. зумовили забруднення території Києва радіонуклідами. Розподіл забруднення не був рівномірним. Проте відомо, що прибійні зони київських островів були місцем концентрації радіонуклідів.