2.9.10. Дніпровська набережна, острів Малий, Великий Південний, Неводничі, Видубичі, Покал та Галерний острів у 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

Мальовничий природний ландшафт Києва, водний простір, пагорби, і особливо великі парки та сади і ліси, що оточують місто важливий фактор, що визначає індивідуальність та неповторну красу міста. За післявоєнні роки він перетворився в справжнє місто-сад.

Шулькевич М.М., Дмитренко Т.Д. 1982

Дніпровська набережна. Роботи з будівництва набережної почалися, ще у ХІХ ст. Першу ж ділянку гранітної набережної завдовжки 1,3 км збудували ще до Другої світової війни в 1935–1938 рр. (Пам’ятки.., 2007).

В 1947-1976 рр. було реконструйовано Наддніпрянське шосе від моста ім. Є. Патона до Корчуватого і далі до с. Чапаєвка – в’їзд до міста з боку Дніпропетровська. Траса з шістьма смугами руху і роздільною смугою пройшла по лінії старої дороги з значним спрямленням. Перетин нової траси з залізницею був вирішений на двох рівнях. Для пішоходів в районі Видубицького озера і вулиця Тимирязівської і Корчуватого споруджено підземні переходи (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

Лише на рубежі 1950-1960 рр. чергова частина дніпровського берега була одіта в граніт. Поштовхом до цього послугувало будівництво Річкового вокзалу на Поштовій площі і станції метро «Дніпро» поблизу колишнього Ланцюгового мосту (Кальницький, 2016). Проте, до 1960-тих років на південь від цієї станції метро ще зберігався значний відрізок природного правого берегу Дніпра. Ось як описує його Г. Малаков:

«…потім вирішили зійти Миколаївським узвозом. Дійшовши до першого повороту, збігаємо з гори, здіймаючи густу куряву. Прямуємо до шосе (Набережного – авт.) вузькою стежкою, що повторює рельєф місцевості. На осонні вже пробивається молода травичка. Перетинаємо шосе і перед нами знову стежки. Що збігають до берега по зелених горбочках та похилих терасах. Ми сходимо на невелику галявинку, оточену чагарником та прикрашену дикою грушею…Довкола надзвичайно гарно, просто перед нами – бики зірваного у 1941 році ланцюгового мосту; тепер бики служать опорами для дерев’яних стовпів електролінії високої напруги» а також «ми зійшли на шосе. За бруківкою тягнувся піщаний берег, а на ньому лежали догори килем човни – нові і старі» (Малаков, 2010а).

В 1950-х рр. на набережній зберігалася (Подільська набережна брама) – окреме укріплення казематового типу у комплексі Нової Печерської фортеці. Споруджено у 1854 р. за проектом архітектора Петра Таманського. Розташовувався упоперек Набережного шосе в комплексі з двома підпірними стінами, що збереглися. Верк було висаджено в повітря та розібрано у липні 1951 р. у зв’язку з розширенням Набережного шосе (Кальницький, 2013).

У 1950-ті рр. монумент Магдебурзького права та сходи до нього залишалися частиною маршруту до популярних місць відпочинку, особливо після влаштування пішохідного мосту на Труханів острів. Сам же пам’ятник потребував ремонту (Кальницький, 2016).

В 1960-1970 рр. розпочалося зведення другої черги гранітної набережної. Тепер вона простягалася від Гавані до моста ім. Є. Патона. Керівником проекту став арх. В. Беспалий, консультант інж. В. Осьмак. Зімкнулася кам’яна підпірна стіна на всій довжині Набережного шосе тільки в 1980-х рр. Одночасно провели реконструкцію набережної: модернізували дорожню смугу, спорудили кілька підземних переходів, влаштували низку нових причалів (Пам’ятки.., 2007; Вишневський, 2010; Кальницький, 2016).

На схемах міського транспорту 1966, 1969, 1973 рр. позначено низку трамвайних маршрутів на Дніпровській набережній. У 1966 р.: 3, 21, 28, 31, 33, автобус №77 на лівий берег від станції м. Дніпро. У 1969 р.: 2, 21, 24 та інші, 1973 р.: 21, 28, 31,32 та 34.

Щоб вберегти набережну від розмивання не пізніше 1964 р. у районі Венеційського острова, з правого берега перпендикулярно до неї було насипано три підводні насипи з каміння – шпори. До 1972 р. вони прорізували розташовану тут Неводницьку мілину (назва наша) відому тут ще з початку ХХ ст. Ці шпори добре видно на тогочасному знімку.

Імовірно, побудова вищевказаних шпор з боку правого берегу сприяла подальшому розвитку Неводницької мілини по всій протяжності головного русла від сучасного мосту Метро до мосту ім. Є. Патона. Комплексна ситуація з розвитком мілин добре помітна на мапі 1978 р.

Після будівництва Канівського водосховища і підняття рівня води Неводницька мілина і шпори опинилися під водою. Втім, присутність цієї мілини – фактично підводного острова, зраджує буйний розвиток тут вищої водної рослинності ().

Станція метро «Дніпро» відкрита 6 листопада 1960 р. на правому березі Дніпра. Архітектор-художник С.С. Павловський і архітектори Г.І. Гранаткин, П.Ф. Красицький, А.Ф. Ігнащенко і С.О. Крушинський врахували особливості природного оточення станції та зробили її несхожою на всі ніші. Умови розташування станції визначили її функціональне, конструктивне та архітектурне рішення. Платформа піднята над рівнем набережної на естакаді, що переходить у міст метрополітену. У підніжжя пагорбу під виходом тунелю метро на міст між порами естакади розміщений касовий зал. Він облицьований керамічною плиткою зелено-блакитного кольору. З касового вестибюля широкі сходи ведуть на платформу. Крізь засклені стіни і з відкритих верхніх платформ добре проглядається Дніпро, його мальовничі острови та протоки. В місці примикання естакади з платформами до мосту влаштовані пілони. Окрім декоративної ролі вони виконують функції конструктивного елементу для виходу на пішохідні тротуари моста та набережної. Пілони, що відмічають початок мосту завершуються монументальними (5,6 м) скульптурами — робочого (скульптор Е.М. Кунцевич) та жінки з голубами (скульптори Ф.А. Коцюбинський, К.А. Кузнєцов, І.С. Горовой) (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

На Дніпровській набережній на північ від мосту метро 1989 р. розмістили пам’ятний знак присвячений пам’яті Тараса Шевченка. Він належить до серії знаків-верстових стовпів у вигляді сонце-хрестів, на зразок старих козацьких хрестів із вапняку. В їх центрі знаходяться — круглі бронзові вставки-серцевини, на яких зазначено, до якої дати встановлюється знак (1989 р.), і кілометраж від пункту встановлення знаку до батьківщини Т. Шевченка: наприклад від Києва до Моринців 181 км. За первинною задумкою автора ідеї Р. Петрука, незримі ниточки пам’яті мали простягатися від Львова до Моринців, від Москви до Моринців, від Мюнхена до Моринців, від Мельбурна до Моринців, від Чикаго до Моринців, від Парижа до Моринців… Широкомасштабний задум повинен був пов’язати з Україною різні континенти ().

Проте реалізація проекту не вийшла навіть за межі України. Отже, на відзначення 175-річчя від дня народження Шевченка сонце-хрести встановили у селі Демня (звідси «викотилося» перше «сонце»), Львові, Києві, Трускавці і в селі Жуківці Обухівського району. Планувалося також, що один із верстових стовпів мав стояти в Нагуєвичах, на батьківщині Івана Франка, підкресливши духовний зв’язок двох великих синів України. Але і там він так і не з’явився. Як не з’явився він і на Арбаті у Москві, де стояла зруйнована у 30-ті роки ХХ ст. церква святого Тихона. Саме тут домовина з тілом Шевченка ночувала по дорозі із Санкт-Петербурга на батьківщину. Не з'явилася попри сподівання української громади міста і московської інтелігенції.

В Києві місце було вибране дуже точно: Набережне шосе, 200 м від мосту метро у бік Поштової площі – на місці останньої зупинки Шевченка у Києві: між Дніпром і неповторними київськими схилами. Звідси тіло Кобзаря пароплавом доставили до Канева.

В 1988 р. з’явилася можливість до 1000-річчя Хрещення Русі відреставрувати монумент Магдебурзького права (за участі архітекторів реставраторів Ірини Малакової, Віталія Отченашко, мистецтвознавця Марії Кадомської). При цьому знову позолотили завершення колони, відновили хрест. Безпосередньо від площадки перед пам’ятником біля влаштований перехід під Набережним шосе до самого узбережжя Дніпра. Каплицю з басейном, правда, відновити в ті роки не вдалося. Також до 100 річчя Хрещення Русі були відремонтовані деякі історичні споруди колишнього київського водогону (Кальницький, 2016).

Наводницький парк. В попередніх розділах ми зупинялися на Печерській косі, яка у XVIII ст. знаходилася під кручею Лаври (). Доля Печерської коси змінилася у зв’язку з будівництвом капітального Наводницького мосту (мосту ім. Є. Патона). При цьому було розібрано попередній висоководний Наводницький міст. За два роки до завершення мосту, вже проводилися заходи з благоустрою прилеглої до нього території. Печерський виконком 4 жовтня 1951 р. ухвалив рішення закласти коло мосту на площі 11 га «парк для трудящих міста та району» (Вакулишин, 2014).

Так 1951 р. виник сучасний Наводницький парк (довгий час відомий як парк ім. Примакова). За своїм плануванням парк є стандартним зразком регулярного планування з «круглим залом», центр якого оточують багаторічні пірамідальні тополі, а в самому серці знаходиться клумба з насадженнями хвойних дерев. Радянська назва парку походила з 1961 р. від встановленого тут бюста цього радянського військового діяча, який у червні 1937 р. був заарештований та розстріляний разом з М. Тухачевським, бюст 1970 (мист.). скульп. Ф. Коцюбинський, арх. І. Шмульсон (1970 р., скульп. Ф. Коцюбинський, арх. І. Шмульсон). Наразі цей пам’ятник демонтовано.

За своїм плануванням парк є стандартним зразком регулярного планування з «круглим залом» центр якого оточують багаторічні пірамідальні тополі, а в самому серці знаходиться клумба з хвойними насадженнями.

1982 р. у цьому парку розмістили скульптурну групу на честь засновників Києва (Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь), яка стала одним з символів столиці України (Скульп. В. Бородай, арх. М. Фещенко). Певний час Наводницький парк сучасною площею 13.82 га був одним з найбільш відвідуваних киянами. Цьому сприяли не скільки затишні алеї з висадженими місцевими та екзотичними видами дерев та чагарників, як популярність пам’ятника засновникам Києва серед новоодружених.

М.М. Шулькевич та Т.Д. Дмитренко (1978) пишуть:

«Водно-зелений діаметр міста, що історично склався вздовж Дніпра протягнувся на 30 з надлишком км, доповнений парком ім. В.М. Примакова — організатора та командира Червоного козацтва на Україні. Парк закладений на вузькій смузі між Набережним шосе та берегом Дніпра і тягнеться від моста Патона до станції метро “Дніпро” на площі 11.2 га. З канадських та пірамідальних тополь, верби звичайної та плакучої, берези бородавчастої, клена сріблястого і ялини сформовані зелені групи та алеї».

1947 р. між Звіринецькою горою та Волов’ячою горою на двох берегах гирла річки Неводничі планували збудувати помпезний монумент на честь возз’єднання України з Росією.

Острів Малий. На мапі 1945 р. ми не бачимо цілісного острова-мілини Верби, що фігурував 1914 р. Натомість, на місці сучасних островів Малий (вперше ця назва фігурує лише на мапі блакитної зони Києва 1990 р.) показано два острівці: один більший, другий менший – верхівки мілини, яку ми будемо називати острів Малий. Вона відділена від розташованого південніше видовженого сучасного острова Великого Південного. Хоча в меженний період обидва піщаних масиви деякий час ще могли об’єднуватися. Вищезгадані верхівки-острівці Малого присутні і на схемі рельєфу матеріалів Генерального плану міста 1947 р.

Станом на 1953 р. жодного скільки не-будь великого острова між мостом імені Є. Патона та Дарницьким залізничним мостом над поверхнею води не показано. Зазначено лише нижче розташований острів, який відповідає сучасному Великому Південному. Проте слабко-заросла мілина острова Малий між мостами ім. Є. Патона та Дарницьким залізничним мостом продовжувала існувати. Це підтверджується фотографіями 1959-1960 рр. В цей час великий за площею піщаний масив острова Малий через наявність природного повеневого режиму залишався вкритий рослинністю лише в своїй південній, ближчій до Дарницького залізничного мосту частині. На північ та захід тягнулася натомість піщана мілина, яка у високу воду зникала під водою.

Окремо розташовані тодішні острови Малий та Великий ми можемо також побачити на двох доступних нам мапах 1960 р.

На знімку 1970 р. ми бачимо окремі фрагменти рослинності на загалом голому піщаному острові Малий.

Після будівництва Канівського водосховища у 1974-76 рр. рівень води піднявся і колишній великий острівний масив поступово зник під водою. При цьому над поверхнею води залишилися лише його найвищі частини: три острівця підписані як острів Малий на мапах 2000-х рр. Це Малий Північний та Малий Південний (назви наші). Ще один острівець – острів Малий Західний (назва наша) оформився в районі Дарницького залізничного мосту.

Припинення регулярних повеней після зарегулювання Дніпра у Києві призвело до заростання піщаних арен цих островів піщаними ліками та тополево-вербовим лісом.

Видубицьке озеро. У 1950-ті рр. розглядалася можливість включення Видубицького озера до складу Центрального ботанічного саду НАН УРСР.

На початку 1966 р. міськвиконком відвів акваторію Видубицького озера і прилеглу до неї територію (всього близько 26 га) Управлінню побутового обслуговування «для влаштування стоянки моточовнів». Приблизно у цей же час із зовнішнього боку дамби влаштували дебаркадер пристані річкових теплоходів «Славутич». Неподалік з’явилися службові споруди берегової насосної станції. А озерце південніше залізничного мосту поступилося місцем промисловій зоні. Тим часом кияни все більше і більше захоплювались аматорським судноводінням і риболовлею на Дніпрі. У бухточці північніше Видубицького озера трохи нижче мосту Патона утворилася ціла база «флотилії» рибалок-любителів. Коли ж був реалізований так званий «Дніпровський енергетичний каскад» (Київська, Канівська, Кременчуцька ГЕС) та рівень річки у районі Києва став регульованим, з'явилася можливість стаціонарного освоєння Видубицького озера. Незабаром було видано АПЗ на проектування, на підставі якого інститут Укрдіпрорічтранс розробив проект пристані. Проектом передбачалися, зокрема, адміністративне приміщення, пости чергових, рятувальна станція, типове кафе, санвузли. Важливою частиною комплексу була зона зимового відстою суден, розрахована на 2200 одиниць. Проект спеціально передбачив схему підйому човнів для перенесення до місця відстою. У ході реалізації проекту був створений водний комплекс, відомий під назвою «РОП-1» (ремонтно-відстійний пункт). Щоправда, у силу обмеженого бюджетного фінансування не все, що передбачав проект, вдалося здійснити. Благоустрій прилеглої до акваторії місцевості був і залишається дуже скромним. Зрозуміло, для сполучення річкових суден з акваторією озера потрібен був прохід. Його зробили у південній частині дамби. На початковому проекті Набережно-Печерська дорога отримала тут розрив, але потім все ж таки через прохід перекинули залізобетонний місток – чи не найменший серед автомобільних мостів Києва ().

Нижня Теличка. В описуваний період повернулися до ідеї генплану 1937 р. – створення промислової зони на Теличці. Первенцем сучасної промзони на намивному ґрунті став завод мінераловатних виробів (1949 р.) Розбудова комбінату будівельної індустрії тривала тут до 1970-х рр. (Вакулишин, 2014).

Дніпровська затока – реліктовий початок колишнього Лисогірського рукава. На зламі 1920-х-30-х рр. це була стариця Дніпра, з’єднана вузькою протокою з озером Теличка. За 10 років її було сполучено з Дніпром для потреб дерево-переробного комбінату. Назва відома з лоцманських схем 1960-х рр. Довжина понад 400 м. ширина до 130 м.

Галерні острови – Покал, півострів Гострий. У післявоєнний час докорінно змінюються абриси заплавної території колишніх Галерних островів. Як вже зазначалося раніше, вона поступово перестала бути острівною після зміни гідрологічної ситуації – відхилення головного рукава Дніпра до лівого берега внаслідок будівництва дамб Дарницького залізничного мосту.

На радянських мапах 1943 та 1945 рр. підписано урочище «Лысая гора», а також зазначено залізничну гілку вздовж Лисої гори. Урочище Покал на цих мапах ще не порушене забудовою. Лише на півночі, на Нижній Теличці, на мапі 1943 р. зазначено деревообробний комбінат. На південь від нього на територію урочища входять дві дамби, якими проходили дороги. Хутір Покал не підписаний, хоча представлений під кручею Лисої гори. Хутір Острів з німецької мапи 1943 р. підписаний як Осокорки. Либідь впадає двома рукавами, відділяючи попередник сучасного півострова Гострий (більший за сучасний за площею та довжиною). Західний рукав гирла річки впадає в затоку Миколайчик. Староріччя колишнього Лисогірського рукава підписано як озеро Єрик. Галерний острів підписаний на місці сучасного урочища з такою назвою.

С. Вакулішин (2014) вказує, що в 1940-х рр. на Покалі з’явилася птахоферма.

Виходячи з представленого рельєфу місцевості, в повені води Дніпра проривалися в озеро Єрик та Миколайчик, відкладаючи піщані прирічкові вали, показані на мапі. На території Коника (сучасне Корчувате) підписано «сапож.» – майстерня чобіт? Як свідчить мапа Києва 1945 р., південна межа Києва тоді проходила по південному узбережжю Галерної затоки та південній околиці хутора Коник.

С. Вакулишин (2014) вказує, що в описуваний період поруч з назвою Галерна затока (офіційного використання цієї назви до 1990-х рр. ми не зафіксували) використовувався топонім Чернеча затока, наприклад Лаптєвим та Барановським (1966 р.). Він же вказує, що Миколайчик – протока, яка відділяла Галерний острів від урочища Покал. На початку 1970-х рр. (у зв’язку з укріпленням берегів Канівського водосховища) дерев’яний міст, який з’єднував Корчувате з Галерним островом замінено дамбою (Вакулишин, 2014).

Суттєві зміни на Покалі відбулися в 1950-х рр. Аналіз свідчить що в післявоєнний час повернулися до закладених в генплані 1936 р. постулатів щодо його господарського освоєння, хоча і в значно обмеженому масштабі. Зокрема, підсипали північну частину Нижньої Телички. Для чого поглибили Дніпровську затоку (При цьому використали існуючу затоку, яка сполучала озеро Теличка з Дніпром) та створили затоку Будіндустрії. За площею вони були значно менші ніж ковші, які планувалися генпланом 1936 р. Було також спрямлено частину нижньої течії річки Либіді. Біля неї збудували підстанцію. На територію Нижньої Телички провели додаткові залізничні гілки, які з півночі та півдня підходили до гавані в затоці Будіндустрії. Промислові підприємства, розміщені тут продукували будівельні матеріали. Під кручею Звіринця з’явилася залізнична станція «Ботанічна» (назва пов’язана з розміщенням на Звіринецьких пагорбах ботанічного саду НАН УРСР). В цей час ще зберігалися залишки реліктового озера Теличка – стариці рукава Старик нижче дамби Дарницького мосту. Проте це був лише початок трансформації. Зокрема, планом 1966 р. передбачалося зайняти все урочище Нижня Теличка та значну частину урочища Покал під промислову забудову.

На мапі 1960 р. ми бачимо раніш загадані хутори Покал та Острів. Під кручею Лисої гори до Мишоловки окрім залізниці прокладено шосе – продовження Набережно-Печерського шосе. По його східному краю влаштовано сади та паркову зону. В деяких джерелах повідомляється, що в урочищі Покал у 1981 р. закладається лугопарк площею 120 га (Шулькевич, Дмитренко, 1982). С. Вакулішин (2014) натомість стверджує, що закладання цього парку на площі 55 га. відбулося ще на початку 1960-х рр. Цей парк не отримав подальшого розвитку. Про нього станом на 2000-ні рр. нагадував хіба що старий аншлаг.

Навпроти хутора Покал та на озері Єрик (яке набуло вигляду півмісяця) під правобережною кручею на мапі 1960 р. показано водокачки. Вони, імовірно, постачали промислові заклади Корчуватого. На південь від раніш вказаних хуторів та на схід від озера Єрик розташовувався хутір П’ятихатки (Острів), а в заглибленні озера Єрик – підсобне господарство, до якого вела дамба.

Цікаво, що Чернеча (сучасна Галерна) затока замість сучасної досить глибокої затоки з пляжами являла собою висохле староріччя з окремими старицями. Через урочище Покал з півночі на південь та на лівий берег протягнулися високовольтні лінії електропередачі. На мапі 1960 р. помітно, що у зв’язку з відведенням гирла річки Либідь колишній острів перетворився на більший за сучасний за площею та довжиною півострів Гострий. Вздовж його східного узбережжя відбувалося накопичення алювію у вигляді видовженої мілини -острівця.

Острів – селище для переселенців з села Осокорки, яке виникло 1931 р. на своєрідному острові між правим берегом та ланцюжком озер (звідки і назва). Селище мало одну вулицю, яка йшла паралельно Дніпру та мала близько 20 дворів. У першій половині 1940-х рр. ступінь розвитку Острова була подібною до розвитку Берковця чи Биковні. Промислова забудова району ТЕЦ-5 у другій половині 1960-х рр. поглинула архаїчне селище Острів (Вакулишин, 2014).

Трансформація району гирла Либіді – Покалу – Галерного острова посилилася також після побудови Київської ГЕС у 1964 р., що загамувало весняні повені. Саме вони становили перепону для масштабнішого будівництва в цьому заплавному урочищі. Як свідчить схема Києва 1966 р. прокладена вздовж краю Київського плато вулиця носить назву Набережно-Печерської дороги. На цій вулиці в районі Видубичів знаходилися зупинки Теличка та Комсомольська, звідси також можна було доїхати до зупинок Новопирогівська (сучасне Корчувате) та острів Водників. Нижня Теличка в цей час називалася просто Теличка, а північна частина Покалу в цей час забудовувалася промзоною з назвою Комсомольське. Дана промзона була пов’язана з будівництвом ТЕЦ-5, яке розпочалося наприкінці 1960-х рр. Проект станції розроблено фахівцями «Київенерго» відділенням інституту «Теплоенергопроект». У грудні 1971 р. було запущено енергоблок № 1 потужністю 100 МВт, у червні 1972 р. — енергоблок № 2 потужністю 100 МВт, у грудні 1974 р. — енергоблок № 3 потужністю 250/300 МВт, у листопаді 1976 р. — енергоблок № 4 потужністю 250/300 МВт. Станція працює на газі та мазуті ().

В 1960-х рр. на місці колишньої Мишоловки-Коника почали зводити багатоповерхові будинку житлового масиву Корчувате. Тут оселялися робітники заводу «Комуніст» та дніпровського річкового пароплавства (Історія Корчуватого.., 2023).

Аналогічно до схеми 1966 р. показано ситуацію на схемі 1972 р. Проте Набережно-Печерську дорогу перейменовано у Наддніпрянське шосе. На промзоні на Теличці та Комсомольському (зона майбутнього комплексу ТЕЦ-5) показані самостійні вулиці, якими ходили автобуси для робітників.

На лоції 1982 р. подано назви двох штучних заток на Нижній Теличці – Покалі – північної Дніпровської (в ній розташовувався РОП-4) та південнішої – затоки Будіндустрії. На південь від останньої до Дніпра впадало нове прокладене через Покал спрямлене русло річки Либідь. В 1970-х рр. споруджується також скидний канал гарячих вод ТЕЦ-5 та відстійники перед впаданням в Дніпро, що невідворотно трансформує верхню третину колишнього острова Гострий цей канал також показаний на лоції 1982 р. Він має наступні виміри: довжина – 2 км, ширина – 25 м. З середини 1970-х рр. він використовувався для розведення риби в технологічно теплій воді. Як вказувалося раніше, поруч з ТЕЦ-5 виник також житловий район – Комсомольський. В цей же час на території Покалу, на схід від Наддніпрянське шосе будується також каналізаційно-насосна станція «Мишоловська».

На лоції 1982 р. помітна також система риборозплідних ставів, яку організовано вздовж східного узбережжя підково-подібної стариці озера Єрик. Тут створюється спеціальне риборозплідне господарство, що постачало рибу до столу київського партапарату. На території Галерного острова знаходилося підсобне господарство відоме з мап попередніх років. За деякими відомостями, певний час тут також існувала свиноферма. На території Покалу існував ангар, призначення якого залишається нами не з’ясованим. Наразі від нього залишилися лише несучі конструкції.

Імовірно, у зв’язку з розбудовою промислової зони та ТЕЦ-5 на Теличці та Покалі було здійснено створення придатної для суден гавані в колишній Чернечій затоці. На лоції 1982 р. ми бачимо результати днопоглиблювальних робіт (імовірно, 1970 –х рр.) у цій затоці з метою створення тут стоянки вантажних суден типу «ріка – море» (т.з. Волго-Балт). Нагадаємо, що на мапі 1960-го р. ця затока практично не існувала. Свідченням днопоглиблювальних робіт на Галерній затоці є досі великі глибини її фарватеру. Біля східного узбережжя урочища П’ятихатки (частина Покалу) згідно лоції 1982 р. знаходився т.з. «рейд Б» для барж та сухогрузів. Неподалік від входу в затоку розташована масивна девіаційна вежа для усування похибки корабельних компасів – так званої магнітної девіації.

Забір ґрунту змінив абриси об’єктів в районі сучасної Галерної затоки. Виникли затоки на захід – затока Рибників та північ – Куляста від півострова Гострого. При цьому вихідний острів Гострий скоротився на свою південну третину. Наразі зберіглася лише його центральна третина з’єднана перешийком з урочищем Галерний острів.

На радянських планах Києва 1980-90-х рр. досліджуваний район показаний дуже схематично. Проте на них ми також бачимо деякі подробиці. Зокрема це вулиці Будіндустрії та Промислова. Тут також видно залишки не підсипаного, але трансформованого закладкою парку урочища Покал, що протягнулися вздовж Наддніпрянського шосе та скидного каналу ТЕЦ-5. З зовнішнього краю Видубицького озера розташовувалася вул. Набережно-Печерська дорога. На мапі 1985 та 1987 рр. топоніми Комсомольське та Острів розміщені поруч. Показано нове русло річки Либідь та підписане озеро Єрик, вул. Набережно-Корчуватська (що свідчить про перенос топоніма Корчувате на територію Мишоловки та Коника). У 1970-80 х рр. на території колишнього понтонного табору, хутора Корчувате та дач Коник було збудовано новий житловий масив Корчувате, що поділяється на Корчувате-1 та Корчувате-2. Корчувате-2 більш розвинений, ніж Корчувате-1 (Вулиці Києва, 1995). За свідченням місцевих мешканців, сюди активно переселяли людей з місцевостей, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС. Втім, загалом на Корчуватому досі переважає одноповерхова приватна забудова.

На схемі 1987 р. в районі Видубицького озера додатково показано пристань, яка з’єднувала з правий берег з причалами лівобережжя. На схемах Києва 1989 та 1991 рр. показано вуличну мережу Нижньої Телички: з зовнішнього краю Видубицького озера – вулиця Баренбойма, на південь від неї проходили вулиця Деревопереробна та Будіндустрії. В Дніпровській затоці розміщувався док. Від району сучасної станції метро «Видубичі» до Дніпра протягнулася вулиця Промислова, яка переходила у трасу Південного мосту, який тоді ще будувався. На території житлового масиву Острів-Комсомольське вулична мережа теж підписана як вулиця Промислова. Нижче гирла річки Либідь знаходилися два нових квартали, південний з яких називається по старому П’ятихатки. Біля них також з’явилася нова дніпровська затока. Нижче показано скидний канал ТЕЦ-5.

На території підписаного острова Галерний показано два залишкових озера, які абрисами нагадують Штані та Спідницю. Як ми вказували раніше народну назву Штані, імовірно, початково (в 1949-і рр.) за характерну форму носило озера Єрик. Проте пізніше два похідних від нього озера з характерною формою могли носити назву Штані та Юбка, які пам’ятають довгожителі Коника (2000) (Вакулішин, 2014).

На детальній топографічній мапі 1991 р. та фрагменті детального плану території міста 1992 р. показано масштаби реалізації початкового плану 1936 р. з перетворення колишньої заплавної Нижньої Телички на суцільну промислову зону. 30 грудня 1991 р. була відкрита 33-тя станція Київського метрополітену «Видубичі», розташована на Сирецько-Печерській лінії між станціями «Дружби народів» і «Славутич». Будівництво цієї станції стало причиною повернення місцевості її найстарішої відомої назви «Видубичі». На початку 1990-х рр. на цій лінії зводилася також станція метро «Теличка». Проте роботи припинилися наприкінці 1990-х, у зв'язку з тим, що фактично, станція розташована в індустріальному районі. Зараз роботи на станції не ведуться. Можливо, станцію відкриють після перепрофілювання промислової зони і побудови поблизу громадського центру. Цікаво також, що в районі нового гирла Либіді досі збереглися рештки садиб колишнього наддніпровського селища – хутора Острів.

Острів Великий Південний. Показаний на всіх післявоєнних мапах та схемах Києва на своєму сучасному місці. Остаточно сучасних абрисів острів набув після підняття води у Канівському водосховищі, це викликало зменшення його площі та часткове розмивання ().

Згідно лоції 1982 р., головне русло Дніпра поміж островом Великим Південним та Покалом-Галерним островом носило назву рукав Теличка.

Внаслідок зміни руслових процесів поблизу від острова Великий Південний виник також крихітний острівець Сателіт (назва наша).

Бичок – урочище між Пирогівською та Корчуватською промзонами, на південь від колишнього селища Коник – сучасного Корчуватого. Являє собою залишок трансформованої заплавної діброви зі значною кількістю вікових дубів. У другій половині 1970-х рр. Бичок було розрізано навпіл Столичним шосе. Бичок задувався в офіційному інтерв’ю В. Гусєва (1979) у зв’язку з проектом Голосіївського зразково-показового центру відпочинку. Довгожителі Коника та Пирогова на зламі ХХ/ХХІ ст. вживали варіант назви «Бички».