Розділ 3. Загальна характеристика Лисогірського форту

Лащенко Андрій Андрійович

3.1. Лисогірський форт: історична довідка

Важливим аспектом історії українських земель був розвиток фортифікації [47]. Зважаючи на прикордонне положення українських воєводств, спорудження укріплень, що захищали південні межі держави, велось тут постійно, від другої половини XIV ст. до кінця XVII ст. До нашого часу дійшла велика кількість найрізноманітніших оборонних споруд тих часів. Вони були як кам’яні, так і земляні та дерево-земляні. Залишків перших особливо багато на Західній Україні, багатій на відповідну будівельну сировину. Ближче до кордону, на Правобережжі і Лівобережжі будували найчастіше земляно-дерев’яні фортифікації [14; 16, с.11].

Згадки про перші київські укріплення відносяться до кінця VI-початку VII ст. Вони складались з валів та ровів, оточуючих «місто Кия» площею близько 1,5 га на Старокиївській горі [50].

У X-XI ст. зводяться укріплення Верхнього міста, які перетворили Київ у велику фортецю площею близько 150 га, в середині якої опинились міста Володимира та Ярослава.

В період князювання Володимира (980-1015 рр.) в систему цих оборонних споруд увійшли і більш ранні укріплення навколо Київського городища. Нові фортечні вали були зведені на основі цегли-сирцю. Тоді ж були побудовані Софійські ворота – ймовірно перша кам’яна фортифікаційна споруда Києва.

При Ярославі Мудрому (1018-1054 рр.) роботи зі зведення нової фортеці почалися в 1037 році при цьому укріплення «Міста Володимира» були збережені й утворили внутрішню оборонну лінію [50].

Нові вали міста всередині були укріплені дубовими клітями (зрубами) розміром 3×3 м. Верхні кліті, які були не засипані землею, служили для розміщення воїнів та зберігання зброї. Ширина валу біля основи сягала 30 м, а загальна висота з дерев’яними укріпленнями нагорі – 16 м.

Крім укріплень Верхнього міста в Києві були зведені укріплення на Подолі, торговому та ремісничому центрі стародавнього Києва, а також в приміських поселеннях й навколо монастирів, які призначалися тільки для захисту від раптових набігів племен кочівників, які не мали обладунків і змоги вести тривалу й виснажливу облогу.

В кінці XII століття навколо Печерського монастиря зводиться кам’яна оборонна стіна – перше серйозне укріплення на Печерську, так київські укріплення успішно виконували своє призначення, оберігаючи населення від набігів кочівників та слугували оплотом київським князям у боротьбі з іншими за верховенство [50].

Впродовж тривалого часу Старокиївська (з часом, Замкова) гора зазнавала у фортифікаційному плані постійних змін під володіннями галицьких і литовських князів, надаючи прихисток польському гарнізону і витримуючи облоги козаків у замку, черговий раз будучи спаленою повсталими проти польського гарнізону жителями міста і козаками. Після цього гора спорожніла, і фортифікаційні роботи в Києві на деякий час припинилися [50].

З початком у 1654 р. російсько-польської війни, яка тривала аж до 1667 р. знову починають відроджуватися укріплення Києва. Впродовж XVI-XIX ст. у зв’язку із важливим для Російської імперії стратегічним значенням даної місцевості, постійно проводяться широкомасштабні фортифікаційні роботи під проводами гетьманів та командуванням російських князів, у результаті яких фактично зводяться і сильно реконструюються Старокиївська та Стара Печерська фортеці, проводиться зведення Нової Печерської, з якої і розпочинається історія Лисогірського форту.

Лисогірський форт

Початок 60-х років XIX ст. це період стрімкого розвитку артилерії. На той момент укріплення Нової Печерської фортеці були збудовані в значній мірі за системою Монталамбера, при якій оборонні позиції та споруди розміщувались відкрито, в розрахунку на те, що численна кріпосна артилерія, розміщена в цих спорудах, придушить своїм вогнем артилерію противника [14, с.21; 16]. У зв’язку з цим облогові гармати могли легко зруйнувати їх. В зв’язку з цим, протягом 60-х років велися проектні роботи для приведення Київської фортеці в стан що відповідає вимогам часу [50].

Протягом 60-х років ХІХ ст. було розроблено декілька проектів, модернізації Київської фортеці. У 1869 р. видатний інженер-фортифікатор Е. І. Тотлебен провів у Києві більше двох тижнів, для складання остаточного проекту посилення Київської фортеці, який вважається найвидатнішим інженером в історії військово-інженерного мистецтва Російської імперії: на його ідеях і була згодом заснована та визнана за кордоном фортифікаційна школа. Але жоден із запропонованих проектів не був затверджений в повній мірі. В решті решт 27 квітня 1871 р. імператор Олександр II видав указ про будівництво тільки форту на Лисій горі з еспланадою в 500-сажнів і військове відомство одразу ж приступило до підготовки першочергових заходів. Форт мав захищати залізничне сполучення з лівим берегом Дніпра, про що достовірно також відомо із доповіді Головного Інженерного управління Військовому міністру Д. О. Мілютіну (травень 1871 р.) [17]:

«а) Занять лежащую на правом берегу реки Лыбеди высоту, известную под именем Лысая гора, под отдельный самостоятельный форт, дабы вполне обеспечить мост железной дороги, совершенно открытый с этой высоты.

б) Усилить слабое Зверинецкое укрепление и устроить промежуточное укрепление между фортом Лысой горы и Васильковским укреплением».

Загалом, Е. І. Тотлебен приділяв особливу увагу питанням організації оборони залізничних мереж і мостів, насамперед у тих містах, які мали фортеці. Користь цього також показала франко-прусська війна, оскільки наявність фортець і укріплень поруч із залізничними вузлами не давала можливості ворожій армії скористатися цими шляхами сполучення [9, МКК ФД–3117; 10, МКК ФД–3073; 17], що значно посилювало захист.

В зв’язку з тим, що форт був самостійним укріпленням, він повинен був мати також і потужне артилерійське озброєння, розміщене відкрито на його зовнішніх валах [8, спр. 5972]; Додаток Б. Також планувалося зведення двох чи трьох броньованих башт, обладнати це укріплення контрміною системою, що в підсумку змусило б противника вести досить тривалий бій, щоб захопити укріплення [29].

Завершення будівництва форту (за браком коштів згідно із [29] по проекту не у повному обсязі) відбулося у 1877 р., був він на відстані трьох кілометрів від Нової Печерської фортеці на місці впадання річки Либідь в Дніпро. Згодом, у розглядах 1884, 1886, 1896 рр. сенат міста визнав Печерську фортецю окремою, незалежною від міста територією, до якої входили Києво-Печерська цитадель, Госпітальне і Васильківське укріплення ([9;10]; Додаток Г), та власне «…Лисогірський форт з еспланадою на 130 сажнів вперед від названих укріплень» [1, арк. 395; 2, арк. 67; 3, арк. 6; 4, арк. 34; 5, арк. 54; 48, с.72-73].

Отже, найважливішою причиною спорудження форту на Лисій горі була необхідність терміново перекрити доступ супротивника до переправ на Дніпрі, зокрема забезпечити оборону Дарницького залізничного мосту. Форт також вдало блокував рух ворога до північніше розташованих переправ: Наводницької та Ланцюгового мосту, що до речі добре продемонстрували події оборони Києва у 1941 році.

3.2. Земляні та цегляні захисні споруди форту – потерни

Найбільше інформації про будівництво Лисогірського форту можна одержати за планом виконаних у форті робіт станом на 1874 р. (6, спр. 6069; Додаток Б), на якому показано як готові на той час так і проектовані елементи [32]. Тоді форт мав наступний вигляд: напільну частину утворювали два бастіонні фронти, які складалися з напівбастіону №1 та бастіону №2, та один полігональний (вважали бастіоном № 3). Отже, Лисогірський форт об’єднував в собі бастіонну та полігональну конструкції, а для того часу укріплення такої типології було прогресивним кроком у розвитку вітчизняної фортифікаційної школи XIX ст. із надсучасним на той час озброєнням (8, спр. 5972; Додаток Б).

Наразі система валів та ровів переважно все ще має правильні кути нахилу, надані їм ще в позаминулому столітті (7, спр. 6070; Додаток В), у складі укріплень збереглися майже всі земляні споруди [34, с.17].

Територія форту, обмежена ззовні насипом гласісу, який майже повністю зберігся, і в західній частині йде безпосередньо вздовж каньйону Бусловського струмка. Його насип найкраще проглядається в районі залізних сходів, що ведуть на гору з району Стратегічного шосе, а також на південних схилах гори[40].

Бастіони та напівбастіон, а також редюїт та відступна батарея мають широкий валаганг – майданчик для розгортання артилерії, а також відповідно широкі під’їзні шляхи на нього – апарелі. В укріпленнях, призначених для оборони стрільцями, ці складові значно вужчі. Перед зовнішнім краєм усіх фронтів форту знаходиться сухий рів.

Під час оборони 1941 р. форт зазнав суттєвих пошкоджень, більшість його будівель: капоніри, ескарпові мури, казарми, лазарет, склади, система водопостачання постраждали від німецьких авіаційних бомбардувань.

Останній найповніший опис фортифікаційних укріплень та інфраструктурних елементів зроблено було у 2006 р. О. Г. Кузяком [32], картосхему яких наведено у Додатку Г.

Крізь головний вал форту зроблені спеціальні проходи – потерни. Їх є вісім штук – нумерація з півдня на північ (на рис. 2.2 вони позначені 1-8). Потерни №2, №4, та №7 імовірно мали вести в спеціальні артилерійські укріплення – капоніри. Подібні споруди є також вцілілими в Госпітальному укріпленні фортеці. Усі потерни форту з нахилом з внутрішньої частини форту до головного рову [32].

Потерни Лисогірського форту склепінчасті – їх ширина 2,75 м, висота – 2,5 м, складені вони з жовтої київської цегли на цементному розчині у стилі «класицизм», про що свідчить характерна деталь – досить простий виконаний з цегли пірамідальний замковий камінь, що «заклинює» вгорі перемичку вхідного отвору на внутрішніх входах до потерн. Самі внутрішні входи виконані у вигляді порталів з центральною частиною – аркою (з трьох рядів цегли поставлених на ребро, з чергуванням цілої цегли та двох половинок, при цьому цілій цеглі одного ряду відповідають половинки наступного) з простим прямокутним фронтоном над входом та винесеними під кутами до неї у вигляді напівкруглих пелюсток

18

вліво та вправо бічними стінками – контрфорсами.

На фронтоні у прямокутній ніші фарбою білим по чорному нанесені номери потерн арабськими літерами від 2 до 8. Зруйнований внутрішній вхід до потерни №1 у післявоєнний час перекладено з старої цегли без порталу. При цьому прямокутна конструкція меншої ширини, за даними І. Парнікози [40], ніби «вставлена» в залишки потерни ХІХ ст. Зовнішні входи потерн виконані значно скромніше і мають цегляну арку над входом (так само з трьох рядів цегли, які поставлені «на ребро») з плоским замковим каменем, а також «винесені», але менші за розміром, бічні стінки.

У кладці бічних стінок внутрішніх та зовнішніх входів верхня їх частина сформована з майстерно поставлених на ребро під кутом шматочків цегли. Зверху бічні стінки оздоблені карнизом з двох рядів цегли, який фактично знищений. Схожим карнизом увінчані і портали внутрішніх та верхівки зовнішніх входів. Внутрішні входи до потерн мають під вхідною аркою, що видається за лінію внутрішніх стін потерни, досить високий поріг. У потерн № 3 та №7 наявність бічних входів до проектованих сховищ (кордегардій) зумовлює хрестоподібне виконання склепіння «привходової» внутрішньої частини до потерни. Дані кордегардії були закладені цеглою [40].

Отже, на даний момент переважна кількість (фактично усі) фортифікаційних будівель Лисогірського форту зруйновано, окрім спеціальних тонелей крізь головний вал форту – потерн, які побудовано із цегли і слугували для швидкого оперативного переміщення військових при потребі зміни їх дислокації.

Переважно більшу частину ХІХ ст. вони слугували у якості приміщень для складування зброї та боєприпасів.