До Данила Млаки

Юрій Федькович

І ті зорі так сіяють,

Як давно сіяли,

І ті гори голубіють,

Як колись бувало;

І ті люди не змінялись –

Однакі і досі,

Лиш я, батьку, не однакий…

Боже добрий, боже!

Лиш я оден не однакий,

Чахну та марнію!..

Літа свої в Італії

На швару посіяв,

Волю свою з торністрою

Дав до магазину,

А сам вернув в Буковину

Тесать домовину.

От що, батьку, і осталось

Мені на сім світі!

А я гадав в своїм хаті

Ще помолодіти!

Не довелось, не судилось…

Що ж робити мушу?

Треба оддать бідну душу,

Позичану душу,

А самому пошукати

Під землею долі.

Да це, мабіть, так і ліпше,

Хоть і серце болить.

Да ні про світ, ні про люди,

Ні свою оселю,

А про мою Буковину,

Щасливу, веселу,

Що гадав їй звеличати,

Славою опіти

І до людей пригорнути

Добрі єї діти.

Не довелось, батьку, орле, –

Не моя це доля;

Не я єї вінець вшию, –

Така божа воля!

А ти, батьку, його вшиєш. –

Серденько віщує.

Нові часи, нову силу

Душа моя чує,

Як згадаю, що лишаю,

Да не сиротою.

Буковино, ненько моя,

Раю мій, покою!

Не сиротов останеш ти

В широкому світі,

Бо є в тебе гарні сини,

Дужі, добрі діти,

Що гарно ся постарають

Про гарну ти долю,

І люди ся не насміють

За господню волю.

Не насміють, не осудять,

Пальцем не покажуть!

Наша слава, права слава

Вовік не поляже!

От що, батьку, орле сизий,

Думаю, гадаю,

Да на тебе, як на бога,

Пою, уповаю.

Світи, батьку, світи світло,

Бо я вже не вспію!

Світи правду, світи віру,

Любов і надію

По тій нашій Буковині –

Най люди побачать.

Нам не треба німецьких див,

Ні фумів козачих, –

Світла, світла, батьку, треба! –

От за що я гину.

Засвіти го, розішли го

По всій Буковині,

Най, як сонце, запалає,

Народ наш освітить!

А я тебе благословлю,

Батьку, з цего світа,

І з того му благословить, –

І вимолю сили

Твоїй душі, чистій, добрій,

Щоб краю добила

І сповнила України

Великі завіти!

Амінь, амінь, душе моя,

Вовіки і віки!.

Примітки

Друк. Правда, 1868, ч. 14, стор. 166 – 167,

Данило Млака – літературний псевдонім Сидора Воробкевича (1836 – 1903), українського поета на Буковичі.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 314 – 317.

Вперше надруковано в журн. «Правда», 1868, № 14, с 166 – 167.

О. Маковей («Буковина», 1909, № 46), а за ним і радянські дослідники [див.: Федькович Юрій. Твори. В 2-х т., т. 1, с. 510; Воробкевич Сидір. Вибрані поезії К., 1964, с. 14] датують вірш роком публікації.

Проте сам Фєдькович згадує його уже в середині 1866 р. у листі до віденської студентської молоді. У зв’язку з тим, що іноді зміщують дати й інших поетових творів, процитуємо дане місце з листа:

«Я сими дни написав з кілька поезій… Є тих поезій усіх 18 і звуться: «Городенчук», «Як в світі ведеться», «Леля», «А хто винен?» [очевидно, друга редакція однойменного вірша 1863 р. – М. Шалата], «Співак», «Старий жовняр», «Церков», «Стрілець», «Черемська княгиня», «Прощі», «Чия правда», «Флояра», «Лісова цариця», «До Данила Млаки», «Удова», «Сліпий», «Свекруха», «Волошин».

Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 524.