Думи мої
Юрій Федькович
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами:
Куди ви мня загулили,
Куди мене взяли,
Ще й такого молодого?..
Гріх вам за се буде!
А я гадав попожити
В старих, давніх людях
Так як вони проживають –
НЇ. не довелося!
Налетіли з Чорногір’я
Як квіточки в росах,
Та й узяли нерозумні
Мене межи себе,
Як ті діти, та й понеслись
Зо мною на небо –
Не на небо, а так кудись…
І сам я не знаю,
Куди взяли – й не до раю,
І ніби до раю,
І ніби десь… Боже, пожаль ти мене ся!
Чого мусив мірять я сині моря,
Чого побиватись я попід небеса,
Чого блудить блудом по твоїх зорях
Неперелічених?… Тебе називають
І благим і добрим, і кажут: «отец»…
Чого мене взяв ти з кедрового гаю.
Чого мня закликав від моїх овець
Та дав оттим думам?.. Не ліпше би було
Іти під могилу сірими орать?
Не знали би в світі, люди би не чули,
Пішов би тихенько на цвинтарі спать
Без людської слави, без людського суду,
Без людської кари, без людських обмов!…
Чи вкрили б, не вкрили замучені груди,
Сама би мня вкрила земличка-покров.
А може й прийшла би та моя єдина,
Та моя незвана, кохання моє,
Та ще б посадила червону калину
На моїй могилі – серденько моє!
А так довелося… О Боже мій, Боже!
Чо’ так довелося? Чого казав змінять
Сей світ такий красний, такий прехороший,
За другий якийсь там мені замінять?
Не ліпше би було гуляти та пити,
Як другі гуляють?… Тепер не топив
Я долю би свою в дрібних-дрібних сльозах.
Море не поможе й думи не поможут,
І зіронька в небі личко не утре –
Хіба моє серце до решти утне!…
Відчепіться ж мене, думи,
Люте моє горе!
Може я би ще вигоїв,
Може углагоїв
Моє серце зворушене,
Да ще й пожив в людях
Без лишенька, без свіцької
Тяжкої осуди,
Так як батьки мої жили
У домашні славі.
Ліпше мені баранчики
Пасти кучеряві,
Як ті зорі випасати
На чужому полі!
Ліпше ходить за вівцями,
Як за синім морем
Тов филію гребенистов,
Золото-чубатов!
Ліпше волом круторогим
У полі орати,
Як книжечки виорювати –
Да не борозною,
А дрібними слізоньками…
Лишенько зо мною!
Відчепіться, думи, люте моє горе!
Не моргайте, зорі, я не заговорю
До вас уже більше, я йду собі в світ
Далеко-далеко, щоб ви і не знали,
На чужому полі де мня закопали…
Вас хмари укриють, мене самий цвіт
Під зеленою муравою…
Тихо, душко, тихо!
Нехай присплю, приглагою
То німецьке лихо,
Що десь в світі одчинилось.
Що ж робити буду?
Кутатиму, може його
Викутаю в люди.
А коли ні – та цур йому!
Богу помолюся
І за німця і за себе
1 за свою душу.
Примітки
Досі не друковано. Друкуємо з автографу Федьковича (піваркуш звич. паперу, зложений у дві картки 4°, записані з усіх чотирьох сторін, в низу підпис «Федькович», власн. «Просвіти»). Судячи по почерку, по натяках на «німецьке лихо» і на мужицьке життя суперечне з поетичною творчістю, поемка написана 1865 р., коли Федькович остаточно осів на селі і втягнувся там у громадську діяльність, яка – так думалось йому – на кілька літ відтягне його від літературної праці.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 180 – 183.