Осьмий поменник Тарасові Шевченкові

Юрій Федькович

На вічную память!

И слышах глас с небесе яко глас вод многих, и яко глас грома велика, и глас слышах гудец гудущих в гусли своя, и поющих яко песнь нову.

Апокалипсис

І ти, батьку, возопів нам

Таку пісню нову

Чистим серцем, чистим духом,

Чистим рідним словом.

І собрав нас свойов гуслев

У собор великий,

І здригнулись на престолах

Черлені владики,

Бо почали попускати

На залізних главах

Ті, сльозами насаджені,

Корони криваві.

І почали валитися

Ті катуші люті,

А на гробах поборників

Зелена, як рута,

Стала воля виростати,

Здойматися д’горі.

Не здоймилась, затолочив

Тяжкий її воріг…

Затолочив? – Всі тирани

З усійго світа

Не годні ї затолочить,

У землю убити;

Бо в’на, як озиме жито,

Корчем розростаєсь, –

А над житом пісня пієсь

І день зустрічає.

І що прийшло з того всього

Багровому звіру? –

Він тя убив та й задумав,

Що і твою ліру

Розбив о стовп своїй тюрми.

Не розбив-єсь, кате,

Лиш ударив нев, – і тілько!

А вона, проклятий,

Задзвеніла тим сильніше –

Весь дух стрепенувся.

А ти поблід, бо проверглись

На всій святій Русі

Зачаровані сини їй,

Що закляті спали

Під нечистов твойов лудов.

Проверглись, устали

І до мечів своїх ясних

Простягнули руки –

І віддадуть кара в кару

І муки за муки;

І подеруть на онучі

Ті ваші соболі,

І посадять на престолі

Не вовка, а волю.

А ти се все заподіяв,

Великий наш святе!

О, не зійшлись ми сьогодня

Мерців споминати,

А прийшли ми спом’янути

Воставшу од гробу

Нашу славу, наше слово

І нашу свободу.

І живого спом’янути

Тебе в наши душах!

Жива є Русь, і живі є

Всі душі на Русі;

І воспоють таку пісню,

Як згойдане море,

І поведуть твої речі,

Як вічнії зорі,

Нас у лиман той безпечний

Просвіти і миру.

А могили лиш кайдани

Та ніч будуть крили.

Достойно єсть, пани-браття,

Святих споминати,

Достойно єсть їм молитись…

Да ще краще, браття,

Ті діла їх послідують

І речі святії,

І на їх гробах великих

Садити надію.

І виросте та надія,

Умита росою, –

Не росою, а сльозою,

Тов чистов, святою;

І здойметься, як ті дебрі,

Годовані ріки, –

Не рікою, але кров’ю

Вовіки і віки;

І здойметься, і виросте,

І зазеленіє,

І зацвіте, і уродить

Велика надія –

Діла добрі, діла нові,

Діла неминуті, –

І розіб’є на шматочки

Тиранськії пута.

І почує нова душа

Нову в собі силу,

І посадить не надію

На святих могилу,

Але голови тиранів

Посадить в’на, браття!

І віддасть в’на волю волі,

А катові ката.

Й позбирає свої діти

В хатах на помості,

І приїде правда, воля

Навік до їй в гості.

Спом’янімо ж, пани-браття,

Святого ми нині!

Не вмерлого, а живого, –

Бо слово не гине.

Форма в форму міняється

Від віка до віка, –

Да без краю і без міри

Жив дух чоловіка.

Примітки

Отсей «Поменник» – мабуть той сам, що написав був Федькович іще на 1867 рік і якого не захотіла тоді, ані 1868 р. надрукувати львівська громада. Однак цілковитої певності в тому не маємо, і для того друкуємо його тут, на чолі поезій 1869 р. «Поменник» був надрукований окремо (2 картки, 8-о, надруковані всі 4 сторони, під текстом підпис «Федькович», знизу: За друкарні Ставропигинського Інституту, 1869. Редактор «Правди» 1869 р.)

Добродій Н. Вахнянин не міг нічого пригадати про надруковання, а навіть про існування цього вірша, – очевидно його опублікувала якась людина чи громадка, що стояла осторонь від тодішньої редакції «Правди». Кілька друкованих екземплярів «Поменника» віднайшлось у бібліотеці «Просвіти» у Львові.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 345 – 348.

Вперше надруковано окремою брошурою у Львові в 1869 р.

Автограф невідомий.

Наприкінці 1865 чи на початку 1866 р. – в період найбільшого творчого наслідування Т. Шевченка – Ю. Федькович вирішив щороку відзначати дату смерті Кобзаря черговою посвятою («поменником»). Скільки їх написано – не знати, відомо тільки, що поет дотримувався цього принципу недовго.

У 1866 р. з друкарні Ставропігійського інституту у Львові вийшла окремим виданням поезія Федьковича «В день скону Батька нашого Тараса Шевченка, Кобзаря Русі, Мартира України, предтечі нашої волі і слави» (Писання, т. 1, с 185 – 189).

18 травня 1867 р. у листі до редакції «Правди» Федькович писав:

«До «Правди» не пришлю нічо, аж доки не буду знати, що ся з моїм «Первим посланієм…» і з моїм «Поменником…» стало».

4 липня 1867 р. поет у листі до О. Партицького скаржився:

«У сегорічні роковини смерті нашого великого Кобзаря заслав я у Львів два поменники (поминальні поезії). Знаєте, що львівці на се сказали? – «Нема грошей!..» Перше моє «Посланіє…», що я у Львів заслав, пропало без слихуі Кілько я не упоминався, аби мені хоть манускрипт вернули – але де ж там!»

Значення слів «Перве посланіє…» і «перше моє «Посланіє…» ідентичне. Очевидно, малася на увазі поезія «Апостол слова України…», позначена цифрою «І» під загальним заголовком «Дванадцять посланій Ю. Городенчука-Федьковича на цілу соборну Україну».

У 1868 р., не підтриманий «львівцями» і заклопотаний домашніми турботами, Ю. Федькович признавався:

«Я тепер нічо а нічо не пишу, бо не маю коли, отже, і не знаю, чи буду мати коли по Тарасові поменник написати» [Писання, т. 4, с. 175].

Це – з листа до літературного критика й публіциста О. Терлецького. В іншому тогорічному листі до цього ж адресата поет не без обурення запитував:

«Вірші мої на шостий поменник Тараса не друковані? Я би рад знати, чому?»

Нумерація «поменників» Ю. Федьковича відповідала не кількості, а річниці смерті Кобзаря, причому поет, як правило, рахувався з часом, потрібним на друкування твору; ось чому «шостий поменннк» мав би бути написаний у 1865, а «осьмий» – у 1867 р.

Найімовірніша дата написання твору – 1867 р.

Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 526 – 527.