Асан-Агиниця

Переклад Якова Головацького

(Далматинськая пісня)

Що білієсь на горі зеленій,

Чи то сніги, чи то лебедоньки?

Якби сніги, вже би покіпніли,

Лебедоньки давно б полетіли;

Ні сніги то, ані лебедове,

Лиш наметце Асан-Аганове.

Він хорує на тяжкії рани.

Прийшла к нему мати і сестриця,

Любій жінці чрез стид не годиться.

Як вже трохи єму поліпшило,

Написав він до жіночки сміло:

«Не жди мене у біленькім дворі,

Ні у дворі, ні у моїм роді».

Ой як жінка се письмо уздріла,

То як стала, так і скостеніла.

Аж ту й коні дуднять коло хати;

Агиниця хтіла утікати

Хоть віконцем стрімголов із вежі,

Та за нею дві доньці поспіли:

«Ой вернися, мамо наша мила!

Не прибув то Асан-Ага батько,

Лишень Бежо Пинторович дядько».

Агиниця милог брата стисла,

З люби щирой аж на шию ввисла:

«Милий брате! Чи не стид великий,

Проганяє від п’ятеро дітей!»

Мовчить Бежо, не відповідає,

Лиш в кишеню шовкову сягає

Та розправу на письмі подає:

Щоб їй з мужом навік розвід мати,

К старій неньці одній повертати.

Як письмо се паня прочитала,

То двох синків в чоло ціловала,

Обі доньці в личка рум’яненькі;

Тілько синок в колисці маленькій,

Той лиш неньці серце роздирає.

Аж ю братчик бере за рученьки,

Силоміцю к собі відриває.

Посадив ю на коника свого

Та повіз ю до двора рідного.

Ой недовго вна була в родини,

Ледве тиждень, коротенькі днини;

Красна паня, добрий рід всі знають,

Зо всіх сторон в свати посилають,

А найбільше судія Імоський.

Паня брата своєго просила:

«Любий брате! як ти сестра мила,

Не дай мене замуж за нікого,

Най не в’яжу я світонька свого,

Най не тужить журне серце моє,

Дивлячися на сирітки свої!»

Але Бежо ні на що не дбає,

За Ймоського судію віддає.

Тогди паня братчика впросила,

Що біленький листок написала,

Наречену князю го післала:

«Милий князю! Кланяюсь низенько

Й прошу тебе сим листом красненько:

Як ти будеш боярів збирати,

По княгиню з весіллям рушати,

Привези ми завійку довгеньку;

Як йму двори Агові минати,

Щоби-м слізні оченьки закрила,

На сирітки свої не гляділа».

А князь скоро той лист прочитав,

Пан-боярів живко позбирав,

Гучно, бучно гряде по княгиню.

Гаразд гості туди доходжали

І здорові назад повертали.

Ой вже двори Агові минають,

Аж дві доньці глядять у віконці,

Оба синки надвір вибігають,

Сиротятка к неньці промовляють:

«Ой вернися, люба наша мамо,

Та ми тобі вечеряти дамо!»

Як то вчула Асан-Агиниця,

Скапли сльози на біленькі лиця,

Та старшого бояра просила:

«Боярине, як би рідний брате,

Кажи коні хвилю придержати,

Щоби-м своїх сиріт обділила».

Стали свати, стали і бояре.

Вона взяла роздавати дари:

Синкам дала мешти саф’янові,

А панянкам сукні гатласові,

Ще й післала малому дитяти

Злотом шиті шовковії шати.

Асан-Ага всему-сь придивляє

Та на діти свої покликає:

«Сюда, діти, то не ваша мати!

Не хоче вже до вас повертати,

В неї серце тверде гірш каміння!»

Агиниця як сесе учула,

Білим личком о землю плюснула,

В тяжкім жалю та за сиротами

Тої хвилі і духа спустила,

На сирітки більше не смотріла!

Примітки Я. Головацького

далматинськая пісня – Ся пісня переведена на італіянське архімандритом (abbé Fortis, і поміщена в єго «Путешествію по Дальмації», ізданім минувшого [18] століття. Відтак переложена на французьке і напечатана в Voyage en Dalmatie par m. l’abbé Fortis. trad. de l’italien. 2 tom. avec figures. Berne 1718. 8°, в томі І. стор. 142 – 146. Єсть також і німецький переклад Гете.

судія – у сербськім: кадвуа, із турецького язика.

мешти – у буковинських русинів називаются коротенькі чобітки, у гуцулів караката. Сим словом здалося нам найлучше переложити сербські мертва, що власне значит скіряні панчішки, підколіниці.

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 222 – 225.