[Передмова]

Яків Головацький

Pisnĕ národni jsau nejpewnĕjši základ oswĕty, žiwel wzdĕlanosti. podpora národnosti, štit a ozdoba řеčі.

Kollar w ohlašeni Zpiewanek.

Сербськії народнії пісні, тії самородні запахущії цвіточки возникли під теплим полудневим небом, виросли у душі буйного словенського народу. Слава їх уже давно розляглася по цілій Європі, на всі язики їх перекладано, розхвалювано і досить оцінено. Ба і другії словенські нарічія присвоювали собі побратимську їх красоту до своїх зільників народної поезії: читали-смо красні переводи сербських пісень по-чеськи, по-польськи і по-великоруськи. Але ледве хто удасть так переложити їх, щоб зовсім задержалася краса первісна. Не на уйму високих дарованій переводителів то сказано, но думаю, причина тому є в самім язиці, в ступені і роді єго образовання.

Словенськії нарічія, книжно образуючися при розвиванні і зрості своїх словесностей, підлягали впливові різних сторонських язиків і переймали багацько чужого, несловенського, і так одні більше, другі менше насякали чужими ізворотами, ненаським духом. Насупротив, сербське нарічіє, подібно малоруському, ні книжно образоване, ні ученими витребеньками перекрашоване, ні на чужий лад пристроюване, заховало свою старосвітськую стать, свою природную красоту. Для того, думаю, ледве котре із словенських нарічій є спосібніше до перевода сербських пісень, як наше. Малорусчина одна годна перейняти тії краснозвучні народнії утвори та й разом заховати вірно тую простую красу без всякої принуди.

Малорусь і Сербія – дві сестриці словенськії, близькії собі по ступені просвіщення: у обох розвинулося образовання природно у цілім народі, обі заховали багато пам’яток передвіцької словенщини у своїх обрядах, звичаях, обичаях, переданнях і розцвіли прекрасним цвітом народної поезії. Прочії словенськії нарічія через уплив чужоземщини більше-менше утратили свою давнюю природжену красоту. Для того у переводах народних пісень показуєся якась принука, якийсь виговір звисока, ніби з-панська. Простий, хоть прекрасний стрій народних пісень не йде їм к лицю, так як в ноші селянки пані не яло би ся.

Пісні сербські женськії подібнісінькі до наших обрядових; одні і другі того ж складу, у одних і других той же дух провіває, дух сердечної люби, дух домашнього гаразду, у обох подібнії дитинячі жарти і іграшки, подібная краса дівоча. Читаючи тії сербські пісні, здаєся тобі, що якийсь знакомий, родимий голос дзвенить в ухах твоїх; а навідворот, слухаючи наші колядки, гагілки, ладканя і пр., переноситься душа твоя із студеної сторони нашої на якусь любую тепличину, десь на тоті райські долини, де зими не знають, де заєдно весна цвіте, а буйнії цвіти розкішно розвиваються, красою своєю за очі хватаючи та запахом всю долину наповняючи. Часом лиш якась глибоко в серденько вкопана туга проколюєся навскрізь і пригадує нещасную долю – утрачений рай!

Пісні юнацькії (богатирськії) очевидячки іншого строю, ніж южноруські козацькії думи. Сербин оповідає велично, але спокійно, без участі в ділі, красним повіствовательним говором пригоди або чуднії діла своїх юнаків, приводить слова людей, описує все до одробини, не раз і маловажні речі; не дуже знов чудуєся над дивними чудесами своїх утворів, в його казці за одним розмахом падуть тисячі голів – він січе турків, як капусту.

Насупротив, у наших думах представлено саме важне: півець русин вибирає лиш самі занимательніші речі, дух єго самих високих вершків досягає, ніколи му знижатися нижче або оглядати все до кореня; він лиш уздрів, поняв велич, і так чудно та велично оповідає, що око увиділо, що серце учуло, – злишнє догадайся. Що скаже, то в кожнім його слові вага і сила, бо і в ділі була сила не чимала, – на дрібні речі він слів не теряє, він по самих глибинах плавле, по плесі гуляє, а де мілкі броди, він перескочить. Для того і пісні наші того роду такі коротенькі, а сербські довгі-предовженні.

У сербів юнацьких пісень межи всіма найбільше. Кільковіковая їх борба з ворогами християнства ум і серце цілого народа так займила, що всі другії чувства приглушені, вся старосвітчина забута, обрядові пісні зіллялися частями у повіствовательні – словом, богатирськая пісня, як бистрая ріка, розіллявшися із берегів своїх, загорнула під себе всі річки і потоки різнородних співанок.

Дивно ми, що у сербських піснях так мало находимо подобного содержання з нашими, коли тим часом тілько їх є межи польськими, словацькими, ба деякі і межи чеськими, навіть країнськими. Запевне, для того, що сербове, відділені від сіверної словенщини чужими племенами, звернули очі в іншу сторону, на юг, і своїм строєм образовали поезію. В одиноких уривках находимо предці ледве не ті самі слова, що в наших піснях. Ось, напр[иклад], сії слова:

У Индиjи тешко безакоње,

Не поштуjе млади стариjега,

Не слушаjу деца родитеља;

Родитељи пород погазили,

Црн им био образ на дивану

Пред самиjем богом истиниjем!

Кум свог’ кума на судове чера,

И доведе лажливе свjедоке,

И без вjере и без чисте душе,

И оглоби кума вjенчанога,

Вjенчанога, или крштенога;

А брат брата на меjдан зазива;

Ч’евер снаси о срамоти ради,

А брат сестру сестром не дозива.

Зрівняймо з нашою колядкою:

Ой чому ж нема, як було давно,

Як було давно та з первовіку?

Ой, бо вже давно, як кривди нема:

Бо вже ся царі повоювали;

А цар на царя військо збирає,

А брат на брата мечом махає,

Сестра сестриці чари готує,

Ой кум на кума все ворогує,

Сусід сусіда збавляє хліба,

Донька на матір гнів піднімає,

А син на вітця право тягає.

Або із пісні «Женитьба Павла Плетикосе»:

Чарне очі, што ме не гледате?

Бjеле руке, што ме не грлите?

Медне уста, што ме не љубите?

Што ли сте се на ме налутила?

А послухаймо в нашій співанці:

Ніжки мої скоропадлії,

Чом не підете?

Ручки мої біленькії,

Чом не пригорнете?

Очі мої чорненькії,

Чом не глянете?

Уста мої приязненькі,

Чом не промовите?

Чи не одно і то саме?

Я старався тут сими пісеньками показати краянам своїм чисте джерело народної поезії наших побратимців, де можна брати приклад до наслідовання, аби не казився чужеязичним духом. В моїм переводі я, кілько можно було, держався первотвора, однако декуда трохи слобідніше, старався показати правдиве лице, але аби знов не було з ускорбом свого народного язика: бо хоть оба нарічія покревнені собі, то у кождім є тілько питомого, що тяжко віддати все у другім. Сама міра стиха і будова єго відмінна від наших, гласоудареніє сербського язика зовсім відмінне, та не так розличне, як наше.

У сербів найбільше уподобаний розмір десятисложний чи п’ятистопний трохейський – по другій стопі має бути січеніє (caesura, Einschnitt). Є він самий природний (як п’ять пальців у руці) і найдавніший у словен, уживаний єще в «Суді Любушинім» і «Короледвірській рукописі». У нас подобен єму є також і в самих давніх піснях, напр[иклад], в колядках, частю і в ладканях і обжинкових співанках; лиш у нас не трохейський розмір, но дактилотрохейський, зовсім май так, як у словацьких піснях; напр[иклад], сербський розмір:

– U – U | – U – U – U

Два су бора | напоредо расла

а наших пісень ось який:

– U U – U | – U U – U

Гей піді Львовом | на оболоню,

– U U – U | – U U – U U

Там на горойці | три панянойці

– U U – U | – U U – U U–

Ріже барвінок | собі на вінок.

Сей самий розмір находиться і у сербських піснях, хотя рідше, наприклад:

– U U – U | – U U – U

Ах што чу, што чу, | не спавам ночу.

У весільних і обжинкових наших піснях знать частим усним уживанням розтягнулася тота міра на один трохей, до чого запевне уменшительні слова, торонко у піснях уживані, немало причинилися, – і так первісний стих, поділившись на дві половиці, розвівся на от такий розмір:

– U U – U | – U

Встаньте, бояре, | встаньте

– U U – U | – U U – U

Вийняв шабельку, вийняв ясненьку,

– U – U U – U

Став калину рубати.

У сербів сей остатній розмір дуже рідкий, зато густіше уживався з дактилем на кінці, напр[иклад]:

– U – U – U U

Оj ти, зрно ’шенично.

Другий рожай нашого стиха є чотирнадцятисложний або семистопний. Є то розмір головний наших історичеських і козацьких пісень, також в коломийках, думках і інших дрібних співаннях уживаний; у него по четвертій стопі січеніє. От який він:

– U – U – U – U | – U – U – U

або:

U – U – U – – U | U – U – – U

– U – U – U – U | – U – (U – U) U – U

Сипте, браття, сипте, браття, високу могилу

U – U – (– U) – U – U | – U – U – U

Коби річка невеличка, я би-м пребродила.

У сербів:

– U – U – U – U | – U – U – U

Девоjчица воду гази, ноге jоj се беле.

Сей стих розділяють у нас часом надвоє у самім січенію, особливо в думках або поскочних співанках.

Часто-густо і первая половиця сама уживаєся з січенієм на вторій стопі: таких багато маємо пісень повіствовательних і думок любовних. Оба сесі рожаї стихів є також і у сербів. Замість трохея, за котрого у нашім язиці не завше так легко, кладеся часом ямб (U –), або пирихій (U U), так і замість дактиля амфібрахій.

Не від річі тут припімнути, що у нашім піснотворінні не доконче держатися самого гласоударенія, бо воно у прозі інакше, а у піснях (у співі) інакше, часом зовсім противне простій бесіді, саме так, як о сербських піснях Вук Стеф[анович] Караджич каже. Піснотворці южноруські, задивившися на російську (великоруську) міру стихів, постановили гласоудареніє само за підставу цілого розміру, не уважаючи, що то не зовсім згідне з нашим язиком. Але приглядімося ліпше составові наших народних пісень і співові їх, розберім слог за слогом, вникнім глибше в природу нашого язика, зрівняймо з побратимськими нарічями, а покажеся, що розмір пісень наших не на гласоударенію основан, але, як у чеській і сербській поезії, на природженій питомості согласних.

Наконець і то доложити маю, що пісні сербськії зовсім не мають рифми (складу), а у нас без складу, а принаймні без созвучія (Assonanz), була би пісня не пісня; для того позволили-смо собі в переводі нашім відступити від первотвора і переробити в тім взгляді на наш руський лад.

Примітки Я. Головацького

як наше – На малоруське перекладав сербські пісні А. Могила (Метлинський); см. «Думки, пісні та ще дещо Амвр. Могили, Харьковъ 1839». У нас був переложив кілька пісень покійний М. Р. Шашкевич.

не яло би ся – Такі ж самі уваги снували ми ся, читаючи переводи і наслідовання наших руських пісень на польське, Б. Залєського або Dumki A. Bielowskiego і Lucyana Siemienskiego, w Pradze, 1835. Видко, що все красне, але на своїм місці.

загорнула під себе – Щось подібне показуєся і в українських піснях, де в одній пісні козак, підмовляючи дівчину, щоби ішла з ним на Україну, каже:

У нас гори золотії,

А травоньки шовковії,

А річеньки медовії, і пр. –

Ледви чи не з весільної пісні сесі слова вибрані.

сії слова – Народи, србске пjecмe Вука Стеф. Караджича. У Линисци 1823. кн. II. стр. 2.

із пісні: Женитьба… – Нар. србске пjесме В. Ст. Караджича. У Бечу. Т. IV. стр. 269.

в нашій співанці – Вацлава з Олеська: Pieśni ludu Galicyjskiego, we Lwowie 1833, стор. 492. У г. Максимовича Малоросс. пѣсни, Москва 1827, пісня XXV кажеся: «Уста мої сахарнії, чом не мовите?»

у слов’яцьких піснях – Narodnie zpiewanky čili pjsně swětské Slowakůw w Uhrach od Jana Kollara. w Budjně 1835 D. II.

Караджич каже: Народи, србске пjесме Вука Стеф. Караджича у Липисци 1824. Кн. І. стор. 53.

питомості согласних: От що пише І. Бодянський о піснях наших:

«Пѣсни южнорусскія, единственныя в своем родѣ, стоят выше пѣсень всѣх прочих словянских племен и пр. Кромѣ того онѣ выше прочих и своей музыкой, напѣвом, голосами, языком в высокой степени поэтическим и музыкальным (который в том случаѣ сравнивать можно из древних с греческим, из новых с италіанским), стихосложением заключающим в себѣ и размѣр и тонику и рифму, удивительно свободным и вмѣсте с тем стройным, разнообразным и богатым, своею многочисленностію и разнородностію» і т. д.

Гл. «О народной поэзіи словянскихъ племенъ» Іосифа Бодянскаго, Москва 1837.

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 200 – 207.