10. Демко тікає з пікінерів за Дунай

Адріан Кащенко

Два тижні дожидали Рогозу в плавні Яків Люлька та Іван Балан; на третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.

Тим часом Рогозу забили в кайдани й повезли у Самарь до полковника пікінерського повку. Козак знову побачив навкруги себе свідка своїх юнацьких герців – просторий степ; побачив і свідків своєї весільної подорожі – могили Близнюки… Та тільки сум наганяло тепер на нього все те: він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи, і високі могили, і навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра й не помандрував на Дунай разом із січовим товариством.

У Самарі з Рогози зняли кайдани й почали муштрувати його разом із іншими пікінерами.

З першого ж дня свого пробування в Самарі Рогоза почав обмірковувати, як би йому втікти. Хата, де містилися пікінери, стояла в дворі, і хоч на ніч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте, з другого боку хати вартового не було, і втекти через сад та городи до Самарі було зовсім нетрудно, на річці ж козак добре знав, де саме стояли човни.

Перебувши в місті тільки два дні й сховавши собі потроху хліба від снідання, обіду й вечері, Демко саме впівночі, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду та, перелізши через тин, пішов садами й городами до річки. Там він од-шукав невеликого каючка й, перехопившись ним на той бік Самарі, зник у дубовій пущі Миколаївського монастиря.

До світу він був у безпеці, бо, поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні; Рогоза знав, що в Самарі стояв повк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кіньми. Неодмінно треба було кільки день де-небудь переховатися, поки погоня повернеться назад; та тільки – де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хліба й ніде немає ніякого захисту?

«Певно, сам Бог показує мені шлях до порятунку! – сказав сам собі Рогоза. – Піду завтра, вклонюся батькові кошовому й проситиму переховати від погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту покривдженому?»

Переночувавши під барканом, Рогоза, як лише починався світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича й постукався.

Старий чернець одчинив двері й, здивований, поточився назад. У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб! Очі йому глибоко позападали, ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите синяками від мордування.

Під впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецеві до ніг.

– Пізнайте мене, панотче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб!

– Що ж тобі сталося, сину мій? – спитав упадливо чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його.

Рогоза розказав усе: і те, як забили на смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його й, знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували й оддали в пікінери.

– Кланяюся тобі, панотче, – закінчив Рогоза своє оповідання, – переховай мене кільки день, поки погоня повернеться до Самарі. За тебе на тім світі тесть мій Бога проситиме, і він воздасть тобі за твоє добро!

– Кати… кати!.. – хитаючи головою, промовив чернець. – Не дають нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я тебе, передягши в чернечу одежу, або в шпиталі з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобі тавро.

Через хвилину міркування він повеселішав; на вустах склалася задоволена ухмилка, а очі засвітилися яснішим промінням, і він повернувся йти з келії, сказавши:

– Ходи, козаче, за мною.

Чернець вивів Рогозу через сад до лісу й там спинився біля одного товстого та гіллястого дуба.

– Переховаю тебе, сину, – сказав він, – од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися колись од татарів.

Придивившись уважливо до дуба, він устромив гострий залізний кінець своєї патериці в зовсім звичайну шкалубину на корі старого дуба, і та шкалубина зразу поширилася, роззявившись щілиною.

Заклавши тоді в щілину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набік, і за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що в ньому можна було людині сидіти й стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука; через ту дірку й заходив у дупло світ.

– От бачиш, сину, які в нас є хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою.

Чернець показав козакові планку, прироблену до кори зсередини, щоб за неї братись, як зачинятись та одчинятись.

– Тут, – додав він, – не знайде тебе й сам дідько, а не те що драгуни!

Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але чернець спинив його:

– Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі біля дуба, а заховатись поспієш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я тобі й снідати, й обідати винесу або пришлю з послушником. Наших не бійся; у нас і ченці, й послушники всі свої братчики – не зрадять.

Рогоза поцілував ченця в руку, і той пішов до монастиря, сам же він сів під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з монастирської пасіки.

Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від Самарі почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався в дупло й зачинився.

До монастиря підбігло десятеро драгунів із ротмістром. Той ротмістр пішов до ігумена та збив цілу бучу, кажучи, що в монастирі переховується десь утікач-пікінер.

– Що він тут, – гукав ротмістр, – то це певно так, бо від самого берега Самарі, де він покинув чужого човна, слід чоловіка на піску аж до самих ваших воріт.

Ігумен одповів, що такого втікача він не бачив, а що коли ротмістр має охоту шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки, шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на них тавра, та, врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза учув, як і повз того дуба, де він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний, і він не турбувався.

Скоро після того, як тупотіння коней потишилося й драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посміхаючись у свої сиві вуси, постукав у дуба патерицею та, випустивши Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику.

– Куди ж, сину, звідсіля? – спитав він, коли Рогоза скінчив обід.

– Душа рветься, панотче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлука рятувати жінку й дитину!

– Нелегка, сину мій, твоя справа… – сказав чернець у задумі. – Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він тобі допоможе.

Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого коня й приніс убрання послушника.

– Одягай, сину, отсе вбрання, – сказав він, – а на голову підкапок послушника; сідай на коня та й їдь собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки й з слізьми на очах почав цілувати його руки.

Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвіддя, й з безхліб’я; сумно було самому в степу, й од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з терників та байраків, шукаючи собі здобичі… Та все те переміг козак, і однієї темної ночі нав’язавши коневі на копита перевесла, скручені з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу московський кордон і перебрів конем на той бік річки.

Не вспів його кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна на одну, виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід.

– Стій, бо тут тобі й смерть! – почув Рогоза серед темряви ночі грізні поклики.

Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають турки, і не дуже злякався, коли його коня обступили люде, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рідній, українській мові.

Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання й тоді догадався, що ті люде були дунайці, себто запорожці, що перейшли з Дніпра на Дунай.

– Пугу, пугу!.. – скрикнув Рогоза по-запорозькому. – Якого біса ви тут полохаєте людей?

– Дивіться! – почулися поміж запорожцями крики здивування. – Та це чернець, та ще, певно, з наших братчиків, бо пугукає!

Почали розпитуватись. Між запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору й розказали, що турецький султан довірив запорожцям держати кордони по всьому Бугові, а проте, втікачів з України звелів пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди та про те, що їде на Дунай до брата Петра.

Поки велася розмова, запорожці нагодували Демка й поклали спати, уранці ж, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки дійде аж до самого лиману.

– Тут скрізь наші по кордонах… – говорили вони. – Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі.

Щоб товаришеві безпечніш було в дорозі та щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою печаткою.

Іде Демко понад Бугом, і серце йому радіє: скрізь узброєні запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазинові – так очі в себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та золотом сяє… Де в кого рушниці за плечима чорніють, а де в кого спис у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Вкраїні.

Аж заплакав Рогоза сльозами, так любо йому було після двох років пригнобленого життя побачити узброєне Військо Запорозьке, що, гарцюючи тут кіньми, держало на гостряках своїх списів, разом з білими прапорками, козацьку волю.

Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману й там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили трьома військовими байдаками, закидаючи в лиман великі сіті. Демко знайшов тут чимало своїх товаришів, та, знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галі в її тяжкій неволі, він не хотів спинятися біля товариства й тільки спитав, як доїхати до Січі.

– Їдь, товаришу, на Тилігул та Хаджибей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилкові наших багато.

Біля Тилігула та Хаджибея Рогоза побачив однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків уже поженилися й вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і турки не забороняють займати займища.

«От сюди я й приведу Галю… – мріяв козак. – Тут усе, як і в нас: лимани й степ, така сама Україна».

Через кілька день Рогоза прибув до невеликого молдавського міста Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а в тому місті сидів полковник Запорозького Війська Свербиніс із кількома сотнями товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.

Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись:

– А лиха мати вас там держала? Ото було б не відбиватись од товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає.

– Та як би ж я голив її в дорозі? – виправдувався Рогоза.

– Ну, гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку?

– Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки!

– Так от, якщо хочеш до Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці везтимуть завтра до Січі борошно, то й вас усіх заберуть.

Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав Кілійським гирлом Дунаю в Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні часи перед зруйнуванням її 1829 року, а біля Чатал на Сулинському гирлі; через те запорожцям доводилося об’їздити Чорним морем великий острів.

Хоч з нап’ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки в Сулинське гирло він повернув тільки надвечір.

Серце запорожців раділо, коли вони побачили по островах Дунаю таку саме плавню, як і у Великому Лузі на Дніпрі… Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотіли горлиці, скрекотіли сороки й кували зозулі… Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати, і всі мало не плакали від щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству і тут всякому запорожцеві вільно й рибачити, й полювати.

Ще більше зрадів Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю в протоку, привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких куренів, що підковою обступили майдан, так само як і в Січі на Підпільній; там же, де підкова зближалась кінцями, стояли паланка, скарбниця та розпочата будовою церква.

Рогоза пішов понад протокою до Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів, і тут же запорожці працювали, хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя – ченця, не пізнаючи Рогози; він же не хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня, де мав надію здибати свого старшого брата Петра.

Петро Рогоза був років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий, з надзвичайною міццю, він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався з ними в бойовищах, – його боялося й січове товариство. Боронь, Боже, було, коли хто скривдить товариша або не по правді поділить здобич, – уже Петро й тут… І досить було йому показати свого великого та, як довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.

Уславився Петро Рогоза поміж товариством ще на Дніпрі, і під час переходу на Дунай був обраний за осавула в тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.

Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петро дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на Запорожжі й одружився.

– Дивіться, чернець, чернець! – почув він од берега хлоп’ячий голос.

Той голос здавався Демкові дуже по знаку, і, глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він добре виріс і склався на молодика.

– Васильку! – радісно скрикнув Демко.

Хлопець не зразу пізнав брата, і тільки згодом, добре придивившись, радісно кинувся йому на шию.

– Демку, Демку!.. – гукнув він, обнімаючи брата. – Нащо ти пішов у ченці?

– Скажи краще, Василечку, – одповів Демко, – де брат Петро?

– Тут, Демку, тут усі: і Петро, і Гнат. Ходи сюди!

Хлопець потяг брата під кручу до води, і там Демко побачив Петра, що разом із середнім братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкі, четверикові лантухи-штани він підкачав угору й прив’язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від волосся тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам, що їде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч, Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача.

– Ото замість того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, це діло добре: ліпше спасти душу в монастирі, аніж запровадити її в пекло через жіночу спокусу!

Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо випало на його голову.

Оповідання Демка не викликало в Петра ніякого до брата спочуття, навпаки – слухаючи його, він неначе навіть радів з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі й передрікав усе те лихо, що сталося.

– Чого хотів, того й добув, – сказав він врешті, коли Демко скінчив. – Нема на кого нарікати… Не будь зрадником та не покидай товариства!

– Брате! – скрикнув Демко. – Не один же я лишився на Україні… Половина товариства лишилася там!

– Від того ж і лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку. Тобі дівка миліша й дорожча була за матір Січ, – ну, так і живи, як знаєш!

– Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою прийшов, дружина ж не люлька, жива душа… до того ж син у мене лишився на Базавлуку… Допоможи вирятувати їх обох з неволі.

– А який біс намовив тебе придбати собі ту пеню?

– Та годі-бо про це, Петре, вже того не вернеш. Коли в тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!..

З останнім словом Демко зняв з голови свій підкапок і, відкинувши рукав, показав тавровану руку.

Побачивши на голові брата замість оселедця лише кільки випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип’яв на нього повні жаху очі.

– Де оселедець? – грізно гукнув він через хвилину.

– Це так з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум, привселюдно, одрізують нам оселедці.

– Хто саме одрізав? Говори! – ще голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали оточати братів колом.

– Князівський управитель!

– Яку ж смерть ти йому заподіяв? – з погрозою спитав старший брат.

Демко соромивсь одмовити на це питання й винуватим голосом почав розказувати, як він лагодився зарізати управителя і як Галя не допустила його до того.

– Нікчемний бабій! – несамовито скрикнув Петро й так ударив квачем по дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски.

Дуже боляче було Демкові почути від брата таку образу замість спочуття, так що він навіть поступивсь од нього назад:

– Так от яка в тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе!

З тим Демко хотів іти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:

– Підожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю кров’ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститися за нашу честь.

Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братів, щоб угамувати збентежені їхні душі, і нарешті Петро таки пом’якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він повів його до куреня, звелів скинути рясу та дав йому своє зайве запорозьке вбрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його показувати Січ.

Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість, – між козаками він побачив свого шуряка Йвана та Якова Люльку, що, не дочекавшись його в плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до цього.

Того ж вечора троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти на Вкраїну, щоб помститись за знущання над запорожцями й щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.

Всяк з козаків висловлював свої думки: той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те спитали, він сказав:

– Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те, що я казатиму, а я сам робитиму, як знаю.

Знаючи завзяття Петра, всі охоче згодилися обрати його за отамана й покластись на його досвід та метку вдачу.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 501 – 510.