11. Запорожців умовляють повернутись до України

Адріан Кащенко

На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув післанець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовляти запорожців повернутися на Вкраїну.

Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину, хто батька й матір. Таких утікачів було на Січі під той час мало не стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської Січі із зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяне на Дунаї одяглися в козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте, їх тягла до рідного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про можливість вороття на Вкраїну освітила душі втікачів надією на з’єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того часу, коли післанець прочитає листа Потьомкіна.

Після обіду, справді, довбиш ударив у котли, скликаючи козаків на майдан. Товариство посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й брати Рогозяні.

Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова старшина й російський післанець, невідомий полковник.

У руці сивоусого кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими самоцвітами в золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро, подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового.

Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій пернач, писар – каламар, біля довбиша були тулумбаси… Все було так, як і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові.

Коли майдан був уже повний, кошовий уклонився на всі чотири боки й оголосив, що прибув післанець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу Грицька Нечоси, а з чим той післанець приїхав, так про те він скаже сам.

Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж від часів київських князів, доводячи, що українці й москалі одної матері діти; далі перейшов на те, що й у князя, й у цариці дуже болить серце за своїми, мовляв, «блудними дітьми» і вони закликають запорожців повернутись до рідного краю.

На доказ того, що він говорить правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а в тому листі, справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю й жити, де хто схоче.

Коли післанець скінчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усі чули:

– У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно по куренях і умовляйте козаків, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства піде на Вкраїну та знайде собі долю, ми за того будемо радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише, так про це ми порадимося з товариством завтра на раді, сьогодні ж обміркуємо цю справу поміж собою.

На тому рада й скінчилася до другого дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та вмовляти козаків згоджуватися на пропозицію князя.

– Хто хоче повернутись на Вкраїну, – додавав він у всякому курені, – не дожидаючи, поки підніметься все військо, нехай бере в мене білет з печаттю, а з тими білетами хто б не йшов, вільно пропустять на кордоні.

Увесь вечір, мало не всю ніч, запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися, гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу до натовпу. Часом декільки окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навіть півмайдану.

Бажання побачити рідний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитися на пропозицію князя, і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських утікачів, а навіть і з давнього січового товариства.

– Яку землю дав нам султан? – гукнув в одному натовпі військовий старшина Бучинський. – Отсі болота, що ні до чого нездатні? Яка се Січ, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи? Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці!

– Там, на Дніпрі, вільні степи! – гукнув за ним Іван Губа. – Там святі Божі церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті!

Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців мокрим рядном.

– А ви ж чули в листі, щоб князь обіцяв повернути нам рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі землі й вольності?

Бучинський і Губа замішалися.

– Хоч і не чули, а певно, що все те нам повернуть…

– Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а товаришів наших підвернули під себе в кріпаки та ось що з ними виробляють!..

Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому руку й показав синє тавро.

– Бачили, люде добрі, як одрізують нашим братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу?

Великий натовп, що був навкруги Петра, захвилювався й загомонів з обурення.

– Отже, глядіть!.. – говорив далі Петро. – Буде так усім дурням, хто послухає брехунів Губу та Бучинського й повернеться на Вкраїну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби та повернуть у пікінери або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді, може, знову схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді султан кого-небудь з нас прийме.

Поки Петро скінчив, засоромлені Бучинський та Губа вже заховались у натовпі козаків і пішли геть.

Такі суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців, і що далі йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути вільними, хоч і в чужій стороні, аніж невольниками в своїй рідній.

На другий день після обіду знову загуділи тулумбаси, і козаки зібралися на майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству й почав говорити до козаків про те, що в листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям повернути їхні стародавні права й землі, а є тільки обіцянка подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і навіть свої землі, кров’ю батьків политі, без змагання віддало, то нам, коли б повернулися ми на Вкраїну, нема на що сподіватись.

Після кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки, і стільки тут довелося післанцеві Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження старої січової старшини – Калнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він відразу стеряв надію на згоду війська повернутися на Вкраїну… І, справді, коли кошовий сказав, щоб ті, хто за згоду виходити з Дунаю всім військом, переходили в праву руку, ніхто не рушився з місця.

Коли всі нагомонілися, кошовий підняв булаву й, призвавши до спокою козаків, звернувся до полковника:

– От тепер ви самі чули, чого хоче Військо Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя й у тому листі напишемо, що коли хоче він, щоб ми всім військом повернулись у рідну сторону, то нехай раніш визволить з кріпацтва й з неволі всіх наших покривджених братів і поверне їм стародавні права та одвічні наші землі по давні границі: по Оріль, Буг та Берду. Тоді й ми піднімемо свої клейноди та радо повернемося до рідного краю.

На тому й скінчилася рада. Увечері по Січі вже чути було музики, співи й регіт: козацтво гуляло, згадуючи січове життя на Підпільній.

Вже зовсім було темно, коли в паланку до післанця-полковника прийшло двоє козаків. То були Петро та Демко Рогозяні.

– А що вам, козаки? – спитав полковник.

– Прийшли по білети! – одповів Петро.

– Хочете на Вкраїну?

– Та вже ж нікуди. Там у мене жінка й діти… – брехав Петро. – Якого дідька я буду тут бурлакувати. Отсе мій брат, теж жонатий, та ще й третій брат є. Всі ми хочемо повернутися до рідного краю. Та й товаришів ще з собою підмовляємо. Ви, пане, дайте мені білет на десятьох, та, глядіть, з печаткою, щоб ніхто до нас не чіплявся. Нехай вони щезнуть – отсі болота та нетрі.

Полковник був радий, що як не все військо, то хоч окремі ватаги запорожців повернуться на Вкраїну, і він покаже князеві, на скільки козаків видав білети.

– Так ви беріть кожний на десятьох козаків, – сказав він, сідаючи писати білети, – та підмовляйте йти з собою якнайбільше товаришів.

– Як так, то й так! – одповів Петро.

Через кільки хвилин Петро, посміхаючись собі в вуса та ховаючи білети в кисет з тютюном, виходив од полковника.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 510 – 514.