12. Брати Рогозяні у Романкові

Адріан Кащенко

Через кільки день троє братів Рогозяних – Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Іван Балан та Яків Люлька, прибули до Килії, щоб купити там коней. Біля них було ще п’ять січових товаришів, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них – Гробарь та Гайдабура – мали жінок: один – у Романкові, а другий – у Нових Кайдаках, і хотіли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотів перевезти Галю; останні ж троє – пристаркуватий і загартований у бойовищах та походах Гайдабура та двоє братів Пугачів – пішли з Петром, щоб пограти кіньми по рідних степах, а як буде потрібно, то й у пригоді стати свойому побратимові Петрові.

Усі товариші були з грошима: Демко мав ті гроші, що взяв у Вилкові, продавши монастирського коня; Петро мав чималі гроші ще з Дніпра, з часів турецької війни; з останніх козаків теж дехто мав гроші від тих часів, інші ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах – Тульчі, Килії, Смаїлові, Браїлові і навіть Силістрії.

Прибувши у Килію, козаки купили собі десять добрих коней і, узброєні, як годилося козакам, шаблями, чингалами й пістолями, виїхали з Килії тим саме шляхом, що ним їхав Демко до Бугу.

У всіх було вільно й радісно на серці. Пахощі Буджацьких степів виповнили душі козаків згадками про свої рідні запорозькі степи, і вони жваво вигравали кіньми. Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня й кидав його в усі боки, пригадуючи всі витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів.

Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому броді й прибули просто до московського кордонного ротмістра. Той мав уже наказ од Потьомкіна пропускати всіх запорожців на руську сторону й, прочитавши білет, що показав йому Петро, почав говорити приязно:

– Мабуть, жінки у вас є на Вкраїні, що ви вертаєтесь, а коли б не жінки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили.

– Та звісно, пане ротмістре, – одповів Петро, – бабське коліно хоч воно й нікчемне та плаксиве, а вже ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить і від нього вадить. От і вам тут, пане ротмістре, без жінки, мабуть, не з медом живеться.

– Погано, що й казать… Ну, їдьте собі з Богом далі, – от вам ваш білет.

Рушивши від Бугу, запорожці пішли на схід сонця рідними степами на Інгул, Інгулець та Жовті Води, прямуючи до Дніпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря.

Де-не-де по колишньому Дикому Полю тепер уже будувалися панські оселі, по степових кряжах між травою вже визначалися колії шляхів і на тих шляхах козаки кільки разів перестрівали великі валки переселенців з дітьми й усяким збіжжям. То все були кріпаки: пани скуповували їх по Вкраїні й Московщині та, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.

Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців:

– Ач, як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним повком запорожців вичистив би його знову. Усі оті будівлі зникли б так, мовби їх корова язиком злизала.

Невеселі думки сповивали чола й останніх запорожців: вони наочне бачили, що їхні одвічні землі беруть у цупкі пазурі нові володарі й що не може бути вже надії на те, щоб ці землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з запорожців.

На п’ятий день ходу від Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Дніпро й біля нього під горою Романково.

Село Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як-от Тритузне, Карнаухівка, Таромське, Кам’янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі, побудувалися ще за часів Старої Січі й належали до запорозького підданства; після ж зруйнування Нової Січі вони дуже побільшали, бо по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не віддали панам, а записали в казенні села.

Проте й на ці села скоро набігло лихо: мало не всіх парубків та й з жонатих, хто був молодший, побрали в пікінери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли в пікінери, втекти на Дунай.

Біля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожці, скоро зібралося мало не все Романково, дивуючись на козаків, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян пізнали серед дунайців своїх товаришів, порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люде, і розпитуванням про життя на Дунаї не було кінця-краю.

Тільки Петро та Демко Рогозяні не гостювали ні в кого. Демко, з доручення брата, продавав усіх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбільшого в цілому Романкові, щоб ним плисти Дніпром повз пороги до Базавлука та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч і досі нікому своїх думок не виявляв.

Поки брати клопоталися по справах, молоді козаки Гнат Рогоза та Йван Балан, що під час походу вже вспіли побрататись, зачувши на околиці міста дівочі співи, пішли туди. Вбрані у червоні запорозькі жупани, з. шаблями при боці й шапками набакир, молоді козаки почали залицятися на вулиці до дівчат, закручуючи свої, ще дуже невеликі, вуса на заздрість та безголов’я романківським парубкам, що побоювалися за своїх дівчат.

Дівчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарів запорожців, а самі тим, часом запускали їм очима таких бісиків, що, здається, й мертвого привабили б до себе.

Після співів усі почали грати в гори-дуба. Пристали до того й молоді запорожці.

Зразу довелося горіти Гнатові. Оглянувся він, аж у задній парі стоїть чорнява прехороша дівчина, заквітчана червоним маком. Гнат зустрівся з нею очима.

«Будеш ти зо мною в парі!» – сказав він собі, і як уже та дівчина не викручувалася, як не ухилялась од нього, а врешті-таки опинилася в його обіймах.

До того часу Гнат, зростаючи з малих літ на Січі, тільки один раз і бачив дівчину, як ішов з військом з Дніпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки; через те не дивно, що гнучкий та м’який дівочий стан, затріпотівши в його обіймах, мов жаром обпалив усю його молоду істоту. Тільки зважаючи на прохання засоромленої дівчини, він випустив її з обіймів і, взявши за руку, повів до гурту.

Йдучи поруч з дівчиною, він пильно розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-поміж разків намиста, і білу, гаптовану шовком, сорочку, що ворушилася від хвилювання дівочих грудей, і смугляве хороше обличчя, що від погляду козака палахнуло жаром і скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, і карі оченята, що вона соромливо ховала за рясними віями.

– Як тебе, дівчино, звати? – спитав Гнат, коли вони стали у парі.

– Настею!

– А чия ти?

– Батькова та материна! – жартуючи, одповіла дівчина й весело глянула йому в вічі…

І що вже то був за погляд! З того погляду козак навіть забув, про що хотів далі питати.

– Чому ж ви не біжите? – гукали їм з усіх боків. Вони побігли. Парубок, що тепер горів, хотів ухопити

Настю й навіть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою, і той упав, Гнат же знову вхопив дівчину.

Той парубок був завзятий і, скочивши на ноги, наскочив на Гната.

– Ти якого біса перечіпаєшся? Пусти дівчину, я її вловив!

– У моїх вона руках, так я й уловив, – одповів Гнат. – Не віддам, хоч ти тут розсядься!

– Пусти, бісів паливодо! Вона моя дівчина… Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що в тебе шабля при боці.

Парубок був закоханий у Настю й не хотів одступитися од дівчини, що так йому вподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однімав Настю й м’яв Гнатові руки, та не помагало. Дівчина почала плакати, інші парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правді перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Йвана цілим натовпом, погрожуючи кулаками.

– Хто доторкнеться, зарубаю! – гукав Гнат, зовсім не розуміючи, що робить. – Моя дівчина!.. Не оддам нікому!

Невідомо, чим би скінчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.

Побачивши, що Гнат держить дівчину так цупко, мов кіт мишеня, він так і палахнув спересердя:

– Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справді запорожець! Ще на губах молоко не обсохло, а вже в гречку стрибаєш! Чи не київ схотілося?

Суворий погляд брата зразу вибив чад із голови Гната. Руки його рознялися, дівчина вирвалася й побігла до своєї хати, а парубки одійшли далі від велетенської й суворої постаті завзятого січовика.

– Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дівками женихатися!

З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а слідом за ним мовчки пішли й Гнат з Іваном.

Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру. Гнат сидів невеселий, замислений.

«Невже ж то, – думав він, – увесь вік мені прожити бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що в Січі, коли вона гірша за неволю? Тутешні парубки хоч не в кармазинах ходять і без шабель, так зате вони кохаються з дівчатами, живуть серцем… щастя-кохання знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?»

Він виявив свої думки Іванові, і той згодився з ним.

– Бог з ним, з січовим життям… – говорив Іван. – Яка там утіха?.. Тільки що пити… На Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отсе разом з Галею ще Ївгу… Чогось мені без неї сумно та журно. Одружуся з нею, та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.

В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа його на дубі, та й ну хусточкою в повітрі махати.

– Прощай, прощай, бравий козаче! – вимовляла та хусточка. – Недовго судилося нам з тобою в парі бути.

Скочив Гнат на чердак дубу, зняв шапку та й ну махати нею.

– Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!

Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина все ще стоїть на скелі й дивиться вслід тому, хто так несподівано збаламутив її молоде дівоче серце.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 514 – 518.