5. Москалі оселяються в зимівнику Балана

Адріан Кащенко

– Агу!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мій… Сонечко моє ясненьке! – щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина. – А ходімо ще раз подивимось, чи не їде батько. Де це він так забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде… А ми його поцілуємо та пожуримо за те, що довго гаявся!

Миколці було тільки три місяці, а проте, Галі здавалося, наче він не тільки що все розуміє, а навіть одповідає на її запитання.

Немовлятко випручало рученята й не давалося сповиватись. Пухкі щічки хлопчика почервоніли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посміхаючись з матері, їй не пощастило сповити йому рученята.

Ставши матір’ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася, як спіла ягода, і стала ще гарніша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруги себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промінь.

Уже вдруге виходила сьогодні Галя під верби, до лиман; виглядаючи батька й чоловіка, і на сей раз таки нагляділа в далечині, на блакитному просторі лиману, чорненьку комашку.

– Ага!.. Дивись, синашу! – радіючи, зверталася Галя до Миколки. – Он-он чорніє човник… То наші їдуть. Та і батько наш любий!

Смутний, з пригніченим серцем вийшов Демко з човна берег, а проте, як тільки глянув на свою дружину і зазирнув у її веселі, повні кохання очі, то одразу той сум вітром з нього змело й розвіяло понад лиманом.

– Ох ти ж, горличко моя люба! – скрикнув він, обнявши свою дружину. – Та яка ж ти красуня стала!

Він узяв від неї сина й, балуючись, підкидав його догори.

«От де моє щастя, – міркував він, – люба дружина й син… і ніхто не владен одібрати од мене це щастя, опріч Бога».

– Ач, якого ти мені бравого сина годуєш! – говорив він тим часом Галі, любуючи на пухкі щічки й веселі оченята дитини. – Мов той бузівок!

– Годі тобі вигадувати! – злякано одповіла Галя. – Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитині не сталося. Який там бузівок, коли зовсім худенький.

Щаслива пара покинула батька й брата біля човна й пішла до хати. Демко ніс сина, бавлячи його барвінком. Галя ж ішла поруч, обнявши чоловіка за стан.

Через який час, пополуднувавши, вся сім’я сиділа під хатою на призьбі. Галя держала на колінах Миколку; Демко сидів поруч, обнявши її; старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролітали з степу до пасіки. Іван же розглядав хрущів, що з гудінням часто билися об стіни хати й падали на призьбу. Літо саме набуло своєї краси й виповняло вечірнє повітря пахощами степу й квіток.

– А дивіться, дітки… – обізвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрій, де з-за гори виникали якісь темні обриси, схожі на вози. – Неначе вози їдуть.

Всі пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан.

– Справді, неначе чумаки їдуть! – згодом сказав Рогоза.

– Чого ж тут чумакам іти, – одповів старий запорожець уже стурбовано, – коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди.

Тим часом чорні обриси простяглися по горі довгою стьожкою, підсунулися ближче й побільшали, а через який час стало вже видно, що то були вози, запряжені кіньми й навантажені всяким збіжжям. Визначилися вже обабіч возів і люде, й діти.

– Щось чужостороннє… – сказав старий Балан, – бо кіньми, а не волами їдуть.

Серце старого запорожця передчувало недобре й сповилося нудьгою, бо скільки жив він на світі, то не бачив тут чужосторонніх людей.

Валка возів і людей прямувала до запорозьких зимівників, а попереду всіх їхав верхи в панській одежі якийсь чужинець.

Коли вози вже зовсім зблизилися з хатами, вершник спинив їх, поділив на три валки та, направивши дві до зимовників Лантуха й Луб’яного, сам з третьою в’їхав просто в двір до Балана й почав тут порядкувати, неначе в своїй господі, гукаючи до своїх людей по-московському:

– Становіть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женіть на пашу!

– Гей ти, старий! – гукнув він далі до Балана. – Чого баньки вип’яв? Ходи сюди!

Почувши московську мову й побачивши одежу, що про таку тільки чули од людей, а саме: білі повстяні шапки на головах та онучі й личаки, замість чобіт, на ногах, наші козаки пішли до возів, здивовані й обурені на те, що якийсь підпанок хазяює в їх дворі, не спитавшись господарів.

Всі ті московські люде, що заїхали в двір до Балана, були кріпаками того князя, що для нього, як учора бачили козаки, будувався біля Січі палац з надгробків, хрестів та капличок запорозького кладовища; підпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князівський прикажчик.

Коли князь розглядав у Петербурзі карту подарованих йому земель, він уподобав те місце над лиманом, де стояли запорозькі зимовники, хоч їх на тій карті й не було зазначено, і рішив переселити до лиману п’ятдесят родин кріпаків з своїх маєтків, що держав у Калузькій губернії. Ця його вигадка й упала тепер на голову запорозьких сиднів [Сидень – господар, що сидів на запорозькій землі зимовником.].

– Скільки в тебе печеного хліба? – звернувся прикажчик до Балана.

– А що, у вас не вистачило хліба? – спитав той, маючи думку поділитись по щирості. – Здається, хлібів три є!

– Так от що, старий: нехай ота молодиця, що стоїть біля хати, – показав він на Галю, – за цю ніч напече хліба пудів з десять!

– Що ви? Бог з вами! – здивувався Балан. – Де ж їй управитись на стільки хліба!.. А ви завтра рано від нас поїдете? – додав він з неспокоєм у голосі.

Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала відповіді на останнє питання.

– Куди ще їхати? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! – одповів прикажчик і почав знову гукати до своїх людей. – Випрягай! Випрягай, не гайся!

– Та чого ж ви сюди приїхали? – перебив його зовсім уже збентежений Дмитро.

– Хати будемо будувати, діду! – весело відповів прикажчик, радіючи, мабуть, що добувся до місця. – Село тут буде, та ще й чимале!

У всіх з тієї одповіді похололо на серці. Галя й Демко почали розуміти, що на них впало лихо, старому ж козакові трохи не забило дух, і він ледве прохрипів:

– Як то б ви будували тут хати, коли це наша земля?!

– Та ви ж самі чиї? – здивовано спитав прикажчик. – Хіба не князівські?

– Ми вільні люде! – з обуренням скрикнули козаки. – Ми – запорожці!

Прикажчик глянув на козаків неймовірно й з посміхом. Він зріс у кріпацтві, знав, що й батько, й дід його були кріпаками, і не міг собі уявити, щоб на світі були якісь вільні люде, опріч панів.

– Дурниці говорите! – сказав прикажчик і, злізши з коня, обернувся до Рогози: – Візьми коня!.. Поводи його та постанови до стайні!

Кров ударила Демкові з обурення в голову.

– Вам, добродію, годилося б уклонитися нам, господарям, – сказав він, – та спитатись, чи можна поставити коня до стайні… Тоді, може б, я й сам вам допоміг, а коли ви нахабно мені, немов наймитові, наказуєте, так я нічого вам не зроблю.

З тим Демко одвернувся й, узявши Галю за руку, пішов з нею до хати.

– Он який ти! – з погрозою гукнув йому вслід прикажчик. – Ну, як я надішлю тебе до економії, то ти забудеш свою пиху!

Тут прикажчика оточили жінки з дітьми й, покладаючись на те, що дітей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дітей у хату.

– Несіть, – власно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з кріпаків.

Жінки заметушилися, і через хвилину більше двадцяти дітей з матерями ввійшли в Баланову хату та почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавах, а кому не досталося місця, то й долі.

Балан почував своє право стати на дверях своєї хати й не пустити до неї нікого, та тільки його добре серце не дозволяло йому так учинити. Старий козак тільки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господі. Галя теж бідкалася й плакала, бо їй ніде вже було навіть Миколку покласти, а не то що самій лягти. А проте, побачивши, які в матерів змучені, обідрані та закаляні діти, не тільки не сварилася з жінками, а навіть віддавала їм з своєї скрині сповивачі, рушники, хустки й усяке шмаття.

Ніч, що вже заходила, спіткала всю сім’ю Балана надворі, випханою з своєї власної хати. Спати в хаті було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою російські люде. Рогоза з Галею й Миколкою пішли на пасіку; старий же Балан знову доступився до прикажчика:

– Слухайте, чоловіче добрий! Розкажіть же мені товком та по правді, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь?

– Не як інакше, – одповів прикажчик, – як стане тоді на цьому місці село. Мужики оратимуть землю та сіятимуть хліб.

– Так це ж наша земля! Це займище трьох козаків: моє, Луб’яного та Лантуха. Що ж ми будем робити, як ви одберете нашу землю?

– А те будете робити, що й наші кріпаки: будете сіяти панський хліб, косити його, молотити та звозити зерно до панської економії.

У старого ціле пекло заклекотіло в серці:

– Ну, сього вже не діждете! – скрикнув він.

– А ти ж гадав як? Князеві подарувала всі ці землі цариця, а як ви сидите на цій землі, то зрозуміло, що й ви князівські разом із землею.

Отуманів світ в очах старого козака, і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся він до своєї пасіки й упав під куренем на солому.

Болючі думки, наче вбиті в мозок цвяхи, пекли голову старого.

«Так ось до чого воно йшло – скасування Запорожжя!.. Щоб наші землі та степи, кривавицею дідів та прадідів политі, пороздавати вельможам… Невже ж воно справді так і буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вільних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привів мені старому діждати такої недолі? Чому не прибрав мене раніше?»

Усю ніч гнітили такі думки козака, і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або одвернув геть цю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або прийняв його до себе.

Не спали цю ніч і діти старого. Вони до світу просиділи біля батька під куренем, щоб не тільки не бачити того, що

робилося в хаті, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю й стали їм ворогами.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 478 – 483.