13. Зустріч з городничим Нового Кодака

Адріан Кащенко

Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи в дубі, поснідали та пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.

За часів Нової Січі в Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було призначено полковника Шостака.

Коли запорожці прибули до Кайдаків, там будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці руйнувалися.

Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був із своєю родиною на дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.

Тільки вспіли запорожці піднятись нагору до церкви, де був базар та крамниці, як їх оточили з усіх боків кайдачане й сунулися за ними слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати себе запорожцями.

Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї й тут, як у Романкові, не було кінця-краю, і козакам зовсім не давали ходу.

Тільки простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедці, тараня й чехоня, як їм перепинив шлях поліцай у білих, вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані, з шаблею при боці. Знать було, що то не простий поліцай, бо позад нього йшло ще двоє городовиків.

– А стійте, лишень, – сказав він, ставши проти Петра. – Що ви за люде?

– Хіба не пізнали? – одповів Петро. – Ми ж запорожці!

– Які такі запорожці? – почав гримати поліцай. – Немає тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі! Як насмілилися шаблі чіпляти?

– Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні запорожці, а вільні – з-за Дунаю!

– Цить, цить! – замахав на Петра руками поліцай. – Ходіть усі за мною до городничого.

Петрові це не подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю післанця князя Потьомкіна, він, не вагаючись, пішов з товаришами за поліцаєм.

Кодацький городничий Шостак уже був підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму віку він уже послужив чимало в війську й тепер у чині полковника одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він, після смачного обіду й доброї пляшки горілки, вже виспавсь і тепер сидів у халаті, смокчучи люльку на довгому чубуці.

Коли поліцай одрапортував йому, що привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай, він вип’яв на козаків свої здивовані очі й почав гримати:

– Отсе добре вскочили ви до моїх рук! Як же се ви сміли тікати до бусурманів? Ось я зараз усіх вас, голубчиків, у колодки!

– Підождіть, пане полковнику!.. Не хапайтеся! – сказав Петро. – Те вже давно цариця нам подарувала, а світліший князь уже аж двічі засилав до нас післанців намовляти, щоб верталися назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те нам од полковника, князівського післанця, і білет дано, щоб нам ніде ніякої перешкоди не чинили!..

Прочитавши білет, городничий почав неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.

– Не чув я про такі білети нічого… – сказав він згодом, – і наказу такого в мене немає. Чи не самі ви, голубчики, цей білет написали? Певно, що воно так і буде.

– Іванов! – звернувся він далі до старшого поліцая. – Який у нас наказ про запорожців?

– Наказ світлішого князя від 1776 року, щоб усіх, які знайдуться не панські, запорожців віддавати в пікінери.

– Чули? – гукнув городничий. – Признавайтеся мені зараз: хто з вас панський, а хто казенний?

– Та які ж там, у Туреччині, пани? – обізвався Петро. – Чудні ви, пане! Ви гадаєте, що й там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї.

– Це ми все розберемо, хто ви й відкіля. Перш за все я ваш білет пошлю до губернського правленій в Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний.

– А скільки ж то мине часу? – спитав Петро.

– А місяців зо три мине…

– А як же ми будемо без білета?

– У в’язниці вам все одно він не потрібний!

Тепер і Петро зрозумів, що справа виходить на зле, що може доведеться шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте раніше, ніж проливати кров, він удався до хитрощів. Почувши, що дехто з товариства почав сперечатися з городничим, доводячи, що запорожці вільні люде, він зразу спинив їх і повів розмову сам:

– Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут діялося й як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає поміж нами панських?

– Бачу, що в тебе в голові горобці літають. Не дурно ж вона, як винницький казан, завбільшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер усі запорожці, що по панських землях сидять, так то панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пікінери на царську службу. От що!

– Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або роби в пана, або служи цариці?

– Нарешті-таки збагнув! Так же воно й є!

– Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах цариці послужити!

Городничий глянув на Петра здивовано, а товариші того ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого.

– Як? Самі, охотою йдете? – спитав Шостак.

– Та вже ж не як! Запорожцеві що? Звісно, або гуляти, або воювати… Гульня нам за два роки просто остогидла, а воювати – так аж руки сверблять… От ви, пане полковнику, і напишіть, значить, до губернського правленія, щоб нас прийняли в пікінери, а ми поки що на прощання погуляємо!

– Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правленія віддати… на те в мене наказ є. Якщо так, по добрій волі йдете, то йдіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряджу вас у Самарь.

– От спасибі, що недовго тут держатимете… – сказав Петро. – Коли б скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться!

Уклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам:

– Ну, панове, ходімте та вдаримо сьогодні ще лихом об землю!

– Тільки глядіть бешкету не чиніть, – гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати підручного про інші справи в місті.

Петро справді повів товаришів знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що в запорожців стоїть дуб напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли в берег і, діждавши Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відіпхнули дуба на воду й попливли вниз за водою.

На сході небо почало білити. Зірки зблідли, стеряли свої яскраві проміння й одна по одній зникли з очей козаків. Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись сперше срібним, а далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її приспали тут пани городничі.

Демко Рогоза, що був під час усієї подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони уникнули в Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлука тепер було вже недалеко і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і повезе разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист нової Задунайської Запорозької Січі.

– Добре викрутилися, – обізвався під той час Петро, – та тільки що будемо робити без харчів? За тими поліцаями не довелося навіть хліба купити.

Всі сиділи стомлені й невеселі.

Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени Дніпра Монастирський острів, і проти нього над скелями Дніпра визначилась біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що в старого запорожця чимало у млині робітників, а де багато людей, там повинно бути й багато харчів.

– Не журися, Петре, – обізвався він. – Підвернеш дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і харчі.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 519 – 522.