15. Демко рятує свою родину

Адріан Кащенко

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка в пікінери, вже не було кому згадувати про права запорожців та баламутити князівських кріпаків. Ївжин батько та Луб’яний були для того вже занадто старі й, ледве видужавши після катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого довголітньою працею, добра та в усьому корилися прикажчикові.

Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям сумно було їх слухати.

– На кого ж вони нас покинули? – плакала одного разу Ївга. – Хто ж нас, бідних, оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?

Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не сказавши навіть «прощай». А вона ж то його з дитячих літ любила, мов рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі!

– Не нарікай, голубонько! – одповіла крізь сльози Галя. – Не своєю волею вони пішли од нас: Демка повезли в кайданах, Іван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долі, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не звикли коритися неправді…

Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, й важку роботу.

На третім тижні до управителя прийшла звістка, що Рогоза втік із служби і куди подівся – невідомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком або вдівцем.

– Князь буде гніватись, – говорив управитель, – як довідається, що молода жінка та не дає йому приплоду… Треба з кимсь її спарувати.

У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того, чого бажає.

– Дозвольте мені взяти оту козачку за себе! – сказав він і навіть уклонився управителеві.

Управитель глянув на нього здивовано:

– Хіба ти не наглядів собі дівчини, що хочеш узяти молодицю, та ще й з дитиною?

– Дуже ця козачка мені в око впала! – одповів прикажчик. – Дозвольте взяти!

– Ну, коли охота, то й бери!

– Шкода, що заходить Спасівка… – сказав прикажчик. – Доведеться два тижні дожидати.

– Підождеш… Неабиякий великий час! – сказав управитель, посміхаючись, і залишив розмову.

Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.

– Бачиш, хахлушка, – сказав він, – який я до тебе приязний: замість того, щоб тебе засікти на смерть за непокірливість, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.

Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і зблідла як крейда.

– Хіба Демко помер? – ледве вимовила вона.

– А дідько його знає, чи він живий, чи помер! – одповів прикажчик. – Утік він з служби, і невідомо, де єсть!

– Так він же живий!

– Однаково, що вмер, коли пропав безвісті. Отже, лагодься до вінця. Після Спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тільки посвятили церкву, і піп нас перших обкрутить.

Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував, чи правду говорив.

Проте через скільки день вона почула, що прикажчик, справді, лагодиться до шлюбу й упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ потьмарився в очах з тієї звістки, і вона ледве дійшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкі думки.

«Що чинити? – думала вона з мукою в серці. – Може, справді, москалі не такі ж християне, як ми, і в них таки й можна вінчати од живого чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?»

Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його й почала тулити до лона.

– Дитино ж моя ріднесенька… Сирітка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я, що чинити: лиман глибокий… у ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко? – Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до образів і почала молитись: – Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось іншого од рідного свого батька – Демка!

Довго стояла Галя перед образами, і те моління заспокоїло її. Вона встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті.

– Що ж, моя молода, – говорив він жартівливо, – чи все впорядкувала до шлюбу?

– Не буде того ніколи! – одповіла Галя спокійно й рішучо.

– Як-то не буде ніколи, коли управитель звелів!

– А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає.

– На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жінку звінчати з іншим.

– Не може бути таких наказів, бо те було б проти Бога. До того ж піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що не згодна.

Прикажчик почав глузливо сміятись:

– Ой, яка ж ти дурна… сказано, хахлушка! То тільки в панів так, що своєю волею дівки заміж ідуть; кріпачки ж ідуть за того, за кого пан звелить.

– Як-то? – злякано спитала Галя. – І піп не питає про згоду?

– Може, й питає, якщо так ведеться, та тільки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дівкам! Може, яка й зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба, щоб був приплід, щоб кріпаків у нього більшало. Отже, я ласкою кажу тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв’язану звінчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити!

Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі, і вона ридала, поки знесилена не впала на лаву.

Минали одно по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя знесилилася серцем, і нею опанувала розпука. Проте ця розпука не знищила її завзяття, – вона рішучо стала на тому, щоб не дати себе звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так укинутися в лиман разом із сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.

– Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, – плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона, – так ліпше я сама понесу тебе з собою на той світ!

А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята, гукає до неї та сміється… Сміялася й матір, радіючи на дитину, але очі її росили ту ухмилку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холодні хвилі лиману!

Як тільки через кільки день Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на руки Миколку та, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману й пішла попід кручею берегом до того місця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що це переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хліба.

Усю ніч і ввесь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте, Галі здавалося тут дуже гарно, вона почувала себе тут вільною, ба навіть щасливою на самоті з своїм сином.

– Ой синашу! – зверталася вона до Миколки, – ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю, і тоді, синашу мій любий, підемо ми з тобою в лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона й зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою, кажуть, єсть чарівне царство, кушир там ввесь перлами потканий, дерева самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть, – буде тобі чим бавитись.

Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір спокій її порушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люде йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей і заніміла, сперши дух. Люде проходили повз неї близько, проте на неї ніхто не натрапив…

Смерклося. Навколо стояла таємна тиша, тільки чути було, як очеретини терлися од вітру одна об одну та й шелестіли.

За кілька місяців до цього Галя ні за що в світі не лишилася б сама на ніч в очереті, вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і польового, й лісовика, – тепер же вона боялася тільки людей, бо впевнилася, що люде лютіші й за лісовиків, і за всяких примар.

Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувсь і почав плакати. Збентежена Галя клала його під груди, але той не вгавався. З півгодини минуло в непокою, хлопець то затихав, то знову починав плакати.

Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя налякалася гадкою, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і затулила Миколці рота, але той випручався й заплакав ще дужче.

– А цитьте! – почувся голос з лиману. – Неначе дитина плаче.

Серце Галі заколотилося, мов пташка в сільці, а кров ударила їй у голову й заграла по всій її істоті. їй здалося… та ні, цього не може бути!.. їй почулося, неначе з лиману доходив голос…

Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.

– Боже мій! – почула Галя з лиману голос чоловіка. – Це моя дитина плаче! Це Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!

– Демко! – несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.

Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік. Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї – і прибув!

Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.

– А, ось де ти! – почувся ту ж хвилину недалеко голос прикажчика, і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї бігло очеретом багато людей.

– Демку, рятуй! – скрикнула Галя й кинулась бігти в бік лиману, але ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її упоперек стану.

– Задавлю гадюку! – прохарчав він, стерявши з серця голос.

– Демку! – гукнула Галя ще раз, і той поклик її був останнім, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків, ухопила її на руки та й понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що вона може загубити в очереті Миколку, і бідна матір так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.

Тим часом дуб протиснувся крізь очерет до берега, і Демко, Іван та Гнат, вискочивши на землю, першими побігли на голоси, слідом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подавав їм звістку, куди треба бігти.

Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожців, прикажчик і не тікав, а тільки поспішався вибитись з очеретів; дійшовши ж до левади, він спинився. З ним було двадцять кріпаків, і він, маючи надію захопити Галиного чоловіка, якщо той справді наважиться йти на її поклики, розстановив кріпаків зараз там, де кінчався очерет.

Справді, як тільки Демко, Іван та Гнат вибігли з очерету, князівські кріпаки оточили їх цілим натовпом, та тільки, побачивши в запорожців шаблі, кинулися тікати до прикажчика.

– Пусти мою жінку! – скрикнув Демко, добігши до прикажчика й схопивши його за груди.

– Не пущу, вона завтра буде моєю жінкою, ти ж, харциз, утікач, підеш на шибеницю! Хватайте його, хлопці, ззаду! – гукнув прикажчик до кріпаків. – Валіть його на землю!

– Не хочу тебе рубати неузброєного… – говорив прикажчикові Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду. – А не пустиш по добрій волі, так буду рубати!

– Хіба так розмовляють запорожці? – почувся з-за Демка голос Петра, і важкий, мов довбня, та твердий, мов залізо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика.

Захрустіли в Галиного ворога кістки; кров порснула з нього носом, ротом і вухами, й, мов важкий сніп, упав він на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипіли до її стану.

Демко підхопив свою, залиту кров’ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж усе тулила Миколку до свого серця.

– Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зіронько!.. Обізвися… Розплющи очі!.. – гукав Демко, бідкаючись коло дружини…

Та вона все не озивалась і була бліда як крейда. Петро дав волю братові клопотатись біля своєї жінки, сам же зараз почав порядкувати справою.

– Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? – звернувся він до приголомшеного натовпу кріпаків.

Охочих дивитись на кулак Петра після пригоди з прикажчиком не знайшлося, і всі кріпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.

– Ведіть мене до хати прикажчика та глядіть: хто наважиться тікати, того зараз же застрелю з пістоля! – сказав Петро до кріпаків і, вийнявши з-за пояса свого великого пістоля, приміривсь, як буде стріляти.

Лишивши біля дуба старого Гайдабуру, а біля Галі – брата Демка, Петро з рештою товаришів, не поспішаючись, погнав увесь натовп кріпаків поперед себе до хати прикажчика. Там він спитав, хто в прикажчика був підручним, звелів йому одімкнути комори й стайню, назбирав налигачів і шнурів і разом з товаришами поперев’язував усіх кріпаків, не тільки тих, що були з прикажчиком, а навіть і тих, що спали по хатах.

Управившись із тим і довідавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всі гроші були в управителя економії, Петро лишив наглядати за пов’язаними Івана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайні восьмеро коней, поїхав ними з сьома товаришами та підручним прикажчика до економії.

Іван, лишившись у слободі, зразу ж пішов до зимовника Луб’яного. Старий козак і його дочка Ївга спали, нічого не відаючи про наскок запорожців. Коли Іван постукав до них у вікно, у хаті прокинулися, засвітили світло та впустили його в двері.

Чи розкаже ж хто, скільки там було дивування й радощів! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йванові, то батькові й уже згодом, опам’ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.

– Прибув, прибув! – одповів Іван. – Він бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!

Дівчина з радощів і забула, що Іван їй стороння людина, і почала цілувати його й в уста, і в чоло, і в невеликі чорненькі вусики.

Ніякого вагання не було. Луб’яний зразу почав складати своє невелике збіжжя, а Ївга почала бігати по хаті, дбаючи про харчі, і через кільки хвилин усі троє з клунками на плечах пішли шукати Галю й Демка.

Ті були вже в своїй хаті. Галя давно прочуняла, виплакалася радісними сльозами на грудях у чоловіка й тепер, заспокоєна, збирала решту свого пограбованого добра.

Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер і діждали великої радості.

– Іване!.. – звернулася Галя до брата. – Чому б тобі не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи підросте?

– Та вона сьогодні цілувала мене, – одповів весело Іван, – тепер уже повинна моєю нареченою зватись!

– Куди ж мені ще рости, Галочко? – весело говорила тим часом Ївга. – Глянь, я вже така заввишки, як і ти!

Всі радісні й щасливі пішли з клунками до дуба, та вже на дорозі згадали про Галиного діда Лантуха й пішли спитати його, чи не хоче й він з своєю старою покинути зруйноване рідне гніздо та поїхати на вільні землі.

Хоч старих через їхню неміч і не ганяли на панщину, а проте, й вони не схотіли лишитись поміж чужими людьми й теж прилучилися до своїх родичів.

Гайдабура давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю й почув її пісні, і там старий козак сидів у дубі до світу. Іван з Демком позносили вже на дуб цілі лантухи хліба й інших харчів, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась уже над домовиною свого батька й знову вернулася до дуба.

Жінки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, і Галя, зваживши на те, що Миколка тепер міцно спав, не знайшла іншої причини, як волю Божу.

– Це Господь, – говорила вона, – устами дитини подавав звістку його батькові, де шукати свого сина.

Почало вже світати, коли Петро з товаришами повернувся з князівської економії. Він спитав Демка, чи не набрали харчів, і, довідавшись, що набрали, пустив коней у степ, підручному прикажчика дозволив розв’язувати кріпаків, товариству ж загадав сідати в дуба, скочивши на дуба останнім.

Проходячи по чердаку повз Галю, Петро кинув їй на запаску дві жмені золотих грошей, кажучи:

– Це вам на нове життя на вільних землях!

– Куди мені стільки? – скрикнула здивовано Галя. – Поділіть, брате, на всіх!

– Не турбуйся про те: всі, хто зо мною ходив, себе не забули!

– Ну, так я поділюся з Ївгою! – сказала Галя. – їй теж на молоде господарство потрібні будуть гроші. А вам же, брате?

– А мені нащо ота полова? – суворо одповів Петро та, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасмо волосся з невеликим кругленьким шматочком скривавленої шкурки.

– А це тобі, – сказав він, – прислав князівський управитель за твій оселедець!

Демко здригнувсь і, зрозумівши, що шкурка з волоссям вирізана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман.

– Ти вбив його? – спитав він брата, бажаючи в душі, щоб того не було. Він був тепер щасливий, і все лихо, що йому управитель заподіяв, зразу забулося.

– Нащо? – одповів Петро. – Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам’ятатиме довіку, як різати запорожцям оселедці, та й дітям закаже до запорозьких оселедців доторкатись.

Дуб плив лиманом на південь, і оселя, що в ній народилася й зростала Галя, разом із садком і вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкоділа тепер за тим, що рідної оселі скоро не видно буде, бо та оселя була місцем її нелюдських страждань. Всі думки молодої жінки линули тепер за море до Дунаю, в ту привітну сторону, де, як розказували Демко та Іван, люде ще працювали тільки на себе та жили так саме вільно, як жили колись запорожці понад Дніпром.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 531 – 539.