14. Козаки пливуть через пороги

Адріан Кащенко

Коли трохи розвиднілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше, як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм тестем, а вже помітні сталися тут одміни.

Запорозьких зимовників понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях, будувалася ціла слобода.

Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином Глоби. Чарівне було це місце за часів Запорожжя, не то, що тепер, коли всю голову острова побили на камінь та продали на брук катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова була дуже висока й скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі, що до верху їх і з рушниці б не досягнути. І от ті височенні скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по обидва боки протоки, зазираючи в її прозірні води.

Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися, як їхній дуб сунувсь у протоку, мов у темну пащу звіра.

– Ану, ти, вчений! – зненацька гукнув Петро до Демка. – Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!

Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на острові, й на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані дошки. Придивившись у бік острова, Демко голосно прочитав:

– Острів князя Прозоровського!

Перевівши ж очі на берег, додав:

– Власність світлішого князя Потьомкіна!

– Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! – знервовано гукнув Петро і плюнув набік спересердя.

– Та це ж Глобин сад, і млин, і хата! – загукали всі. – Ми ж усі знаємо, що тут усяку рослину Глоба садив власними руками!

– Ще й досі не розумієте? – сердито буркнув Петро. – Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! Було все Глобине, а тепер виходить, що й усе те, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлішого!

Смутні стали козаки й одвели очі од скель, неначе ті скелі вже нелюбі їм стали… А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.

Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега й разом з Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.

Хоч було ще дуже рано, а проте, козаки здибали старого вже у млині. Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати та кому з робітників що робити.

Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й радісно гукнув:

– Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс? Чи по волі, чи по неволі?

– Добрі молодці все по волі ходять! – одповів за всіх Петро, чемно вклонившись старому. – Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на тиждень харчів.

Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.

– Покарав, покарав нас Господь… – кільки разів говорив Глоба, слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши зажурену голову, додав: – Його свята воля… От і моїх сусідів, що понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували, землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.

– А ви ж, діду, як? – спитав Петро. – Отже, ми на скелі бачили дошку з написом про те, що ця земля вже не ваша, а князівська…

– Дошка справді там маячить, – одповів Глоба, – та тільки мене ще ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світліший… Сади мої дуже йому подобалися, і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів чіпати.

Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися Докупи:

– Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще побільшите вашою працею сади для князя.

На виду старого запорожця зовсім непомітно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, в очах його був тихий спокій і покірливість.

– Мені однаково, сину! – сказав він. – Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з’їсть, а як помре, то з собою не візьме… Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть…

Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюг сала, два лантухи пшона, кільки сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.

Далі старий запорожець провів гостей до дуба й почав з усіма прощатись:

– Дай вам, Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку дожити… Очеретові старому, моєму побратимові, уклоніться низенько… Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись…

Не вдержав старий запорожець непроханої сльози, і покотилася вона гаряча на його сиву бороду…

Вдарили козаки веслами у воду – одскочив дуб од берега, і понесли його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі самого з його старістю й сумними думами.

За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Проти того зимовника простятся великий, вкритий лісом, острів Становий, а на ньому знову маячила чорна дошка з написом.

– Не читай… хай йому абищо! – сказав Петро братові, але той уже поспів очима прочитати:

– Острів князя Воронцова…

З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро й прямував до Лоцманської Кам’янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерню й розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від кермування стерном, ноги широко розставлені, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв у повітрі; запорожець-велетень направляв дуба просто на скелю, що високою баштою стриміла з води.

– Куди ж ти держиш дуба на скелю? – збентежено скрикнули Гнат та Йван, що сиділи на передньому чердаку. – Дуба розіб’єш!

– Повчіть свого батька, а не мене!.. – одповів суворо Петро й трохи згодом додав: – Послухати хочу, яка сьогодні буде година – чи безпечно йти в пороги.

З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме – Петро, Люлька, Пугач та старий Гайдабура, знали пороги, решта ж хоч часом і проїздили порогами, а проте, кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв усякої течії й усякої лави порогів.

– Як-то так: послухати, яка буде година? – здивовано питали молоді козаки.

– Буду я говорити блазням… – пробубонів Петро. – Хіба з вас будуть козаки?

– Ба ні, сину! – обізвався до Петра Гайдабура. – Так не годиться! Що з кого буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей своїх. – І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав: – Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б’є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ця скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, – то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тілом раків, от що.

Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів ліворуч і загойдавсь на хвилях уже нижче скелі.

– Справді, неначе гуде! – скрикнув Іван.

– Чмелі в тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! – сердито сказав Петро.

– А мені здавалося, наче голосить! – обізвався Гнат.

– Та вже ж! – буркнув суворий козак. – То, мабуть, та дівка голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слини розпустив! Ось бачите, дядьку, – звернувся він далі з докором до Гайдабури, – які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить! – Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.

Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні скелясті острови, а з правої руки з високого скелястого берега вже дивився на запорожців Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою й височенними окопами.

Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг Кодацький.

Що ближче дуб наближався до порога, то все дужчало те ревіння, і нарешті козаки вже не чули один одного. Жінки зблідли на виду, тулили до себе дітей та хрестилися… Принишкли й молоді козаки, поглядаючи то на Петра, що, мов кам’яний велетень, стояв на стерні, то вперед, де Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався білою піною й неначе в безодні зникав з очей. Ще мить – і біла піна залила б і козаків, і жінок, і дітей… Та не вспіли жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту піну, впав усім днищем на першу лаву порога й, розкидавши на обидва боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втретє й учетверте… І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами вже заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.

– А тягніть, лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, – сказав Петро, сідаючи на чердаку, підібравши по-турецькому під себе ноги, – та давайте, що там є, поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся й сподівається нас на сніданок.

Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.

– Митець ти, Петро! – обізвався Гайдабура. – Коли б не ти, то, їй-Богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.

Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосулинські скелі, перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави Сурського порога, і перед очами козаків запінився вже поріг Лоханський, з скелястим островом Куликом посередині порога.

Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба під лівий берег, де саме йшла найпрудчіша течія Дніпра, що звалася козачим ходом, і під’їхав під високі, чорні, непривітні скелі.

– Жінки, бережіться змія! – гукнув він, коли під однією скелею несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.

– Ох, лихо! – скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.

– Який там змій! – обізвався Петро. – Нащо б ото я полохав жінок та дітей!

– Оце ж та сама печера, що в ній, кажуть люде, живе змій! – провадив Люлька.

– Чули, чули ми! – обізвалися жінки. – І літає він, і людей хватає та сюди тягає. Отож, мабуть, кісток тут людських!..

Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали на печеру.

– Бабські брехні… – пробубонів Петро й, поколупавши протичкою в люльці, потяг у себе цілу копицю диму.

Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порога, набіг скоро й до Стрельчої забори й зрівнявся з оточеною з усіх боків Дніпром великою скелею.

Небагато ще минуло часу, а козаків облив уже своєю піною Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинська забора. Тільки обсохли та обтрусилися після Тягинки, а тут уже загудів і Дід, або Ненаситець.

Петро Рогоза знову пішов до стерна й став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситці одному не вправити.

Як і передрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру не було, і вода линула до порога тихо, відбиваючи в собі золоте проміння сонця й блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни… І тільки могутнє гудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі й то стогнав, то ревів диким звіром, лютуючи з того, що несила йому вивернути геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло… Гребці вже не чули голосу стернарів, і Петро тільки рукою показував, з якого боку загрібати, а з якого табанити.

Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила течії й, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порога на другу. Не один раз забрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода бриніла позад дуба, як бринить натягнена струна.

За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порога й вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з правого берега в саме пекло порога.

– От тепер і пообідати б непогано! – сказав Петро, сходячи з чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: – Сходь і ти, Якове, тут уже й дитина вправить… – Гей ти, паливодо! – гукнув далі Петро до брата Гната. – У гречку стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до стерна!

– Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина вправить? – одповів Гнат. – У дубі є дитина, нехай вона й стернує!

– Ну, ну, не базікай, – сказав Петро суворо, – а йди, коли тобі говорять.

Гнат більше не сперечався й, ставши на чердак, почав стернувати.

Козаки пообідали без варева те, що подарував їм Глоба: сало, тараню й огірки. Нема чого говорити – уконтентувались поки добре, так, що хоч би й відпочити, так, на горе, не було часу: через годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та це ще б нічого, а то незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовниги, а сей уже не жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.

За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали й тиснули річку з обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже проскочив Будиловський поріг, і козаки здалеку вгляділи великі, дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.

Один з тих островів був увесь укритий лісом та червоною таволгою (лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки та на півверсти завдовжки, був майже з однієї величезної скелі й звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий горбатий верх та відкинуті вперед дві довгі плескуваті скелі скидалися на голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши впродовж Дніпра, ще й простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.

Петро направив дуба просто між лапи тієї почвари, і козаки опинились у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.

– Тут будемо ночувати, – сказав отаман. – Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу.

Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця, піднімалися височенні скелі-шиї й голови острова-почвари.

– Ой, сумно ж тут як! – говорили жінки. – Ще, боронь, Боже, заваляться ці скелі на нас. Ми ж тут, під цими скелями, мов комашки маленькі.

– Та чудно якось сей острів зветься… – звернувся Іван Балан до Гайдабури. – Що то воно, дядьку, – Перун?

– Я й сам, сину, – одповів старий запорожець, – ще з молодих літ цікавився дізнатись, через що цей дивовижний острів так чудно зветься, так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.

До Гайдабури підсунулися й козаки, й жінки.

– У Києві, ще тоді, як правували там князі, а люде ще не хрещені були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто їхній божок, і звався той божок Перун.

Тільки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили в кручу та й кинули в Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі… А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, і все ще росте та Дніпро в обидва боки розпирає. Так от, значить, як звали ідола Перуном, то так і острів сей почали звати.

– Ох, лихо! – обізвалася Гайдабурина дружина. – Так отсе ми під головою нечистого сидимо? Та це я всю ніч і очей не заплющу!

– Дурниці то, – заспокоював дід. – Який там нечистий?.. Скелі, як скелі. Коли б це був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скільки не хрести, він усе стоїть. – Старий запорожець розбалакавсь і звернувся знову до Івана: – От тут, сину, за татарських часів найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на Україну. Тут діди наші й підстерігали їх та одбивали хрещений народ.

Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє життя, і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як насунулася ніч і сповила острів-почвару й їх самих густою темрявою. Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та запорожців, що сіли вже навкруги казанка вечеряти; до високої ж голови почвари те багаття своїм світом не досягало, й та голова сумною плямою закривала собою більшу частину небозводу.

Ранком другого дня запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі Розбійники, а в обідню пору вже вибігли й з-під височенних скель Кічкаса й побачили поперед себе острів Хортицю.

Втомлений боротьбою з скелями, Дніпро розправляв та гладив тут свої збиті у водокрутні води й розстилав їх широкою, рівною, блакитною пеленою. Голова Хортиці та скелі Сагайдачного були останніми спогадами про пороги, далі ж Дніпро розливався широко, розбивався на протоки й рився в піски понад Великим Запорозьким Лугом.

Не спиняючись для обіду, запорожці попливли повз Сагайдачне далі, бо хоч і хутко плив їхній дуб, а все-таки до Базавлука треба було плисти ще два дні.

Нарешті минули й ті довгі та тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлика, підвернули до руїн Старої Січі й поклонилися там могилі славного кошового Івана Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі, потужили там на руїнах запорозької слави й пізно ввечері прибули до Базавлуцьких Великих Вод.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 522 – 531.