2. Москалі грабують Дмитра Балана

Адріан Кащенко

Два дні після того Галя, запросивши до себе на поміч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякі харчі, страви. Спинилася вона тільки тоді, коли вже всі полиці в хижі та стіл і лави в хаті були повні паляниць, коржів, буханців, млинців, пирогів, ковбас та печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередодні натягав вудкою.

Рогоза тим часом обдивився й підмазав воза й помостив на нього сіна, скільки треба було, щоб добре сидіти; про те ж, чим годувати в дорозі худобу, тоді не треба було турбуватись, бо паша була скрізь по безкрайому степу, де не стань возом.

На третій день ранком Демко налигав волів, а Галя заквітчала їм роги червоними стрічками, щоб усі, хто зустрінеться в дорозі, знали, що по шлюб дівчина їде. Скінчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках і по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на віз і умощувала в сіно.

Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина й почав наказувати, як доглядати без нього господарства. Далі, по звичаю, всі ввійшли в хату й на хвилину посідали, «щоб на подорожніх усе добре сідало», і нарешті вийшли до возу. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схід сонця, сів на переді возу, а Галя з Демком ледве вмостились поміж харчами побіля люшень.

– Гей, круторогі! – сказав старий, любуючись на свої добрі ситі воли, і віз покотився з двору, пірнувши через кільки хвилин у траві по самі вершки люшень.

У степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду, й од волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по степових кряжах могили й по тих могилах розпізнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити ні в яр, ні в скелювату балку, ні в сторчовий байрак.

– Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самарь? [Самарь – нині місто.] – спитав Демко, коли віз заїхав уже від зимовника за гору. – Адже по сей бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках?

– Не знаю я, сину, – відповів старий козак, – яка та церква в Нових Кайдаках і який там панотець. Може, чужинець який-небудь або такий, що й бороди ще не одростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар’ю, то святе місце. Ще за тих часів, коли тут погана татарва, як сарана, шугала, ченці там спасалися й монастир будували… А ченці ті всі були з нашого товариства – запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького, Пилип Хведорів. До того ж мені давно хотілося побачитися з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти Монастирського острова… Так-от заразом і до нього заїдемо. Він нас і на той бік Дніпра перевезе.

Сонце, посуваючись по блакитному небі, ставало над степом усе вище та вище, проміння його припікало все більше, так що й вітерець, пробігаючи над зогрітою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тільки наганяв на подорожніх пахощі, розпареної сонцем, соковитої степової трави й квіток.

Старий Балан скоро похилився на купу сіна біля полудрабка й почав куняти, молодята ж жартували собі, голубилися та слухали жайворонка, що, мріючи десь високо в повітрі, виспівував над тихим степом про щастя кохання.

Упівдень подорожні випрягли волів і пустили їх пастися, самі ж пообідали й відпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захід, вони поїхали знову, прямуючи на північ.

Два дні віз з подорожніми, поринаючи в густій траві й коливаючись, мов корабель, все далі посувався по безкрайому степу. Тільки німі свідки: сонце, місяць та зорі – бачили наших подорожніх, та ще журавлі, дрохви, стрепети та інші степові птахи, пролітаючи великими зграями над їхніми головами, подавали подорожнім свій голос.

Надвечір другого дня віз докотився до річки Мокрої Сури, і Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на ніч. Демко поставив таганок, наламав біля річки сухого очерету й розпалив багаття; Галя ж узялася варити куліш і наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все вихвалював його, а Демко навіть з острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно.

На землю тим часом насувалася тепла літня ніч. На блакитному небі одна по одній займалися зірки, і що темніше ставало небо, то ясніші ставали зорі, й нарешті почали вони відбиватися своїм промінням у темній воді річки. Тихо повівав понад Сурою вітерець, гойдаючи берегами гнучкі очерети й осоку, а ті, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотінням, наганяючи на всіх дрімоту.

Під чарами літньої ночі й темряви наші подорожні безпечно поснули: батько на возі, а молодята під возом на простеленому рядні.

Тільки не дуже довго довелося їм спати; чутке вухо старого запорожця ще й досі вміло чути крізь сон, і біля півночі він почув тупотіння коней. Те тупотіння щодалі вчувалося ближче, й нарешті Балан, підвівши голову, розглядів, що до броду під’їздять двоє узброєних вершників. То були драгуни з війська генерала Текелія, що досі стояло біля зруйнованої Запорозької Січі. Ті драгуни бігли кудись на північ і випадково натрапили на наших подорожніх.

Перебрівши річку, драгуни нагляділи воза.

– Глянь! – скрикнув один з них до товариша по-московському. – Он як нам доля всміхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобі запевне й паляниці, і ковбаси, й пироги та ще, гляди, коли немає й оковитої!

– Го, го! – радіючи, скрикнув другий. – Так тепер годі шкодіти [Шкодувати (діалект.).], що ми не вечеряли!

Вершники підвернули до воза.

– А що вам, добрі люде? – спитав Балан, вставши. Прокинулися від розмови й Галя з Демком і, стурбовані, повскакували.

Драгуни тим часом позлазили з коней і доступилися до возу.

– Тягни лиш сюди, старий… – сказав один з них, засунувши руку в сіно. – Тягни все, що люде жують зубами… Та витягай заразом і горілку!

– Що ж ви за люде? – спитав старий козак.

– Ми царські люде, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому цареві!

– Якщо ви, добрі люде, голодні, – сказав Балан, – так ми вас нагодуємо. Сідайте на рядно, а дочка подасть вам поїсти…

– Та ми й самі знайдемо, чого нам треба! – одповіли драгуни й полізли нишпорити попід сіном, витягаючи все, що наховала там Галя.

Козаки обурилися. Проте вони були без зброї, бо у Рогози було одібрано зброю ще тоді, як він виходив з Січі. Балан же не брав своєї шаблі, побоюючись, щоб у Самарі не одібрали її москалі.

– Хто ж так робить! – скрикнув старий козак. – Се ж грабунок! Коли б при мені була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками!

– Мовчи, поки цілий, мазепо! – почали гримати драгуни та, повитягавши з возу всі харчі, загорнули їх у рядно, щоб покласти на коня.

– Та що ж се ви, харцизи? – скрикнув Рогоза. – Ото такі ви царські люде? Грабуєте подорожніх людей серед шляху гірше за татар!

Він хотів одібрати харчі з рядном назад, та драгуни вихопили шаблі з піхов і погрожували всіх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад.

– Нехай беруть! – сказав старий козак. – Нехай їдять на свою загибель. Я скажу їм услід таке слово, що та їжа каменем у череві стане й отрутою по жилах піде. Нащо вже татари, та й ті ніколи не лишали чоловіка в дорозі без харчів: візьмуть, було, скільки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсі ж москалі неначе й не люде!.. Ну, дарма!.. Побачимо, хто скоріше помре: чи ми без хліба, чи вони після хліба!

Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що старі запорожці всі характерники й що, як хто з них схоче помститись, так візьме та й оберне людину в свиню або у вовкулака. Вони почали нишком між собою радитись, а далі розв’язали рядно, кажучи:

– Ну, нехай буде по-вашому, поділимо все надвоє: половина вам, половина нам. Усього ж бо вам і за тиждень не поїсти!

Так на тому й скінчилася та пригода. Світом наші подорожні поїхали далі, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселі й сміялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий – вчинок драгунів нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужі люде й повелися нові звичаї, колишнім же власникам сих земель тепер немає вже й захисту.

Дві години віз витягався на гору й нарешті виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, закликаючи подорожніх зійти на могилу й полюбувати на краєвид. Вони так і зробили й, пустивши волів пастися, самі пішли на одну з могил.

З шпилю могили був чарівний краєвид. Ліворуч з-за високої гори виглядав, укритий лісом, Монастирський острів, а повз нього широкою срібною пеленою вибігав рухливий Дніпро й, добігши до плескуватих кучугур Огріні, круто повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі Кодацького порога, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди виблискувала своїми білими водами річка Самарь.

Старий Балан не один раз уже на свойому віку бував на сих могилах; був раз тут під час походу й Рогоза. Галя ж не була тут ніколи й стояла тепер, мов зачарована, слухаючи те, що розповідав їй батько про сі дивні місця.

– Через що ж, тату, – спитала вона згодом, – той зелений острів зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самар’ю?

– Через те, дитино моя, що сі місця жили ще задовго до наших часів. Люде помирають, а земля все живе. На тому острові була, бач, церква, ще скоро після народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, просто в землянці, а може, що й у печері поміж скелями, а тільки наші діди гомоніли, що чули од своїх батьків, ніби святий апостол Андрій, як їхав Дніпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському острові й хрест на ньому великий поставив. Після нього на острові й з’явився монастир і ченці. І не малий час вони тут пробували – аж поки набігла сюди бусурманська погань… Тоді ченці, рятуючись од нехристів, перейшли в ліс за Самарь та й збудували там новий монастир.

– А ці могили чому Близнюками звуться?

– А це теж не за наших часів так їх прозвали. Тут у дуже давні часи, ще як не тільки що запорожців тут не було, а й татарва ще й не приходила, так царював у Кодаці якийсь цар, а в царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє та й породить близнюків… А коли воно справді так і сталося, так цар той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на оцій горі живцем закопати та й насипати над їх домовинами оці височенні могили. От через те й могили люде Близнюками звуть.

Кільки хвилин старий козак мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову звернувся до Галі:

– Тут, серце, всяка могила на степу, всякий острівець на Дніпрі й навіть всяка скеля на березі говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів біля Огріні – Кінським він зветься, – так на ньому наш кошовий Сірко вигубив цілу татарську орду, а кільки десятків тисяч невольників, що орда гнала з України, визволив на волю… А ото з правого боку на крутому, високому розі – Кодак: так там-то вже крові нашої козацької пролилося!.. І до Хмельниччини було й після Хмельниччини… Там і зараз запорозька паланка стоїть…

– Кажіть, тату, краще: була паланка! – похмуро сказав Рогоза.

Цей натяк на скасування Запорозької Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика.

– Боже мій, Боже мій! – сказав він, ковтаючи сльози. – Що ж тепер з тобою буде, мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе від бусурманів, не шкодіючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на поталу?

Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далі, а слідом за ним ішли й Галя з Демком.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 459 – 464.