6. Москалі катують старого Балана

Адріан Кащенко

Другого дня зранку прикажчик поїхав у економію до найстаршого управителя, а в обідню пору повернувся до Базавлука й загадав усім кріпакам, щоб другого дня ранком їхали в плавню рубати ліс. Далі він прикликав до себе обох Баланів і Рогозу.

– Ти, старий, – сказав він Дмитрові, – своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть усіх ваших коней у плавню. Там мої люде рубатимуть ліс, так треба кіньми тягати колоди до річки.

Старий козак з жахом в очах дивився на прикажчика:

– Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобі.

– А я вам просто кажу, – скрикнув Рогоза, – що в плавню я не піду й батькових коней до роботи вам не дам! От що!

Прикажчик, як хитра людина, не хотів одразу доводити козаків до розпуки й сказав, неначе спокійно:

– Ну, гаразд… Якщо ви робити не хочете, то на цей раз обійдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона мені дуже потрібна, і я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й учора вам говорив, що все те, що було вашим: і земля, і худоба, й хати, і навіть ви самі – тепер князівські!

– Не буде того! – рішучо скрикнули козаки.

– Запорожці довіку не будуть кріпаками!

– Побачимо! – глузливо проказав прикажчик і пішов до свого діла.

Цю ніч усі знову ночували в курені. Молоді козаки, знемігшись за попередню ніч, спали тепер добре й прокинулися тільки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав:

– Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней і волів! Круторогі ж мої… укохані мої діти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князів ви працювали!

Демко та Іван схопились на ноги та, вглядівши, що прикажчик верхи на коні жене з степу ввесь косяк, а позаду кріпаки женуть і волів, кинулися до хати, схопили недоуздки й побігли навперейми коням.

Перелякана Галя гукала на чоловіка, благаючи, щоб він вернувся, але Демко її не слухав і побіг у степ. Зблизившись там з кіньми, він накинув на одного з них обротьку, скочив на нього та й почав навертати косяк знов у степ. Іван слідом за Демком теж був уже на коні й допомагав шурякові.

Батько та Галя од воріт побачили, що прикажчик наскочив на Демка й ударив його батогом, та ледве вспіли вони скрикнути від обурення, аж дивляться: розігнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так ударив його кулаком у груди, що той, мов сніп, упав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знов у степ.

Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, і вона жахливо скрикнула:

– Господи милосердний, що ж тепер буде?

У старого Балана під час сутички навпаки не жах був в очах, а радість. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцеві: що не подарував прикажчикові образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очі старого заграли юнацьким вогнем, і він голосно гукнув:

– Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака!

Вилежавшись деякий час на землі, прикажчик підвівся та, шкандибаючи, пішов до двору, кленучи Демка вголос і погрожуючи йому кулаком:

– Почекай, гайдамако, я тобі цього так не подарую!

Через кільки хвилин галас збився біля всіх зимовників: кріпаки намагалися побрати у Балана, Луб’яного й Лантуха сокири, канати й інші господарські речі, ті ж не давали, бо в степах у ті часи воно було дорожче за золото.

– В’яжіть їх! – гукнув до своїх людей розлютований прикажчик. – Усіх в’яжіть, отсих гайдамаків, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба тільки ще отих двох душогубів піймати! – додав прикажчик, показуючи в степ на Демка та Івана.

Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збиралася колотнеча, вони самі бігли до двору й, побачивши, що їхнього батька вже зв’язано, кинулися його визволяти.

– Пустіть тестя, бо вб’ю! – грізно гукнув Демко.

Побачивши по очах козака, що він у запалі, люде пустили старого Балана й розступилися в усі боки, але як тільки Демко та Іван почали його розв’язувати, прикажчик моргнув кільком своїм кріпакам, накинувся з ними на козаків ззаду та, зваливши, почав в’язати їм руки й ноги.

Козаки одбивалися, як роздратовані звірі, але їх надавили цілою купою й нарешті пов’язали. Прикажчик же після того, як зв’язаного Демка підвели з долу, вдарив його з помсти по виду.

Галя метушилася поміж людьми, мов у нестямі. Вона кидалася від чоловіка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але ніхто на неї не звертав уваги, і тільки прикажчик добре штовхнув її, коли вона хотіла розв’язати Демка.

Через півгодини трьох старих запорозьких дідів та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тієї самої економії, що будувалася біля руїн Запорозької Січі.

Почувши, що запорожці не хотять коритися волі прикажчика й навіть на очах кріпаків побили його, управитель визнав за потрібне піднести в очах кріпаків особу прикажчика й люто покарати запорожців.

Коли він побачив біля ганку зв’язаних козаків, очі його заграли хижим вогнем, мов у звіра, що вже почув кров своєї здобичі, і він зразу почав гримати:

– Так отсе ви бунтуєтесь? Не хочете робити?.. Не даєте худоби й навіть б’єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватися. Я з вас виб’ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покірливих!

– Пане управителю! – обізвався старий Балан. – За що нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що віддана нам під господарство від коша славного Війська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищі, ми навіть хати свої покинули та вашим людям віддали. За що ж хочете ви ще й добро, придбане тяжкою працею, одібрати?

– Вашого нема тепер нічого! – сказав управитель. – По указу цариці всі ці землі й усе, що на їх є, себто й ваше добро, й навіть ваші душі, тепер є власність князя… Ви його кріпаки!

З боку козаків почулися скрики обурення, проте, Балан намагався ще говорити спокійно:

– Бог один владен над душами людей, і йому вони й належать. Того ж не може бути, що велика цариця звеліла грабувати й катувати своїх чесних, трудящих підданців! Ніколи того не буде, щоб ми, вільні запорожці, стали кріпаками! Скоріше ми душі свої занапастимо, а не скоримося такій неправді.

Не звикши чути від кріпаків такі речі, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скудовчений у боротьбі оселедець надавав старому запорожцеві надзвичайний вигляд, а очі того в’язня дивилися -на нього не з благанням, як він звик бачить у кріпаків, а сміло й згорда. Управителеві, що служив довго у війську, була навіть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче він узнав за потрібне негайно перемогти й знищити цю гордовитість і вільний дух, щоб усі кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що ніяке волелюбство не може встояти проти його влади… І от, упиваючись тією владою, він глузливо сказав:

– Бачу, що ти занадто розумний! А скільки тобі років?

– Вісім десятків літ Господь держить мене на світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви нам чините.

– Ану, всипте йому вісім десятків різок, – сказав управитель до челяді, – може, старий дурень хоч після того порозумнішає!

– Мене різками? – вжахнувся Балан. – Та ліпше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так знущатися.

І, не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив’язану за спину руку, що бечівки ввірвалися. Та тільки даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на землю та, зв’язавши йому ноги, понесла знесиленого до стайні, а слідом за ним потягли Рогозу, Івана, Луб’яного й Лантуха. І от на стайні, серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братів.

Не стогнали запорожці під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі й серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж поки ставали непритомними.

Старий Балан після катування не підвівся… Його непритомного винесли з стайні й, одливши водою, кинули на віз. Повкидали на віз і решту.

Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сіні, бо йому соромно було почувати себе живим після такої образи… Діди Луб’яний та Лантух голосно просили собі в Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло почуттям помсти, і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.

Коли старого Дмитра привезли додому та, знявши з воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав:

– У курінь… на пасіку…

Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в курені скривавлене тіло свого чоловіка, і коли туди внесли батька, хотіла доступитись до нього, але він спинив її:

– Не руш… Не руш, моя дитино… моя надіє й утіхо… Прийшов мій час… Тоді, доню, оббаниш моє тіло, як відійде душа моя…

– Тату… таточку!.. – припала до батька Галя. – Не кажіть так… Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте, і ми кудись підемо звідсіля…

– Ні, доню… я просив Господа, щоб він не дав мені жити після смерті неньки нашої Січі Запорозької, і він, Милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про вас тільки, діти, болить душа. Як ви, нещасні, свій вік проживете!..

Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став непритомний, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого замордованого батька на той світ.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 483 – 487.