7. Іван Балан помстився за смерть батька

Адріан Кащенко

Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя, прибиті горем, сиділи біля його могили всяк із своїми думками, не наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як про недолю, ніхто не знаходив мови. Несподівано Іван, що від часу знущання над ним став зовсім іншою людиною, ходив замислений, з лютим непривітним поглядом в очах, і ні до кого не звертався, раптом устав, наблизився до Галі й низько їй уклонився, кажучи:

– Прости мене, моя сестро. Не нарікай на мене за те, що я тебе покину, бо несила мені коритися неправді.

– Що ти?.. Що ти, Івасику? Чого прощаєшся?.. – скрикнула Галя й, схопившись на ноги, припала братові до плеча.

Демко й собі підійшов до нього:

– Заспокойся, Іване! Ти намислив щось непевне.

– Не подарую я прикажчикові, – говорив Іван, хвилюючись, – того знущання над нами, а найбільше над старим батьком нашим. Я довіку не мав би спокою, коли б не помстився за батька!

– Схаменися! – скрикнула Галя. – Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш!

– Тихше гомоніть, – сказав Іван пошепки. – Сьогодні я вб’ю прикажчика й малим каюком утечу в плавню, а ти, Галю, збери мені харчів і поклади в той порожній вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тікатиму, так ті харчі заберу.

– Та ти ж загинеш у плавні! – з плачем говорила Галя. – Як же ти там житимеш?

– Не бійся, я не дитина. Запевне в плавні чимало ще нашого товариства блукає… Знайду побратимів, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось мені харчів у вулик, а я приїздитиму в темні ночі й забиратиму їх, аж поки не помандрую звідсіля.

– Братику мій ріднесенький! – заголосила Галя. – Зросли ми з тобою вкупі, як голуб’ята, тепер же доводиться з тобою навіки розлучатися.

– Помандрував би й я з тобою, Іване… – сказав Рогоза, з заздрістю поглядаючи на шуряка, – та ба, крила приборкані!

Галі ці слова чоловіка запекли в серці:

– Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Це я з Миколкою приборкала тобі крила?

Демко схаменувся:

– Боронь, Боже, щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово.

Він заспокоїв Галю й не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись, всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували цю ніч на очах у людей, у хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика.

Як порадилися, так усе й сталося. І коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, надворі люде вже галасували, що в коморі Лантухової хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною під серцем.

Через кільки годин після того до зимовників прибув управитель і, довідавшись, що старий Балан після катування помер, а син його в останню ніч зник невідомо куди, зрозумів, що то Іван заколов прикажчика, помщаючись за батька.

Того ж дня він призначив іншого прикажчика, молодого ще парубка з кріпаків, наказавши йому якнайскоріше будувати переселенцям хати.

Після того справа з хатами справді почала посуватися хутко; лісу, людей і худоби було багато, і за місяць од запорозьких зимовників потяглися дві вулиці: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого місяця, хоч хати й не були ще покінчені, по них уже почали жити, і одну половину Баланової хати нарешті спорожнили, так що Галя з чоловіком знову в ній оселилися. Тільки як оселилися? Де тепер було Галине добро! її скриня була майже зовсім порожня… Переселенці розтягли все, не лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханій дитині, ні надбання покійної матері.

Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро і бажав тільки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вільне життя. Галя теж охоче погодилася б на цьому; до того, що бажав Демко, їй потрібна була тільки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокій у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль.

Одного дня Галя пішла до прикажчика попросити, щоб з усієї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову.

Новий прикажчик був русявий дужий парубок у напівпанському вбранні, з виголеною бритвою шиєю та підстриженим у круг довгим волоссям. Жив він в окремій новій хаті, і як був нежонатий, то в нього була за прислужницю одна з кріпачок, літня удова.

Чорнява й огрядна, зовсім несхожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу подобалася прикажчикові, й на її прохання про корову він почав одповідати жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.

Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик нарешті хотів її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:

– Бійтеся Бога! Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку?

Прикажчик розсердився й насупив брови:

– Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли так… Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сіяти хліб.

Галя передчувала, що Демко нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.

– Змилуйтеся, пане!.. – говорила вона. – Мій чоловік зроду біля землі не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ усе козакував.

– Не вміє? – скрикнув прикажчик. – То дарма, навчимо різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись!

Заплакана, з пригніченим серцем, Галя повернулася до своєї хати й розказала Демкові про те, що прикажчик не дав корови; про те ж, що він наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути.

Ранком другого дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав бджолам води, зняв з дерева новий рій і тільки що повернувся до хати, щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати:

– Ти, лежень, чом не виходиш? Скільки разів тебе просити?

– Куди не виходжу? – здивувався козак.

– На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили!

Рогоза зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх часів і що той кінець може бути дуже тяжким. Проте, перемігши себе, він спокійно й рішуче відповів:

– На панщину я ніколи не піду й дружини не пустю!

– Он як! А через що ж то так?

– А через те, що я не кріпак, а вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували.

– Чув я про тебе… чув… – сказав прикажчик. – Так ти знов за своє? Ну, побачимо, хто кого переможе!

Через півгодини марного змагання й боротьби почалося знущання над волею людини, і Рогозу, знову зв’язаного, везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з надгробків січового кладовища, і на той ганок скоро вийшов повідомлений уже про непокірливість козака управитель.

– Ти чому не хочеш робити? – спитав він Рогозу, неначе спокійно.

– Я радий би працювати коло свого господарства, – одповів, теж удаючи з себе спокійного, Рогоза, – та тільки в мене пограбовано все, що придбав мій покійний тесть для своєї дочки.

– Панщину чом не йдеш одбувати? – вже з запалом гримнув управитель.

– А через те, що я не кріпак!

– А хто ж ти?

– Вільний я! Я – запорожець!

– Ага, ти запорожець!.. – несамовито скрикнув управитель і, почервонівши спересердя, кинувсь у будинок, лишивши всіх здивованими. Через хвилину він вибіг назад, держачи в руці те стригало, що ним стрижуть овець.

– Держіть його… та добре держіть! – гукнув він до челяді, підходячи до Рогози. – Ось я одріжу йому чуба, так, може, він хоч тоді забуде про те, що був запорожцем! Держіть його двоє за голову!

Рогоза кидався в усі боки, бився ногами й навіть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, і нарешті, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.

– Валіть собаку на землю! Давіть його… Душіть його на смерть!.. – мов божевільний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руці кров. Нарешті, коли знесиленого козака звалили й хтось надавив йому голову коліном, прикажчик згріб його оселедець собі в жменю, одрізав його біля самої голови й з глузливим реготом розвіяв одрізане волосся по повітрю.

– Так буде краще! – сказав він, празникуючи свою перемогу. – Тепер ніхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягніть тепер його до стайні та всипте йому, скільки охота! Та глядіть мені: парте так, щоб довіку не забув! А як не те, так самих попарю!

Рогозу поволокли до стайні, і почалося таке саме знущання, як і той раз. Коли ж його, ледве живого, привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловіка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тільки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свіжого м’яса, тіло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менші за чоловіка і за останній день так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би своєї укоханої дитини.

Три дні Рогоза лежав, заплющивши очі, не озиваючись навіть до дружини, а в голові його стояла все одна дума: «Смерть або управителеві, або мені! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров’ю».

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 487 – 491.