4. Демко на руїнах Січі

Адріан Кащенко

Через кільки день, щасливі та веселі, молоді поверталися разом з батьком до Базавлука. Ще віз з уквітчаними волам був далеко од оселі, а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу долю.

Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його у садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Усякий кущик, усяке дерево й навіть квітка в садочку були їй знайомі, як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду, від куща до куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на світі – свого чорновусого красуня Демка. Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співоче птаство та поглядали на неї своїми рум’яними боками рясні яблука.

Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під верби на берег лиману, й на них глянула безкрая, блакитна просторінь осяяного сонцем величного лиману.

– Любий мій, – скрикнула Галя, – чи є на світі що чарівніше за нашу оселю?

– Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша й за ваш садок, і за сей лиман безкраїй, і навіть за світ сонця! – одповів козак, пригортаючи до серця свою красуню дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дівоцтва була дуже пильна до свого господарства, тепер же, після одруження, ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй у праці коло города й баштана, і хоч був непризвичаєний до того, а проте, скоро почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інше рибальське знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень і верталися тільки ввечері, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати. Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великих діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу… Та яка все була риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні ситі секрети (судаки), зубасті щуки та чорні довгоносі осетри. А що вже було раків! Так їх Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся було до тих книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про життя святих і не цікавили Молодих козаків. Думки обох запорожців полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко, й Іван ніяк не могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому, таємному Дунаї. Як на лихо, ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до Базавлука ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхів і ніхто до нього не завітав.

Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати верхи подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя просто вп’ялася в нього:

– Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі, так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують і заберуть у москалі.

Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір’ю, Демко не хотів турбувати її й рішив почекати ще деякий час.

Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці… нарешті, закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка – маленький син Миколка.

Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові вже годі нудьгувати – почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід Дмитро кільки разів на день підходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.

Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити, і зважили за краще зробити це в найближчій церкві: у Старому Кодаку.

Як тільки Галя одужала, Рогоза запріг воза, й удвох з Галею повезли дитину до попа.

Наблизившись до Кодака, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці будувалося чимало хат, а ліворуч од Кодака, ближче до Половиці, будувалася нова велика слобода. Роздивляючись на всі новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе панотець, Рогоза наглядів свого товариша з Платнирівського куреня Гната. Він ледве пізнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому, і навіть штани на ньому були сині, а не червоні.

– Гнате! – нагукав Рогоза.

Той наблизився й, пізнавши товариша, почоломкався з ним.

– Ти що тут робиш у Кодаці? – спитав Демко. – Чи не оселився тут?

– Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас усіх, запорожців, хто приписався в лоцмани, лишили вільними й грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

– А хто не приписався?

– Хто не приписався в лоцмани, тих усіх повернуть у кріпаків.

У Галі з тих речей похололо на серці, Рогозі ж вони здавалися неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він, Рогоза, сидить біля грунту й має з тестем власний зимовник і все господарство.

– А що ж то в долині за нова слобода будується?

– То все наші запорожці осідають. Все лоцмани… Через те й село Лоцманською Кам’янкою прозвали.

– Ну, а про товариство, що пішло на Дунай, які є чутки?

Гнат зразу злякано озирнувся.

– Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до біса вештається, то буде й тобі, й мені лихо.

Він нахилився ближче до Рогози й почав говорити, поспішаючись:

– Живуть наші вільно у турків по всьому Буджаку. І лимани султан всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два братчики Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг да турків. Дехто, було, вже й піднявся йти, аж тут москалі Голку й Книша схопили та й забили в кайдани… Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті миші: вийдеш з хати, озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.

– Що за людина? – гукнув він до Рогози, спинивши воза.

Рогоза розказав, по якій справі приїхав.

– А що ж це за вбрання на тобі? – показав унтер на кремезний жупан козака.

– Запорозьке…

– Щоб зараз мені не було! – почав гримати на Демка унтер, вип’явши на нього свої великі баньки. – Немає запорожців, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну з тебе, то вже більше не одягнеш!

Рогоза мусив скоритись і, сховавши жупана під себе, мерщій погнав волів до хати панотця.

– Цур їм і пек, сим москалям, – говорив він до Галі стиха. – Коли б скоріше вихопитися звідсіля з душею.

Охрестивши дитину, налякані москалями Демко й Галя, не погодувавши навіть волів, зараз же рушили з Кодака й тоді тільки трохи заспокоїлися, коли знову в їхали в степ.

Звістки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.

– Недобрі звістки, діти… – сказав він. – Починається тут нове господарювання. Недурно мені серце недобре віщувало.

– Треба, тату, поїхати нам до Січі, – сказав Демко. – Треба подивитись, що там робиться. Може, москалі вже давно пішли звідтіля геть… Не довіку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тоді таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалі підуть у свою землю.

До речі Демка пристав і Йван, кажучи, що сором сидіти недалеко Січі й не знати, що там діється. Старого козака й самого давно манило до Січі – глянути на неї хоч одним оком хотілося, і він охоче згодився на вимоги сина й зятя.

Порадившись, козаки рішили їхати до Січі не кіньми, а човном, через лиман та Підпільною, бо з плавні можливо було наблизитись до Січі зовсім непомітно, і так само непомітно можливо було б і переховатися в очеретах плавні, коли б трапилася яка-небудь пригода від москалів.

Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком, і це заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнім усяких харчів, а через кільки день ранком троє козаків сіли в великий човен і виїхали в лиман.

Лиман Великі Води недурно так звавсь у запорожців; упоперек його ледве сягало око, а вподовж лиману берегів зовсім не видно було. Дрібненькою комашкою здавався на тому просторі запорозький човен, і здавалося просто неймовірним, щоб він колись пересунувся на другий бік лиману. Проте Демко жваво налягав на весла, і легенький човен хутко посувався по прозорій воді лиману, немов по сковзалці, лишаючи позад себе водокрутні од сплесків весел.

Смужка зеленої плавні на тім боці лиману щохвилини ближчала, дерева підіймалися з води все вище, і до снідання козаки прибули вже до другого берега та, трохи відпочивши, в’їхали в річку Підпільню. Тут на гребки сів Іван, Демко ж почав снідати.

З-за гіллястих верб та яворів, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Підпільню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася, й легкокриле птаство завело свої веселі пісні… Проте козаки не дуже до тих пісень прислухалися, не дуже й до краси плавні придивлялися, бо все те було їм давно відоме. Очі їхні з напруженням придивлялися в той бік, де була Запорозька Січ. По Підпільній доводилося гребтись проти води, і через те човен посувався повагом, так що Демко та Іван, гребучи по черзі, у човні й пообідали.

Після обіду, коли сонце почало вже схилятись на захід, Іван радісно скрикнув:

– Хрест!

Всі глянули на схід сонця. Там над зеленою пущею плавні сяяв під промінням сонця щирим золотом хрест січової церкви святої Покрови.

Козаки поскидали шапки й почали хреститись.

– Слава Господеві! – сказав старий Балан.

– Церква стоїть нерухомо!

– А коли церква стоїть, – скрикнув Демко, – так живе в Січі й товариство!

У запалі він почав чимдуж налягати на весла, і човен, підстрибуючи з напруги, щодалі все хутчіше біг у той бік, де хрест січової церкви то виникав козакам на очі разом із банею дзвіниці, то знову ховався за деревами.

Через півгодини човен повернув з річки в Січовий Ківш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Січі всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козаків із Ковша – він був порожній, і тільки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли біля берега два рибальських човни.

– Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! – журливо похитавши головою, сказав Дмитро. – Коли б товариство жило в Січі, то Ківш не був би порожній!

Приставши до берега, козаки вискочили з човна й пішли нагору стежкою, що виходила просто до Січового майдану и паланки. За часів Нової Січі по цій стежці було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помітив навіть, що давня стежка почала заростати шпоришем, і нудьга стиснула йому серце.

Сперши дух, козаки поспішалися нагору, вибігли на майдан і спинилися в нестямі… Чи тут же була Січ? Чи не помилилися вони? Де ж рідні курені? Де славні паланка, пушкарня, скарбниця? Січ була порожня, а замість будинків чорніли ями, немов розриті домовини!

Усі обернулися до церкви, що подала їм таку радісну надію, і тільки тепер помітили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вікнами й дверима, дзвіниця ж стояла без дзвонів. Навіть цвинтар понавколо церкви був зруйнований, і на ньому не було ні капличок, ні хрестів.

Наблизившись до того краю Січі, де колись стояли курені, козаки одшукали рівчачки од підвалин, купки битої цегли од кабиць та кістки од риби, що запорожці їли в останній день життя Січі.

Перевівши очі на січові стіни, козаки побачили, що вони почали вже обсипатися й поростати травою, на башті ж, ще стояла біля січової брами, видно було кількох робітників, що руйнували її ломами.

Козаки пішли до башти, і що більше наближалися до неї, то гупання ломів дужчим болем било їм у серце.

– Що то ви руйнуєте башту? – ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робітників.

– На князівський палац каменю треба! – весело одповів один з мурщиків по-московському.

Сльози підступили старому запорожцеві під горло, і, не маючи нічого більше сказати, він одійшов од башти набік і схилився до січової стіни.

– Чи се ж не Дмитро Балан? – почулося йому питання.

Біля нього стояв старий січовик і дивився на нього очима, що нагадали Дмитрові щось дуже давнє, молоде й радісне.

– Невже це ти, Дударю? – спитав він, сам непевний у тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких літ.

– Та я ж, братику, я! – одповів сивий дід і почав чоломкатись з товаришем.

– Чого ж це ти тут вештаєшся? – спитався він далі Балана.

– Приїхав подивитись на матір Січ… – з сльозами на очах одповів Балан. – Бодай би ліпше не бачити!

– Немає, братику, Запорозької Січі, – одповів Дудар, одвертаючись набік, щоб молоді козаки не побачили, як з старих його очей побігли сльози.

– Ідіть сюди! – сказав він згодом до козаків, трохи перемігши себе, і повів козаків на високу січову стіну.

З верху окопів запорожці побачили, що на північ од Січі будувалися якісь будинки.

– Бачите? – спитав Дудар, показуючи ті будинки своїм ціпком. – То будується економія того князя, що йому цариця Катерина подарувала всі ці землі, разом з нашою Січчю. Тут уже й управитель його живе. От на ті то будівлі й беруть камінь з Січових башт… Туди ж на підмурки побрали з цвинтаря й кладовища всі хрести й надгробки… Байдуже їм до того, що то могили славних лицарів і що по надгробках Святе письмо повибиване… Вони б’ють надгробки й хрести на каміння й мурують з них будинки. Туди ж і всі каплички з великого січового кладовища пішли.

Слухаючи оповідання товариша, старий Балан переводив очі то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кільки викопаних з землі хрестів, то на захожих московських людей, немовби дивуючись, як ще ці люде живі і як їх досі не скарав той, що на небі.

– Забув про нас, Боже! Забув! Одцурався дітей своїх… – тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.

– А курені ж де? – спитав Рогоза.

– Курені поламані. Деякі начальство поперевозило в Микитино: там складають з них гамазеї; а деякі тут попродали. От і я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курінь та й будуємо з нього дві хати. Он зараз на Шамбаші…

Дудар показав у той бік, де за часів Січі були крамниці й базар, а тепер будувалося кільки хат.

– Тут і будуємося… Важко покинути рідне місце… Тут, біля Січі, й померти хочеться.

– Ну, а пушкарня ж і скарбниця де? Од куренів хоч слід лишився, а од них і сліду не стало…

– Позакидали землею… Генерал тут один був московський, Норою звався, так він тут неначе кріт усю Січ порив… Все, бач, скарбів шукав, а після того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, січову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу та козацьку волю!

Усі деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козаків, бо всі вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.

– Що ж, пани-брати… – після довгої мовчанки обізвався Дудар, – сонечко на спочивок лагодиться. Ходімте до моєї землянки. У землянці я поки що живу… Повечеряємо та й переночуєте в мене.

– Пробач, товаришу, – одповів Дмитро Балан, – несила мені! Скоріше, діти, звідсіля! – звернувся він до Демка й Івана. – Тут смерть і неволя зазирає мені в очі. Ми ночуватимем у вільній плавні під вільним небом!

Старий запорожець попрощався з товаришем і хутко пішов з Січі до човна.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 470 – 478.