9. Москалі схопили Демка з родиною

Адріан Кащенко

Вже тричі Рогоза одвідував Галю; сьогодні він їхав учетверте. Ніч сим разом була темна й вітряна. Лиман шумів піною від великих хвиль. Ті хвилі підкидали й били човен, як трісочку, немов силкуючись залити його й поховати в безодні; проте, Демко не звертав на них найменшої уваги, а нап’явши паруса, розбивав сиві верхи хвиль своїм човном надвоє. Сьогодні він віз Галі радісну звістку, і та звістка виповняла його душу щастям і рішучістю.

До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звістка про те, що за Бугом, понад Лиманами й біля Дунаю, приймають козаків разом із жінками й дітьми та наділяють усіх землею. Через тиждень Люлька мав продати в Микитиному останню рибу й на зібрані за літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай усім товаришам, узявши й Галю з Миколкою. З цією-то радісною звісткою й поспішався сьогодні Демко до Галі.

Приставши до берега й перебігши садок, він, як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу, і вона йому відчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про те, що за другим разом він забере її й повезе на Дунай, де буде їм вільне й спокійне життя.

Галя радісно почала його цілувати, далі ж, схопившись з ліжка, почала виймати з скрині всяке збіжжя.

– Що ти, що ти? – почав Демко її спиняти. – Не зараз їхати, а другим разом!

– Ні, не другим разом, Демку! – говорила Галя пошепки. – Сьогодні нас бери… зараз!

– Та ще ж немає в нас дуба. Ні на чому їхати.

– Байдуже! – говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. – Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами в плавні!

Далі вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка й, тремтячи всім тілом, почала хутко говорити:

– Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила мені далі змагатися… Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не рвати тобі душу, тепер же слухай… З тієї доби, як ти втік, до мене почав залицятися прикажчик. Він перестав було виганяти мене на панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншими, хоч би й з ним…

– А, гаспид!.. – прохарчав Демко.

– Цить! – затулила Галя йому рота рукою. – Слухай далі. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком, і коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі… Що я натерпілася за ці два місяці, що я намучилася душею, то й не знаю вже, як ще та душа й держиться в моєму тілі та як ще б’ється в грудях серце!

Слухаючи дружину, Рогоза й лютував і разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.

– Коли так, – сказав він нарешті, – то їдемо зараз!

Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб іти садком до човна… Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг, як дужі руки вхопили його впоперек тіла.

Незадоволена унада до Галі не давала прикажчикові спати, і він уже не одну ніч тинявся попід вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні… і врешті спостеріг, як Рогоза підкрадався до своєї хати й Галя йому відчинила. Радіючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув навіть розмову подружжя, і як тільки Рогоза відчинив двері та ступнув з дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки.

У Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він успів передати хлопця до рук Галі, челядинці вхопили його за ноги й звалили на землю. У безсилому лютуванню й розпуці козак скреготів зубами й змагався, як звір, а проте, через кільки хвилин нерівної боротьби був уже зв’язаний. Все те сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і стояла з дитиною на руках, мов скам’яніла.

– Так ось як він за Дунаєм! – глузував з молодої жінки прикажчик. – Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб’ята, буркотіти… Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натішилися цю ніч, намилувалися… та тільки це вже востаннє!

Світом зв’язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економію до управителя на суд.

Почувши від прикажчика, що Рогоза переховувавсь у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким родом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту. Через те він намислив віддати козака в пікінери.

У ті саме часи, по наказу князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три повки пікінерів, так що, віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти ласки князя.

– Ну, що ж, – сказав управитель прикажчикові, показуючи на Рогозу. – Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не хоче. Здамо його в пікінери… Можна сьогодні ж вирядити його в Самарь до полковника. Та потавруйте його, щоб усякий знав, що він утікач.

Демко не відповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов’я, як знають. Милості він не попросить, але й пікінером не буде, а знов утече й або загине, або вирятує Галю.

– А їй що? – спитав прикажчик, показуючи на Галю. – Треба й її покарати за те, що переховувала втікача й сама хотіла з ним утікти!

– Ну, на перший раз, – одповів управитель, дивлячись на Галю прихильно, – буде з неї двадцять різок.

– За віщо ж? – заплакала Галя. – Що я хотіла втікти з чоловіком, так на те ж я в церкві Божій присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас правда?

– Ну, ну… годі мене вчити, – гримнув управитель, – а то прибавлю!

З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її обхопив жах перед соромом і ганьбою катування, і в розпуці вона впала навколішки:

– Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя!

– Ну, коли вона не хоче різок, – обізвався прикажчик, – так замість того звеліть їй одрізати її косу!

– Косу? – ридаючи, скрикнула Галя. – За віщо ж косу мені різати? Хіба я повія?

– Устань, Галю! – обізвався до дружини Рогоза. – Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті вороги знущаються з нас, безборонних! Мордуй мене, кате! – гукнув він управителеві. – Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну, легкодуху жінку!

Не звик управитель чути такі речі від своїх кріпаків. Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли підвладні йому люде припадали до ніг і, як покірливі пси, цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорливі ж, запальні речі козака роздратували його.

– Жінці за покірливість дарую все… – голосно гукнув він. – Гайдамаку ж бийте, поки виб’ється з нього дух, тоді одлийте водою й знову… і так тричі. Якщо видержить та не помре, так тоді потавруйте його й везіть у пікінери, у Самарь. Ти ж, красуню, – звернувся він до Галі, – іди додому та гляди: якщо тільки твій чоловік утече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звінчаю!

Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка й прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх уб’ють або покалічать.

– Поблагослови сина… – надсилу промовила вона, коли Демка вже вели до стайні.

– Нехай його Бог благословить! – одповів козак. – Мені ж зв’язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця в розпуку та сподівайся: я прийду по тебе хоч із того світу.

Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка, й її повезли додому. Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір, і тут коновал наштрикав йому на правій руці своїми струментами літеру «Б», що мала визначити московське слово «бродяга», і після того натер порізане місце порохом, щоб порази посиніли і щоб їх знать було довіку. Далі Демкові обголили півголови й тоді вже замкнули в комору, щоб там він вилежавсь, поки трохи погоїться спина.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 497 – 500.