8. Демко збирається тікати від кріпацтва
Адріан Кащенко
Однієї ночі, коли Демкові вже полегшало, Галя прокинулася від незвичайних згуків. Не знайшовши біля себе чоловіка, вона підвелася й почала придивлятися туди, звідкіля вчувалися ті згуки, що морозом пойняли її серце… Нарешті вона пізнала ті згуки – то її чоловік гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.
Нечутно, мов кішка, підкралася Галя до чоловіка й ухопила його за руку:
– Демку, схаменися!.. Що ти намислив?
З несподівання ніж випав з руки козака, і сам він затрусився, мов застуканий злодій.
– Я мушу його вбити!..
– Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..
– Управителя! Се він одрізав мені оселедця!
– Боронь тебе, Боже, ріднесенький мій! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе та й мене з сином погубиш… Оджени від себе лукавого… перехрестися, то ж він, нечистий, тебе спокушає… Помолися разом зо мною Милосердному, щоб він захистив твою душу…
– Що ж маю я діяти, Галю? Не можу я повернутися в тварюку, як отсі кріпаки, і коритися катам. Несила мені й перетерпіти, і подарувати управителеві ту образу, що він мені заподіяв. Нехай і мене після скарають смертю, та я таки йому вік збавлю!
– А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?
– Не рви мого серця, дружинонько моя вірная! Коли б тільки ти зазирнула в мою душу, то знала б, яке там пекло… А все ж таки несила мені жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Це залізо або йому, або мені в серце!
Галя вчепилася чоловікові за ту руку, у котру він знову взяв ніж, намагаючись його одібрати.
– Благаю тебе, Демку, коли вже тобі несила перетерпіти, то нащо ж тобі себе погубляти… Івась досі десь у плавні живе, бо харчі бере. Утечи до нього! Урятуєшся від цього життя, а там удвох, може, надумаєте, як і мене зрятувати.
Галя говорила так тільки з метою одвернути чоловіка од гріха. їй легше було розлучитися з ним навіки, ніж допустити його до загибелі; у душі ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже ні худоби, ні грошей, нема куди Демкові взяти її, як немає чим і прогодуватись їм.
Ввесь останній час цієї ночі подружжя радилось, як і коли втекти Демкові. Врешті намислили вони, що найліпше йому підстерегти Івана й поїхати в плавню разом з ним.
– Як будуть темні ночі, – говорила Галя, заспокоївши свого чоловіка, – ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку в віконце, то я й почую, і хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливі.
– Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?
– Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому… Може, якось житиму.
Другої ж ночі Рогоза попереносив до пасіки всю батькову зброю, наробив до рушниці набоїв, набрав хліба, сала та дещо з одежі й почав підстерігати Івана. Щоночі він прощався з Галею, хрестив у колисці сина й покидав захисний куток, у якому зазнав найбільшого щастя, і однієї ночі таки й не вернувся вже до хати.
Покинута чоловіком Галя стала кріпачкою. Вона в усьому корилася й робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловіка, Галя ж усе одмовлялася, ніби не знає, де він, – нарешті ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У цій вигадці не було нічого неправдивого, і прикажчик залишив свої допитування: та тільки це вийшло на гірше, бо після того він почав поглядати на Галю хижими очима й почав знову зачіпати її, маючи надію, що тепер, без чоловіка, вона буде лагіднішою й покірливішою до нього.
Здибавшись уночі з Іваном, Демко похапцем розповів йому про свою пригоду й заміри. Козаки рішили взяти більшого човна, бо їздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, і позносивши в човен зброю, деякі рибальські знаряддя й харчі, рушили в лиман.
Поки їхали лиманом, Іван розказав, що знайшов у плавнях собі товариша Якова Люльку.
– Чудесний він козарлюга, – розказував Іван, – бурлакою жив собі біля Ненаситця на Дніпрі. Та кілька місяців тому й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Він загарбав у козаків усю худобу й майно, а самих повернув у кріпаків. Люльці, як от і тобі, хотіли за непокірливість одрізати оселедця, та тільки в нього у халяві був ніж, так тим ножем він прикажчика вбив на смерть, а трьох з челяді покалічив та, добігши до Дніпра, вскочив у човна й подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собі в плавні добрий курінь. Рибачимо собі, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довіку так жити, то байдуже.
Поки почало благословлятися на світ, козаки переїхали лиман і протяглися трохи вгору Підпільною, а далі Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, і човен довго крутився по ній. Він то виїздив ув озера, то знову поринав між очеретами, ховаючись там не тільки від людського ока, а навіть од світу сонця. Скрізь навкруги човна були такі нетрі, що, мабуть, як і світ стоїть, по них не бувала нога людини.
Потроху плавня почала прокидатися. За всіх раніше обізвалися соловейки, слідом зацвірінькало інше дрібне співоче птаство, далі заскрекотіла червоно-синя ракша, а врешті вже пішов такий гомін від пташиної розмови та співів, що козаки не чули навіть свого власного голосу.
Сонечко десь уже зійшло, але його промінь грав тільки на вершках дубів та високих яворів, до човна ж, через гущавину плавні, він не досягав.
По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птиці, що за нею майже не знати було води. Тут клекотіли своїми червоними дзьобами білі лебеді, гулко ляскали крилами по воді незграбні баби, полоскалися поміж осокою, витягаючи з мулу собі їжу, дикі гуси, дикі ж качки, коли знімалися з води вгору, то своїми зграями заступали світ сонця.
– Ще б пак тут не прожити козакові! – весело звернувся Іван до Демка.
– А як надійде зима?
– Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пічкою, а от тільки горе: хліба ніде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай.
Очі обох козаків світилися веселим вогнем. Вони раділи з краси запорозького Великого Лугу. Навіть Рогоза почував себе тут щасливим, і тільки думи про тяжке становище Галі темними смугами краяли те світле й радісне почування.
Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарешті човна до берега та, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помітити ні з якого боку.
– Приїхали! – сказав він, забираючи на плечі весла.
Рогоза забрав із човна свою зброю, і вони, поринаючи з головою у високій траві, пішли од берега у пущу плавні. Йти довелося недалеко, і за кількома кущами бузини виявився курінь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки, на дверях.
– Пугу, пугу! – гукнув Іван по запорозькому звичаю ще здалеку.
Зачувши пугукання, назустріч козакам з куреня вийшов Яків Люлька. Це був літній козак з сивиною в вусах, невисокий на зріст, але крем’язної постаті з могутніми плечима й високими грудьми.
– Поїхав сам, а повернувсь удвох? – сказав він до Івана, привітно поглядаючи тим часом на Демка.
Рогоза зняв шапку.
– Прийміть, дядьку, до гурту.
– Що більше, то веселіше! – одповів Люлька й одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня.
Іван розказав товаришеві про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись про те, як урятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю в своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її вночі й привезти в плавню було нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь – куди подітись тоді з немовлятком? Податися на Вкраїну? Але ж і там скрізь було кріпацтво… Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити. Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її, щоб придбати грошей.
– Як будуть гроші, – говорив Люлька, – так тоді скоріше щось надумаємо.
Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб переховувати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі та, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич.
З харчів козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали стільки, скільки душа бажала.
Через тиждень Рогоза поїхав до своєї хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатися з протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало смеркати.
Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку просторінь лиману й наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рідних осель. Рогоза привернув до цього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де світилося, і люде не спали. Треба було перечекати, і він сів на березі під вербою.
Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо це був той самий острів, що з нього два роки до того він уперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя і куди воно тепер поділося?..
Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх хатах погасне світло, і коли нарешті діждав того, то сів знову в човен і поплив до свого садочка.
У вулику на пасіці він знайшов і хліб, і пшоно, й сіль, але всього йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декільки кроків од своєї дружини, він не мав сили піти звідсіль і знову стати диким лісовим звірем, не пригорнувши її до свого серця й не упившись радощами кохання.
Здержуючи своє серце, що колотилось у грудях, мов пташка в сільці, Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люде, а поплазував на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз.
Доплазувавши до невеличкого віконця, що дивилося з хати в садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу, і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.
Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на гілочці, що все чує… Не один раз вона навіть виходила в пасіку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий!.. І от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зіскочивши з ліжка, вона, схвильована, не зразу навіть знайшла двері, щоб відчинити, але врешті-таки знайшла… Ще мить – і два наболілі серця стукотіли одно коло одного… От Галине ліжко, а от біля нього й колиска сина… Батько не може бачити свого сина, зате він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла й обережно цілує його. Не бачить Демко й любих очей своєї дружини, але замість того він почуває її всією істотою й міцно стискує її в своїх обіймах…
Коротка літня ніч, і небагато часу дала вона для втіхи… Незчулися закохані, як проспівали вже другі півні й прийшов час, щоб Демкові від’їздити.
– Демку, любий, лишися тут!.. – прошепотіла Галя, не рознімаючи своїх рук, що обвилися круг шиї чоловіка. – Скорися!
– Як скоритись? Себто стати кріпаком? Та це, Галю, ти ножа встромила мені в серце.
Руки молодої жінки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зітхання. Вона не мала сили сказати чоловікові, що прикажчик усе дужче чіпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби він силою не примусив її стеряти свою честь.
– Ну, так іди… – сказала вона. – Не гайся!..
Демко перехрестив колиску сина; хапаючись, ще раз поцілував дружину й зник за дверима, ховаючись у темряві ночі.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 492 – 497.