Оцінка повісті «З Дніпра на Дунай»

Віктор Беляєв

Історичні твори, що їх активно продукує А. Кащенко, вишиковуються в певну проблемну цілісність: історія українського козацтва концентрується для нього навколо двох епіцентрів – так званої Хмельниччини та подій, пов’язаних з ліквідацією Запорозької Січі. Тому письменник прагне дотримуватися як хронології подій, про які він пише, і навіть, по можливості, обумовленої цим послідовності самих публікацій. Так, зокрема, в листі до Олени Пчілки від 18 грудня 1913 р, Адріан Кащенко, згадуючи про переїзд «Рідного краю» до Гадяча і можливі в зв’язку з цим редакційні неполадки, просить «повернути рукопис «З Дніпра на Дунай», бо вже написане до них продовження «Зруйноване гніздо» і доконче потрібно видати раніше «З Дніпра на Дунай» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 28, од. зб. 747]. Так і було зроблено – обидва згадані твори опубліковані 1914 року.

«З Дніпра на Дунай» має підзаголовок – «оповідання для юнацтва з часів скасування Запорозької Січі». Автор переважно додержується законів обраного жанру, подає події, враження через погляд, точку зору, оцінну позицію зовсім юних козаків – хлопчика Василя і юнака Гната, сиріт померлого козака Рогози, що перебувають у старшого брата Петра в Новій Січі 1772 – 1775 років. Добре передано це в сценах повернення Запорозького Війська з війни восени 1774 р. в яскравій кольоровій гамі:

«Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був вкритий військом: на обрії тільки майоріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі…

…Довга, покручена, блакитна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих, білокрилих та красногрудих лебедів…»

Щирий, допитливий дитячий погляд, зацікавлені запитання юнака дають можливість старшим козакам згадати славні сторінки минулого – Байду, Самійла Кішку, Сагайдачного, Сулиму, загострено відчути неповторну красу рідного краю, адже зараз змушені запорожці «покинути одвічні свої политі кров’ю землі» – Великий Луг, Гайдамацький Байрак, Тавань, Кам’янку, Інгулець, Саксагань…

Є тут, зрозуміло, й відчутні «накладки» в дусі мисливських байок – про те, як «шість дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу»; про жахливого полоза, що своїм «дебелим хвостом» збиває козака з коня, а потім атакує й «сердешного коня»; про страшних баб-пеліканів, що «дряпали кігтями» тіло Гнатове, «довбали страшними дзьобами»…

Та все ж не це є визначальним. Важливішим видається те, що «дитяча», сказати б, оповідна позиція не дає можливості адекватного відтворення трагічної сторінки історії України – зруйнування останньої Січі Запорозької.

10 липня 1774 р. було підписано Кючук-Кайнарджійський мирний договір, закінчилася війна 1768 – 1774 рр. між Туреччиною і Росією. За умовами договору Туреччина визнавала незалежність Кримського ханства, до Росії відходили фортеці Керч у Криму, Азов на Дону, Кінбурн у Дніпровському лимані, території між Дніпром і Південним Бугом. Тим самим був ліквідований в основному плацдарм багатовікової турецько-татарської агресії, знята постійна загроза українському і російському населенню з боку Кримського ханства; Січ в очах уряду втрачала своє воєнне значення.

В умовах посиленого наступу царських сановників, російських та українських кріпосників проти народних мас волелюбне запорозьке козацтво являло собою небезпечну соціальну силу, смертельну загрозу правлячим колам імперії. Відновивши 1734 р. Запорозьку Січ (так звана Стара Січ була за наказом Петра І зруйнована 14 травня 1709 р.), царський уряд прагнув до зміцнений своїх воєнно-стратегічних позицій на Півдні напередодні воєнного конфлікту з Туреччиною. Планувалося перетворити, за допомогою старшини і заможних верств козацтва, все запорозьке козацтво на слухняне знаряддя своєї політики. Щоб тримати січовиків під постійним наглядом, біля Січі було поставлено армійські залоги. 1764 р. була скасована посада гетьмана, постійно обмежувалося самоврядування, був розгорнутий наступ на території Січі, землі на Україні роздавалися російським панам.

Запорозька Січ намагалася повернути захоплені царським урядом землі, які розподілялися між допоміжними військовими формуваннями. Загони запорожців усіма засобами захищали свою територію від загарбання. Один з сучасників відзначив, що запорожці «форпосты, команды и заставы для проходу за границы и в возвратном своем пути разбивали и до смерти многих побили» [Ригельман А. Летописное повествование о Малой России. – М., 1847. – Ч. 4. – С. 30.].

Загостренням класових суперечностей зумовлено й широкий розвиток гайдамацького руху, активна участь запорозької сіроми під проводом Максима Залізняка в Коліївщині. Безпосередньо з Коліївщиною пов’язано повстання козацької голоти в грудні 1768 р. як вияв непримиренності соціальних антагонізмів на Січі. Кошовий атаман П. Калнишевський, що врятувався од повстанців, переодягнений у чернечу рясу, тікаючи з власної домівки «через верх потолошний», писав у рапорті російському генералу: «… сиромахи начали бунт для того, чтоб кошевого и старшину войсковую нынешнюю и прежде бывшую и достойных Козаков всех побить досмертно».

Повстання придушило заможне козацтво за допомогою царського загону із застосуванням артилерії. Нове піднесення антифеодального руху було пов’язано з подіями селянської війни в Росії під керівництвом Омеляна Пугачева 1773 – 1775 рр.; пожвавлюється гайдамацький рух, класова боротьба запорозької сіроми. Навіть А. Скальковський змушений визнати, що на Запорожжі в 1774 р. «подобное 1768 году возмущение опять готовилось» [Скальковский А. История Новой Сечи. – Ч. II, – 1846. – С. 212.]. В умовах реакції в країні жорстоким репресіям було піддано російське й українське козацтво. Такі були історичні передумови, соціальне підгрунтя прийняття рішення про розправу з Січчю Запорозькою. Ще в кінці квітня 1775 р. спеціальна рада при дворі ухвалила: «Истребить Кош сих Козаков как гнездо их своевольств».

Лише заднім числом – 3 серпня 1775 р. – було офіційно проголошено маніфест Катерини II про ліквідацію Січі:

«…Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со изтребленіем на будущее время и самого названія Запорожских Козаков […] за оскорбленіе Нашего Императорского Величества чрез поступки и дерзновеніе, оказанныя от сих Козаков в неповиновении Нашим Высочайшим повелениям».

Маніфест спеціально наголошував, що запорожці почали особливо «в самое новейшее время гораздо простирать свою дерзость». Січ прямо звинувачувалася, що приймають тут «без разбора в свое худое общество людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры». Красномовне визнання! Визнається далі постійне збільшення кількості збіглих кріпаків, «не одних уже прямо в козаки вступающих беглецов, но и людей женатых и семьенистых», – їх приймають на Січі, «несмотря на частыя им от правительств Наших запрещенія» [Полное собрание законов Российской Империи. – СПб., 1830. – Т. 20. – № 13354. – С. 190 – 192.].

Таким чином, ліквідація Запорозької Січі зумовлювалася насамперед соціальними чинниками. Царат, дворянство, всі панівні верстви феодального суспільства об’єднувалися в боротьбі проти будь-яких проявів масового спротиву проти феодального гноблення. Саме тому навесні 1775 р. одні частини царської армії на Волзі та Яїку безпощадно розправлялися з козаками-пугачовцями, ліквідуючи старі «вольності», інші, а саме – частини І армії під началом генерал-поручика П. Текелія 4 червня 1775 р. оточили Січ (вона й раніше знаходилася в повній блокаді завдяки карантину від епідемії чуми в Туреччині і Криму).

Слід чітко уявляти перебіг подій, їхню послідовність і саму соціальну природу, щоб належним чином поцінувати реальний зміст зображеного в повістях «З Дніпра на Дунай» і «Зруйноване гніздо».

…Після кількох експозицій, де похапцем згадано окремі епізоди перебування хлопців на Січі 1772 – 1775 рр., пряма дія починається літнього ранку 1775 року. Очима десятирічного Василя, який, «що робилося […] не розумів», бачимо «страшну метушню» на майдані, «галас від гомону й лайки», кошового, промову якого зовсім не було чутно, бійку «двох натовпів козаків»… «Василь чув, як гупала колода і бряжчала залізна брама… Хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможці-козаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю.» Лише потім п’ятнадцятирічний Гнат роз’яснив Василеві, «що воно коїться на Січі»: «Генерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу… Козаки хотіли оборонятись, та панотець умовив скоритись!» А найстарший, Петро, підсумовує: «…Коли б наша сила була. Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм та ще й кріпаком. Не плач, малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати». Козаки вночі 6 червня збираються в плавнях, вирішують «мандрувати на Дунай» – «там буде наша Січа!». А через день вже вирушили Дніпром та степом з образом святої Покрови – «від свого гнізда» до Нової Січі, на Дунай…

Дещо іншу картину передають документи та свідчення невигаданих очевидців. Так, старий запорожець М. Корж згадував значно пізніше, як велике російське військо (а було під началом П. Текелія, за А. Скальковським, 8 полків кавалерійських, 10 – регулярної піхоти, 13 – донських козачих полків, 20 – гусарських і 17 – драгунських ескадронів) стояло табором два дні, з артилерією на позиціях. Кошовий, дізнавшись, що вже зайняті військом «все паланки, все местечки и все слободы по всему Запорожью», радиться з курінними отаманами: «оддамо Січ москалеві чи не оддамо?..» що відповідати на запрошення генерала Текелія, їхати до нього чи ні?..

«…Начали меж собой бунтоваться: иные согласны были смириться, а иные противилися… Таковые отважники были все сиромы, бурлаки и не женаты, а притом и оседлостей никаких не имели, а потому и бунтовались…».

Але більшість – «как из атаманов, так и из богатых козаков, имея у себя достаточные обзаведения по зимовникам» – закликали скоритися, «не согласны были на мнение бунтовщиков отважных», побоюючись, що інші царські загони тоді «разорят все […] пожитки» на паланках і зимівниках. Вони разом з архімандритом піднесли генералові хліб-сіль в його таборі, потім трапезували у кошового…

6 червня вранці, як писав П. Текелій в рапорті на ім’я цариці тоді ж, військо «тихо, без пострілів» вступило до Січі, і «по всем улицам пристойные караулы» були поставлені. Зокрема, «войсковой казенный и пороховой погреба, канцелярия кошей и все принадлежности […] собраны были из укрепления в поле […] козаки, при объявлении Е. И. В. об их народу соизволении, положили ружья».

Текелій педантично фіксує перебіг подій, щоб показати, як виконувалася урядова директива «уникати насильства і кровопролиття», згадує, як 6 червня «описываются их артиллерия с принадлежащими к ней припасами, войсковая казна и имение» затриманих вже кошового, військового писаря та військового судді. Переказуючи Коржа, А. Скальковський пише, що після відвідин куреня кошового генерал Текелій «наконец возвратился в лагерь и пробыл там более недели. В течение сего времени офицеры русские и солдаты приходили в Сечь, а казаки и их атаманы посещали их лагерь и друг с другом гуляли и обходились свободно и вольно […] Текелий привел всех запорожцев к присяге». Не треба якось ідеалізувати атмосферу і взаємини різних таборів як цього критичного червневого дня, так і пізніше, однак старшина домоглася свого. І народна оцінка була однозначною:

…Ой, не жалуйте, запорожці,

Ви на московські генерали,

А жалуйте, запорожці,

Да на свої вражі пани.

Бо вони, пани – пребісові сини,

А вже вони поробили,

Що усі степи, всі плавні

Москалеві уручили!..

[Кондратович Ф. (Вовк) Задунайская Сечь. – Киевская Старина. – 1883. – № 1. – С. 47 (записано від А. Коломійця).]

Саме тому сцени «викатування з пушкарні гармат», захоплення зброї видаються непереконливими, неправдивими. Явно фальшиво, в світлі документально зафіксованої реальної поведінки козацької старшини, звучить підсолоджений, з явним наголосом на «загально-національне єднання», епізод каяття «скупого дуки» полковника:

«…Не треба мені ні млинів, ні зимовників, ані худоби!… Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зимовник буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо! Такі речі старого полковника всім дуже подобалися. Атаман обняв його, а козаки закидали шапками».

Подібні «факти», зрозуміло, не підтверджуються самою реальністю. Навпаки, добре відомі численні факти – і власне через них виявляється внутрішній зміст цієї драматичної епохи – найактивнішої участі старшини в захопленні, «поміщицькій колонізації» земель Запорожжя, разом з князями Вяземськими, Прозоровськими, Потьомкіними та іншими царськими урядовцями.

Відбір і використання фактичного матеріалу в історичному творі напрямки пов’язаний з авторською концепцією минулого і сучасного, з його розумінням історичного процесу. В даному випадку мова повинна йти про функціональну цінність залученого історичного матеріалу, а не про рабське слідування за будь-якими свідченнями, фактами чи деталями історії. Так, для створення відповідного емоційного стану, психологічної забарвленості сцени прийняття остаточного рішення «осісти новою Січчю на Дунаї» використовується свідчення «очевидця» («Сам бачив власними очима, бодай вони мені посліпли») про відправлення Калнишевського до Москви – «у кайданах».

Наявні історичні дані не підтверджують (і не спростовують!) саме такого ставлення до 75-річного кошового, та, враховуючи наступну жорстоку розправу з ним, такий авторський домисел можна вважати ситуаційно виправданим. (Цікаво, до речі, що «старий січовик» у повісті наперед знає, що Калнишевського повезли під вартою саме до Москви, хоча доля його багато десятиліть залишалася невідомою для всіх, – А. Скальковський, зокрема, пише про відправлення до Петербурга 3, народна пісня натякає про ув’язнення в Ростові, відомі перекази й про втечу кошового до Туреччини).

Зовсім інша ситуація щодо іншого вирішального «аргументу» в цьому епізоді, щодо «факту» – повідомлення діда Лимаря про звірячу, нечувану для християн, розправу з храмом: «…донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!» Ця емоційно насичена сцена (до речі, для підсилення ефекту згадка про «на шматки порубані срібні царські врата» продубльована в повісті «Зруйноване гніздо»), розрахована на цілком певну тенденцію сприйняття, базується на одному свідченні, даному в примітці до «Истории Новой Сечи» А. Скальковського:

«В 1839 г. никопольский мещанин Михаил Решетняк, бывший сечевой казак еще при императрице Елизавете [тобто у віці, на той час, за 100 років. – В. Б.], рассказывал, что сам видел, как калмыки, донцы и солдаты (без ведома начальства) обдирали церковь, топором обрубая царские врата и срывая золотые медали и vota казачества. Это подтверждается и песней, где сказано: «Пішли донці живитися…» [Скальковский А. История Новой Сечи. – Ч. III. – С. 265.].

Зауважимо, що емпіричне повторення факту, буквальне сприйняття пізнішого переказу про події лий… в формах словесного про нього повідомлення (тим більше – стилістичне його «загострення») аж ніяк не гарантує з’ясування і відтворення сущої правди подій. Сам А. Скальковський писав обережніше:

«Что сталось с богатыми украшениями и вкладами Покровской церкви, достоверно не знаем; в песнях сказано, что «донцы кой-чем поживились», – но мы знаем наверно, что часть церковных облачений, книг и хоругвей подарена Потемкиным соборной церкви, построенной им в Николаеве, а часть ризницы всегда хранилась при князе Таврическом и найдена в его доме после его смерти».

Народна пісня про зруйнування Січі говорить не про якусь наругу над храмом, а про його закриття (як і всіх установ Коша, взятих «під караул») на ці дні: «Ой кругом церкви Січової // Караули стали // Панотцю Владимиру // Служити не дали…» Характерним є уточнення дещо пізнішого часу: «Церковь Покровская была пощажена, но могильные часовни, памятники и кресты, на церковной площади бывшие, или сняты, или уничтожены» [Там же. – С. 210, 212.].

Цілком можливо, що свідчення М. Решетняка про пограбування в храмі, розкрадання подарованих козаками коштовностей стосується дещо пізнішого часу, коли Січ вже обезлюділа, адже не можна навіть уявити, як би це відбувалося на очах запорожців. А. Кащенко послідовно прагне підпорядкувати факти певній тенденції. Гак, він доводить, – добором і характером висвітлення деталей, послідовністю змальованих епізодів, репліками-узагальненнями, – що рішення про втечу на Дунай було спонтанною реакцією, емоційним сплеском-відповіддю на дії Текелія саме 6 червня.

Історичні ж факти у сукупності розкривають процес прийняття рішення, його назрівання і реалізацію. Від роздумів після прийняття присяги – «як би москаля в шори вбрати, а самим десь дальше мандрувати» [Там же. – С. 196.] з неодноразовим використанням «білетів» колективних на риболовлю, щоб вибратися човнами з Січі («понемногу готовили свои лодки», – інакше неможливо, щоб зібрались «в плавнях в одну ночь в 20 местах вдруг до 5000 казаков разных куреней» [Там же. – С. 215.]), – відбувалася підготовка цього ексоду: «каковим способом и порядком и вся уже сирома со всех куреней, получая билеты, под предлогом Тилігула, убралася вся «под турка» (М. Корж).

З сердечним хвилюванням змальовано похід козаків по Україні, подовжений у часі і просторі процес розлучення з батьківщиною, рідними, улюбленими місцями – «боліла козацька душа, й щеміло серце». І ось прощання:

«– Прощай, Україно, – загукали козаки, скидаючи шапки. – Сподівайся нас, бо поки живі – тебе не забудемо.

…Так покинули запорожці свої одвічні, вільні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля, а без волі ж не знайдеш долі навіть у рідній країні».