Оцінка повісті «Зруйноване гніздо»
Віктор Беляєв
Безпосереднім продовженням повісті «З Дніпра на Дунай» став один з найоб’ємніших творів А. Кащенка «Зруйноване гніздо» (1914), за авторським визначенням – «Повість з часів скасування Запорозької Січі». Щодо неї автор писав свого часу Г. Маркевичу: «…Я тепер працюю над великим романом з митарств останніх запорожців. Довелося вишукувати і скупати чимало матеріалів…» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 110].
Початок дії віднесено дещо назад – він датується точно: «через три тижні» після ліквідації Січі й Війська Запорозького. Це обумовлено творчим завданням, адже йдеться зараз про долю одного з братів, Демка Рогози, що відмовляється тікати, залишається на рідній землі, мріючи оженитись з любою дівчиною Галею, єдиною дочкою старого запорожця Дмитра Балана. Концентрація дії навколо долі однієї родини не перетворює, проте, повісті в сімейно-побутовий жанровий різновид історичної прози, завдяки суспільній значущості основного конфлікту.
В житті України це був час трагічних змін, повного знищення козацтва як суспільного стану з його традиційними вольностями, знедолення і закріпачення селянства на Лівобережжі, введення рекрутчини і заснування військових поселень, посилення реакційних, кріпосницьких тенденцій в країні після придушення антифеодальної селянської війни під керівництвом Пугачева. Саме назва твору – «Зруйноване гніздо» – увиразнює головну думку, концентровано передає внутрішній зміст твору. Дві частини тексту, що знаходяться у так званих «сильних позиціях», – початок і кінець – найконкретніше виявляють вихідні позиції сюжетної дії і образний результат, підсумок розвитку протиріч дійсності, побуту і свідомості народу, його понять, уявлень, ідеалів, устремлінь.
Початок – щасливе рідне гніздо: запорозькі хати над Базавлуком, навколо «комори, повітки, сажі й інші будівлі», «кучеряві садки та зелені левади», «великі косяки коней і гурти товару», «вільний степ і широкий лиман». Над цим, позначеним яскраво ідилічними фарбами, пейзажем збираються темні хмари недобрих подій… Фінал – гніздо зруйноване, козаки з родинами змушені покидати рідні місця, шукати нового, вільного життя:
«Дуб плив лиманом на південь, і оселя, що в ній народилася й зростала Галя, разом із садком і вербами меншала й зникала з очей… Галя не шкоділа тепер за тим, що рідної оселі скоро не видно буде, бота оселя була місцем її нелюдських страждань. Всі думки молодої жінки линули тепер за море, до Дунаю…»
Ці частини тексту визначають собою характер сюжетного кільця, співвідношення окремих частин, компонентів структури в свою чергу визначаються типом художнього конфлікту, що покладено в основу твору. Виявити, показати через розміщення діючих осіб, через індивідуальні особливості персонажів твору сутність протиріч, що визначають обличчя даної епохи, – таким є завдання реалістичної історичної прози.
Для вирішення цього завдання А. Кащенко обирає вдалий сюжетний хід – послідовне використання принципу «подвійного погляду» – взаємооцінки, доповнення чи заперечення того, що було у недавньому минулому, і того, що приходить сьогодні. Цей принцип загостреного індивідуалізованого сприйняття реалізується через різновиди хронотопу дороги, подорожі (історико-побутовий, в дусі епохи, варіант весільної подорожі Демка і Галі до Самарського монастиря – цієї «частини запорозької душі»; поїздка з новонародженим малим Миколкою на хрестини до Старого Кодака; відвідини човном зруйнованої Січі; похід козаків на чолі з Петром Рогозою з турецької Килії «рідними степами», де бачать вони, як «їхні одвічні землі беруть у цупкі пазури нові володарі»; подорож козацьким дубом по Дніпру, де скрізь вже понаставлені «чорні дошки з написами» про володіння новоявлених хазяїв островів і берегів).
Історія як ланцюг конфліктних зіткнень двох протилежно спрямованих сил визначає драматизм оповіді твору про минуле. Драматизм повісті А. Кащенка тримається на контрасті. Глибоко зідеалізованому вільному, безжурному життю запорожців по зимівниках (Дмитра Балана, Лазаря Глоби), – пізніше на цьому позитивному полюсі «зруйновані гнізда» запорожців заступають інформаційні повідомлення про життя «у турків по Буджаку» («живуть вільно»; «лимани всі султан їм подарував»; «серце радіє: скрізь узброєні запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по зеленому полю красуються… Зброя у всіх сріблом та золотом сяє…»; «серце запорожців раділо…»; «всі мало не плакали від щастя…»), – протистоїть інший полюс – суцільно негативний. Його уособлюють – «московські драгуни», що безжально пограбували молодих; хижий управитель князя (що проголошує – «всі ці землі й” усе, що на їх є, себто й ваше добро й навіть ваші душі, тепер є власність князя… Ви його кріпаки»); хтивий прикажчик, що переслідує Галю; «московський унтер… з великими баньками»; «поліцай у білих, вузьких, як дудки, штанях»; городничий Шостак, що з великого розуму «білет» запорожців розглядає «з усіх боків і навіть проти вікна на світ»…
Кожна подія, зіткнення персонажів, представників протилежних суспільних сил, являє собою подальший розвиток основної сюжетної колізії. Основою дії є надто серйозні історичні події – процес болісних змін самих форм влади, наступ царизму, знищення козацьких привілеїв, загарбання земель з подальшим закріпаченням селян і козаків, про що народна пісня з болем говорить:
Катерина, вража мати,
Що ж ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила!
Багатому розпродала
Від краю до краю,
А бідному зоставила
Там, де поховають.
Будь-яка подія має реальний смисл, конкретне наповнення, пов’язане і обумовлене загальним потоком історичного розвитку. Тому навіть категоричне неприйняття, рішуче заперечення тих чи інших подій не передбачає і не виправдує в творі художніх спрощень, тим паче – свідомого перекручення реального проходження процесу.
У творі зустрічаємо, на жаль, випадки використання історичних свідчень поза конкретним історичним контекстом, що призводить до певної переорієнтації цілого, переінакшує звучання і значення опорних деталей. Так, прагнучи підкреслити драматизм загарбання земель, закабалення вільних запорожців, що являло собою процес, зрозуміло, скороминучий, але аж ніяк не одномоментний акт, – прозаїк, замість художнього аналізу ситуації у властивому контексті, вдається до вигадування драматичних станів, нагнітання атмосфери безвиходу.
…Біля зимівника Балана з’являються «чорні обриси» валки чужинців – це «п’ятдесят родин кріпаків того князя, що для нього будувався біля Січі палац з надгробків…». Виникають почуття ворожнечі – й не тільки до управителя чи прикажчика, а також чомусь і до кріпаків-росіян взагалі, «не любої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю й стали їм ворогами». Вже на другий день управитель вимагає, аби Демко і Галя виходили на «панщину»…
Ситуація найгостріша, позиції справедливо визначилися як непримиренні. Але в ім’я досягнення максимального емоційного ефекту викриття прозаїк вдається у цих епізодах до силуваного пришвидшення подій, порушення історичної правди, концентруючи, без належних підстав «зводячи» до кількох днів і тижнів 1776 року події, що будуть характеризувати наступне десятиріччя. Так, масова роздача запорозьких земель пов’язана з приєднанням Криму (1783), тоді ж генерал-прокурор Сенату князь Вяземський-одержав, зокрема, землі Старої і Нової Січі. Селянство Лівобережжя і Слобожанщини було остаточно закріпачене указом від З травня 1783 р., але на Півдні кріпосне право не знайшло ще юридичного оформлення. Лише за Павла І на ці землі була поширена чинність указу про закріпачення селянства (указ від 5 квітня 1797 р.), тоді ж встановлено триденну панщину [Див.: Багалій Д. Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку. – X., 1920. – С. 60 – 110; Історія селянства Української РСР. В 2-х т. – К., 1967. – Т. 1. – С- 240 – 247.].
Слід згадати й те, що переселення кріпаків було заборонено ще в 40-і роки XVIII ст. Офіційний дозвіл на часткове переселення поміщики Півдня України одержали лише з 1781 року, до того ж переселенці «звільнялися від податків і повинностей на два роки».
Драматизація ситуації зіткнення вільних козаків з поміщицькими посіпаками необхідна авторові для того, щоб підтримати напругу протиставлення: «… ми тут загибаємо, а на Дунаї товариство вільно гуляє». Заради цього наївно ідеалізуються згадки про життя за Дунаєм, де «військо Запорозьке… гарцюючи кіньми, держало на гостряках своїх списів, разом з білими прапорками, козацьку волю». Щодо цього не зайвим видається навести оцінку згадку старого запорожця Ананія Коломійця про соціальний стан козацтва в перші роки життя на чужині: «… де там у їх тії коні?! і штанів не було й сорочки! воля, хоч голий ходи». Це джерело, до речі, було відоме А. Кащенкові, проте, він вигадує центр Січі – «тридцять вісім куренів… паланку, скарбницю та розпочату будовою церкву», все це нібито вже в 1776 році. Про цей же період дослідник прямо говорить: «… до 1785 г. правильной Сечи на устьях Дуная, вероятно, не существовало вовсе, а запорожцы жили отдельными небольшими рыбальскими ватагами, разбросанными на всей дунайской дельте…» до того ж – «за повною відсутністю артилерії і кавалерії».
Професор В. Біднов, згадуючи помилки, «ненатуральні перебільшення… непотрібну ідеалізацію поодиноких осіб та явищ» в повісті А. Кащенка, пише:
«Запорозька Січ у нього зразу ж після скасування січового товариства стає слободою князя Вяземського, тим часом як у дійсності Січ зразу ж була перетворена в місто Покровськ, осередок так званої Слав’янської «провінції», до церкви призначено священиків, січові курені та всякі військові будинки зараховано державним майном (а не зруйновано!). Тільки по сімох роках «провінціальні» установи переведено до Нікополя, міщанство переселено туди ж, а землі подаровано Вяземському… Запорожець Лазар Глоба, що мав свій зимовник коло слободи Половиці, де тепер у Катеринославі Потьомкінський сад, виставляється в неналежному йому освітленні; в ньому нічого не було ворожого до москалів. Опубліковані вже документи свідчать, що він робив якісь послуги російським військам, коли вони окупували запорозькі землі, і за сі послуги затверджено йому право на зимовник і певну площу землі, тоді як од неприхильної до москалів козачої старшини поодбиране все майно».
Слід зазначити, що цілком зрозумілий і виправданий протест проти соціального і національного гноблення набуває подекуди у повісті невластивих форм ескапади проти «чужих», з виразним наголосом на певних рисах, що їх поприписувано «московським людям»: «Спати в хаті було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою російські люди». Або: «…Де тепер було Галине добро! її скриня була майже зовсім порожня… Переселенці розтягли все, не лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханій дитині, ні надбання покійної матері», йдеться про настанову вироблення естетичної та й моральної оцінки, виходячи не з соціального стану персонажів, суспільно-політичної їх діяльності, поведінкової характеристики героїв, а виключно, або насамперед, спираючись на «принцип» – наше чи не наше, отже – добре чи погане тим самим (подібна абсолютизація національного відчутна й в «Перероді», «Запорозькій славі», «Кості Гордієнку…»).
Романіст-історик має право на відбір документального матеріалу, творче його використання для донесення власної концепції, утвердження великої правди історії. Так, розкриваючи вагому мотивацію уходів запорожців за Дунай в пошуках волі, А. Кащенко постійно звертається до проблеми їхнього ставлення до батьківської землі, до України. В цьому аспекті важливою видається експедиція загону під проводом Петра Рогози на покинуті рідні місця, щоб побачити й забрати з собою рідних, покарати панів і підпанків. Прозаїк спирається на свідчення про дії «особливих емісарів – «вожаїв», завданням яких було добирати на Україні людей, що були гідні в козаки, умовляти їх утекти на Січ і потім проводити їх наперед улаштованими запорожцями шляхами» [Киевская старина. – 1883. – № 4. – С. 736 – 737.].
У творі переосмислено функцію і керівника і загону: Петро готує свій загін для походу на Україну, а не виходу з України. І тут виникає, переосмислений також, мотив «білету», перепустки через кордон (вперше мотив з’являється як дозвіл на вихід з Нової Січі), – документ Петро одержує від російських офіцерів саме для повернення на Україну. Мотив повернення, щастя й нещастя козака на чужині й дома, поліфункціонально спирається на етичний комплекс усвідомлення сенсу людського життя-долі, «талану того святого», що постає у Шевченковому творі «Меж скалами, неначе злодій…».
Такий хід, такі закони типізації у власне художній прозі. Дещо інші пропорції співвідношення документального матеріалу і авторського домислу притаманні так званим художньо-документальним різновидам прози. До активної розробки саме таких форм оповіді А. Кащенко звертається вже в останні роки творчого життя. Ці спроби нарисово-біографічного характеру визначаються широкою опорою на фольклорні твори, народні думи, історичні пісні, легенди, перекази, що в структурі, самій концепції творів грають роль не меншу, ніж задокументовані відомості про таких героїв української історії, як Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Іван Сулима. Проте є певні відміни у самій функціональній цінності історичного матеріалу для автора, характері його залучення, художньої обробки.