Перші твори
Віктор Беляєв
Це – дитячі спогади про «характерника»-запорожця діда Охріма, «його оповідання про запорожців, про безкраї татарські степи, про наїзди гайдамаків на Україну, про Кубань і Задунайську Січ, де побував Охрім після зруйнування Підпільнянської Січі, і про те, як билися запорожці зі своїми ворогами, не шкодуючи своєї крові» («Мрії і дійсність»). Це й аналогічна згадка про захоплення «славою козацьких повстань і запорозьких походів» («Згадка про Сагайдачне…»). Це й «мандрівка на пороги» чотирьох молодих хлопців – «подивитись і на старий Кодак, що навколо його лилася колись козацька кров та гуляла козацька воля, і на Дніпровські пороги, що бачили колись безліч чубатих лицарів, починаючи з чубатого князя Святослава» («Мандрівка на пороги»).
Народні українські думи, згадки про запорозьку славу захоплюють душу автора:
«З юнацьких літ мене цікавило питання про те, через що це люде ніяк не упорядкуються гак, щоб усім було однаково добре жити і всім було вільно, як от вміли порядкуватись наші запорожці…
Ці питання все життя не давали мені спокою. Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, пробігав з бистрою хвилею Дніпрові пороги, думав думки на скелях Сагайдачного і Хортиці, плавав по протоках і лиманах Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу і Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів…» («На руїнах Січі», 1907).
Романтично настроєний юнак, душу якого сколихнули «Тарас Бульба» і «Кобзар», «Богдан Хмельницький» М. Костомарова, уважно придивляється до минулого і сучасного рідного краю, шукаючи своє місце у процесі тих змін, що ними була охоплена Катеринославщина, найбільша на той час з губерній на Україні: 1884 р. завершено будівництво залізниці, яка з’єднала Донбас і Криворіжжя, будуються металургійні заводи-велетні, зростає кількість населення (з 1884 – 1901 рр. – удвічі, майже до 3 млн.).
Катеринослав швидко зростає, тут відкривається Вище гірниче училище; 1901 р. прогресивні вчені міста організували Наукове товариство з художньою комісією при ньому; активізується громадське, наукове, культурне життя. Українську науку і культуру збагачує своїми працями з історії, етнографії, археології, літератури видатний вчений, дослідник історії Запорозької Січі Д. Яворницький. Величезні фольклорні, етнографічні, краєзнавчі матеріали зібрали, частково вже й опублікували Г. Залюбовський, Я. Новицький, М. Андрієвський. З 1885 р. оселився тут поет, фольклорист і етнограф Іван Манжура, – тут написано більшість його творів.
Реакційна політика царського самодержавства, найжорстокіші утиски викликають активний спротив, піднесення боротьби всіх прогресивних сил за свої національні і соціальні права. Це – масові робітничі страйки, навіть у період чорної реакції, діяльність гуртків «Народної волі» та марксистських осередків у залізничних майстернях, «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», Рад робітничих делегатів у 1905 році. Це – громадсько-суспільний рух української інтелігенції, «Просвіти», оскільки, як підкреслював В. Винниченко,
«всі форми утиску, експлуатації й нищення прав політичних, соціальних, національних та взагалі прав людини й громадянина, так притаманні всій системі, всьому характеру урядування царизму, щодо українства прикладалися в самих щедрих розмірах і без всякого маскування» [Винниченко В. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920. – Ч. І. – С. 31 – 32 (Репринтне видання. – К, 1990).].
Піднесення національно-культурного життя: організація лекцій і наукових читань, літературно-драматичних вистав, концертів, вечірок, драматичних гуртків, хорів, – ці різні вияви духовного відродження у житті знайшли детальне відтворення на сторінках повісті А. Кащенка «Зоряно» (вперше у зб. «З неволі», 1908) [Гнат Хоткевич (Літературні враження. II. – ЛНВ. – 1909. – № 2. – С. 408 – 409) піддав цей автобіографічний твір гострій критиці, зокрема за гіпертрофоване уявлення фактів рядового культурництва як «великої національної роботи». Проте не можна не побачити тут і віри, переконаності у необхідності праці в ім’я народу.].
А. Кащенко живе і працює в цьому середовищі, спілкується з такими діячами майбутньої «Просвіти», як М. Кузьменко, М. Ємець, М. Богуславський та іншими. Він знаходить розуміння і підтримку своїм літературним спробам. Першим твором, що вийшов окремим виданням, було моралізаторське оповідання, написане у дусі народних анекдотів, – «Жар-птиця, або з паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи» (1883) [Оповідання видане під псевдонімом – А. Торішний. Інші псевдоніми А. Кащенка першого періоду творчості – А. К; К-о А; Дніпровий М.; Тертишний А.; Будій А. (показово, що головним позитивним героєм повісті «Зоряно» є Андрій Будій).]. До святкування 100-річчя заснування міста (1887) був виданий спеціальний номер «Екатеринославского юбилейного листка», де опублікована легенда-переказ А. Кащенка про могили-кургани Близнюки біля Ненаситецького порога. Тоді ж він починає працювати над драмою «Зоря нового життя», що, як визнавав А. Кащенко в одному з листів до Г. Маркевича, «писалося або вилежувалося 20 год», – вона була опублікована 1907 р.
Після великої перерви на сторінках «Літературно-наукового вісника» (1904, червень) опублікований вірш-алегорія «Три шляхи» («Ой три шляхи розійшлися…») [Вірш передруковано у першому виданні «українського декламатора» – «Розвага» (К., 1905).]. В архіві журналу «ЛНВ» зберігається також рукопис «дитячого оповідання» під назвою «Сіркова слава», авторська дата – 11 лютого 1903 р. Його можна вважати першою спробою в історичному жанрі; від нього «відбрунькувалися» невдовзі видіння-пророцтво «На руїнах Січі» (1907) – з тінню Сірка, «таємним голосом» з-під землі, та ліричне есе «Сіркова могила» (1907) – з протиставленням героїчних часів «запорозького славного козака-лицаря Івана Сірка» нікчемності сьогодення, коли «ніщо не нагадує в цій країні про минулу волю та славу»; але й сьогодні «прості селяни» (а не «вчені і освічені люди»!) пам’ятають «славного запорозького батька» – «як щось велике і святе, бо це був певний народний богатир-лицар…»
Паралельно, на цьому ж таки матеріалі, з аналогічними «історичними» алюзіями йшла авторська і редакторська (за участю Г. Маркевича, зокрема) робота над «першим історичним оповіданням», за визначенням автора, – «Запорозька слава». Текст його вийшов еклектичним: тут і лист Сірка до турецького султана; і розшматована власне «Сіркова слава»; і свідчення жорстоких звичаїв епохи, поза межами милосердя, – вбивство, за наказом Сірка, тисяч «потурнаків», визволених з ханської неволі, у Чорній долині; і художня безпомічність батального письма; і примітивізм мелодрами («Мов звір, лютує Шевчик, рубаючи євнухів гострою шаблею, не вважаючи на їх благання…», або: «Втішалися, погані, красою моєї милої, впивайтесь же тепер своєю кров’ю! – так гукав Зачепа, ганяючись поміж трупом за яничарами…»).
Активізація творчої діяльності була стимульована переїздом по службі А. Кащенка до Москви, а потім – до Пермі (1904 – 1908). Тут, далеко від рідної землі, творчої атмосфери, близьких за системою поглядів людей, він, як записано у повісті «Зоряно», «…глибше увійшов у свою душу й свої думки, взявся за письменство і всі чотири роки не губив зв’язку з рідним містом і близькими людьми». За цей час значно розширюються змістовно-тематичні обрії, виразнішими стають художньо-зображувальні пошуки; А. Кащенко всерйоз звертається до різних жанрів реалістичного мистецтва: нарису, памфлету, ліричного, соціально-психологічного, сатиричного оповідання, драми, повісті. Оновлюється тематика його творів, з’являються нові проблеми, що відбивають суттєві зміни у соціальній дійсності, духовному житті суспільства напередодні та під час народної революції в Росії 1905 – 1907 рр.
Це стає усвідомленою позицією А. Кащенка-прозаїка. У листі від 17 травня 1906 р. до Г. Маркевича (з редакції демократичного своїм напрямком журналу «Рідний край») він писав: «…що б не було, я вже тепер не зверну з шляху, яким я пішов» [Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 25, од. зб. 72. (Далі посилаємося в тексті: ВР ІЛ АН УРСР, ф. од. зб. с.).]. А в наступному підтверджує: «пишу сміло і швидко» (ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 73).