Оцінка повісті «Борці за правду»
Віктор Беляєв
Дальші етапи героїчної історії народу, доля борців за правду і волю продовжують хвилювати творчу уяву письменника. В листі до П. Стебницького А. Кащенко згадує схвальну оцінку Модестом Левицьким «Славних побратимів», його пораду – «скільки […] здоров’я вистачить писати ще повісті такого саме напрямку», повідомляє про роботу над новим твором: «Лист Левицького надав мені нової енергії до праці, і я зараз же почав писати чималеньку вже повість, що охопить майже все життя Богуна. Тепер я уже її скомпонував начорне […] ще до неї треба покласти дуже багато праці…» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 52359, с. 2].
Дійсно, повість «Борці за правду» (1913) охоплює значний відрізок часу – від поїздки Б. Хмельницького на початку 1648 р. до кримського хана за поміччю у запланованому вже виступі проти польського панства і до сцени розстрілу Івана Богуна 1664 р. жовнірами Чарнецького за підготовку повстання проти короля Яна-Казимира.
При цьому частина подій, певні етапи бойової біографії Івана Богуна, що є центральним персонажем твору, подаються в ретроспекції, інформативно або в дуже конспективному переказі. Так, історія багаторічного кохання Івана Богуна і Марини Михнюківни, «шляхтянки українського роду», яка на батьківському хуторі «освіту доставала від учителя-німця», а потім стала татарською бранкою, попала до ханського гарему, – ця подана в сентиментально-дидактичних тонах історія самопожертви двох сердець перемежається значно скупіше поданими «власне історичними» епізодами: здобуття Богуном фортеці Кодак; битва під Жовтими Водами – «пекельний бенкет смерті»; облога Збаража; битва під Зборовом, де Богун «як Божа кара вдарив», «рубаючи всіх, не розглядаючи, чи то пан, чи простий жовнір»; «кривава ніч у Красному»; напад на Вінницю, де «козацький ватажок не дався накрити себе мокрим рядном..»
Детальніше змальовуються бойові дії під Берестечком 1651 р. – перші сутички, змова хана з поляками, вирішальна битва 20 червня. У найтяжчі хвилини бою Богун «не втрачає віри у козацьке завзяття й у міць козацького духу». Татарська кіннота на чолі з кримським ханом не витримала гарматного обстрілу, атаки польських полків, почала тікати; Іслам-Гірей зрадив Богдана Хмельницького; гетьман особисто кинувся наздоганяти татар, щоб повернути їх, однак хан наказав затримати його; лише через два тижні Хмельницькому вдалося за викуп звільнитися з неволі. Українське військо було в смертельній небезпеці: «хитроковарное умишленіе» (Гр. Грабянка) зрадника-хана позбавило його верховного керівництва, роз’єднані частини були оточені, притиснуті до багнистих берегів річки Пляшівки. У цих умовах козаки одностайно обирають Богуна наказним гетьманом, добре знаючи талант полководця, відвагу, винахідливість, хитрість, витримку мужнього воїна, що поставив за мету будь-що вивести військо з оточення.
Десять днів тривала облога, селянсько-козацьке військо героїчно відбиває атаки; Богун бився з ляхами невпинно»; «вони з цих днів почали клясти Богуна як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля». Він знаходить єдину можливість визволення – налагоджує переправу через болото, гатить греблі, виводить козацькі бойові загони з артилерією для зустрічного бою на березі. Але в цей час під впливом чуток у таборі виникла паніка, що полегшила дії ворогів, яким вдалося захопити табір. І все ж, завдяки майстерному керівництву Богуна, значна частина українського війська вирвалася з оточення.
Ці сцени належать до найкращих у творі, виразно змальовуючи мужність борців у тяжких битвах. Однак не можна не відзначити й того, що А. Кащенко безкритично сприйняв версію про «роз’єднання» козаків і селянських загонів, нібито свідомо кинутих у таборі. Звідси у тексті – довільні негативні наголоси, нагнітання згадок про «посполитих, що […] схибли духом», про «легкодухе селянство», «селян з косами, що були не тільки цілком не придатні для великого бойовища, але […] заважали» козацькому воїнству. Ці хибні трактування повсталого селянства, його завзяття в боротьбі входять у протиріччя навіть з яскравим епізодом у самому тексті – у фіналі бою, де до останнього подиху б’ються українські косарі з косами в руках.
У трудний час після поразки, після укладення тяжкого Білоцерківського договору, не припинялася боротьба. Повсталі селяни «не хотіли коритися панам і лізти знову в те ярмо, що його вже три роки своєю кров’ю скинули. Вони збиралися у ватаги, переховувалися по лісах і звідти билися з панами…». У повісті наочно показано всю гостроту цієї боротьби на Поділлі і Брацлавщині, де діями повстанців керував Іван Богун. Натомість про такі події, як битва при горі Батіг 23 травня 1652 р., криваві дії загонів шляхти на чолі з лютим ворогом українського народу С. Чарнецьким, тяжкі бої під Монастирищем у березні 1653 р., молдавський похід, – сказано стисло, уривчасто.
Історична проза неможлива без відбору документального, фактичного матеріалу, творчої його обробки, відтворення головних, визначальних ліній розвитку. При цьому трансформація матеріалу минулого, зміни, комбінації визначаються авторським задумом, підпорядковані вирішенню певних творчих завдань. Так, скажімо, Нечай «був багачем» (М. Костомаров), але це неможливо за законами героїчного епосу, тому народний герой утверджується як «селянський син», чия «хата – край села» («Славні побратими»). Або – Богун історичний походив з Київщини, батько його був «державцею», однак у «Борцях за правду» живописується «предківський хутір біля річки Бугу, недалеко Вінниці», – це можна пояснити бажанням автора міцніше «прив’язати» героя до цього краю, де особливо успішно діяв він багато років, виявляючи виняткову воєнну майстерність у захисті рідного краю від польських і татарських нападів.
Образ Богуна в творі постає як яскраве виявлення морального ідеалу, утвердження найвищих духовних цінностей людини, як сина, гідного представника свого народу. Він змальовується на грунті романтичних традицій, в дусі народнопоетичних уявлень. Епос не знає змін героя в часі, в пам’яті народній назавжди зафіксований полковник Богун («Дума про Хмельницького та Барабаша»). Тому й А. Кащенко у різних творах одвічно атестує Богуна «полковником» (навіть «юним полковником» серед «найближчих порадників» Хмельницького – «Під Корсунем»). Насправді ж, ще 1649 р. він згаданий у складі полкової сотні Чигиринського полку (Л. Полухін), як полковник (Вінницький, Кальницький, Брацлавський) відомий широко з 1651 року.
Прагнучи підтримувати драматизм оповіді, А. Кащенко, крім основного історичного конфлікту, змальовує Богуна не лише як одного за найближчих, найталановитіших соратників Богдана Хмельницького, а й як майже постійного його радикального опонента, критика з позицій народних мас. Думається, тут письменник піддався тискові деяких «історичних» концепцій, спрямованих на приниження Хмельницького, його головної справи. Тому слід сказати й про певні неточності в згадках про рішення Переяславської ради 1654 р., про позицію Богуна щодо присяги. Навколо цього питання протягом тривалого часу нагромадилося надто багато різного роду нашарувань, тенденційних конструкцій, прямих фальсифікацій.
А. Кащенко експлуатує версію про І. Богуна, який нібито «був у Переяславі» і «зрікся присягнути» разом з Хмельницьким, старшиною і військом. Але Богуна не було в січні 1654 р. у Переяславі. Ось що пише Д. Бантиш-Каменський про «славного храбростію, уважаемого козаками и гетманом» полковника:
«Неизвестно, для чего бывший в Винницком полку дворянин Глебов оставил предприимчивого вождя свободным от подданства […] болезнь или отлучка его, вероятно, были тому причиною. Король польский вознамерился употребить в свою пользу ошибку Глебова…» [Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – М., 1842. – Ч. 2.- с. 6.].
Король Ян II Казимир звертається з листом до козацтва, гетьман С. Потоцький підсилає до Богуна литовського шляхтича Павла Олекшича з пропозицією стати на бік поляків, обіцяючи йому за це гетьманську булаву, шляхетство, будь-яке староство на Україні. У повісті йдеться саме про місію Олекшича, проте вирішується ця сцена надто плакатно-прямолінійно, зовсім не відповідно психологічним особливостям, життєвому досвіду і характеру Богуна, «хитрого, як лисиця», за відгуком сучасників, досвідченого дипломата. На жаль, письменник зовсім не використав реальні, задокументовані відомості про реальні дії реального Богуна в цій ситуації, що, «хотя ляхов оболстити, послал до полного гетмана, аки би хотел з своим войском полякам поддатися» (Гр. Грабянка, с. 132). Те ж повідомляє інший мемуарист: «Богун… змисливши фортелне, же будто щось не ку мисле его деется, удался потай будто Хмелницкого до гетмана польского…» (С. Величко, с. 174 – 175).
Богун, «справним и осторожным жолнером будучи» (С. Величко), зовсім не планував «злуки» з поляками, навпаки, як вірно зрозумів Потоцький, він «битися приберает» (Гр. Грабянка). Шляхетські загони починають на Брацлавщині криваві погроми.
Богун відкидає підступні пропозиції короля; незважаючи на незгоди, пересилає одержаного ним листа Хмельницькому, просячи підтримки для організації наступу на військо Потоцького. Б. Хмельницький негайно переслав листа до Москви, вже через кілька днів – 12 квітня 1654 р. – цар Олексій Михайлович відповів гетьманові на Україну:
«… Также его Ивана Богуна, за его верность, что он того прелестного листа у себя не задержал, прислал к тебе вскоре, чинил похвалы годного, и нашу государскую грамоту, с нашим царского величества милостивым словом, послать к нему за то велели» [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссией». – СПб., 1878. – Т. 10. – Стб. 570.].
Отже, загальна оцінка історичної дійсності, загальна картина не може ототожнюватися з окремими свідченнями, спеціально добраними явищами чи оцінками, а має неодмінно врахувати всю суму фактів для виявлення справжнього смислу історичних подій. Саме тому видається однобічною, тенденційною загальна характеристика стану справ на кінець 1654 р., дана у повісті в сприйнятті Богуна. Адже саме для того, «щоб оборонити рідну землю», послав Хмельницький 20 000 козаків на чолі з наказним гетьманом І. Золотаренком до Білорусії та під Смоленськ. План воєнних дій на 1654 р. був складений з урахуванням вимог українських послів П. Тетері, С. Богдановича-Зарудного, щоб саме сюди спрямувати наступальні дії, щоб не дати ворогові об’єднати сили. Головний удар був націлений на визволення міст і сіл Білорусії, проти Литви як важливого північного плацдарму Речі Посполитої. Хмельницький разом з полками Бутурліна мав наступати на Луцьк – Львів, однак його дії стримувала постійна загроза татарського нападу.
Вимагає уточнень й дана в повісті А. Кащенка оцінка Виговського, ставлення до повстання М. Пушкаря. Аж ніяк не можна поділити авторської характеристики Виговського, нав’язаної оповідачем «певності» Богуна, що цей ставленик старшини, підступний гетьман «не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом перемоги».
«До Вінниці, правда, надходили вісті, – продовжується в тексті непряма мова, що поєднує точку зору оповідача й героя, – про те, що на Вкраїні почалися сварки, що полковники не хотіли коритися гетьманові, що полтавського Пушкаря Виговському довелося навіть силою задавити, але сам Богун […] не брав участі у тих сварках, і на початку він не надавав їм великої ваги і не дуже турбувався з того […] Старого полковника далеко більше турбувало те, що Марина почала хворіти…»
На жаль, далеко не так було все у дійсності. Після того як восени 1657 р. Виговський хитрістю добився обрання себе гетьманом, Іван Богун у найперші місяці підтримав його; на чолі двотисячного загону в січні 1658 р., разом з найманим загоном І. Сербина брав участь у придушенні народного повстання проти гетьмана-зрадника, яке очолили полковник Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш [Див.: Эварницкий Д. История запорожских Козаков – СПб., 1895. – Т. П. – С. 277 – 282; Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – Ч. 2. – С. 30.].
Слід, разом з тим, сказати й про те, що Богун рішуче відмовився підтримати ганебну угоду Виговського з польськими комісарами – Гадяцьку унію 1658 р., за якою Україна мала знов перейти під владу панської Польщі. Зрадницькі дії гетьмана, його відверто кріпосницька політика, спрямована на повернення польського панства на українські землі, відкрита війна проти українського народу викликали спалах гніву і обурення. Проти Виговського почалися повстання, які очолили Іван Богун, запорозький кошовий легендарний Іван Сірко, Іван Іскра, Безпалий, Цицюра та інші.
Певно, що реальний, історичний Богун ніяк не міг «забути» суттєві факти власної біографії чи «сумніватися» щодо сутності політики Виговського. В історичному творі важливим і показовим для виявлення авторської концепції дійсності є не лише те, що і як подається в сюжеті, але й те, що оминається, замовчується, не використовується з історичного минулого. Так, здається важливим для правильного і вичерпного висвітлення громадсько-політичного обличчя І. Богуна факт його ув’язнення 1662 – 1663 рр. у замку Мальборг (Марієнборг).
Лише перед походом восени 1663 р. на Лівобережну Україну король Ян II Казимир звільнив Богуна, віддав, – розраховуючи на талант полководця, бойовий досвід і великий авторитет, – під його начало козацькі полки правобережного війська. Думається, що такі свідчення високої активності героя, що послідовно діяв в ім’я єднання України з Росією, віддавав усі сили звільненню українських земель від зазіхань польської шляхти, татарських ясирників, не «вписувалися» у сюжетні рамки твору, де нав’язливо звучить мотив – «навкруг на нас вороги», «треба покладатися тільки на свою силу».
На останніх сторінках твору коротко згадується про гетьмана Правобережної України Павла Тетерю (1663 – 1665), слухняного ставленика польської шляхти, який тримався при владі тільки при допомозі кримських орд та польських загонів. Тут справедливо підкреслена негативна оцінка Богуном «розкоші й пихи» гетьмана:
«Понавколо гетьмана майже зовсім не було українських та запорозьких козаків, а все крутилися панки та наймане, охоче військо… У гетьманських покоях все одбувалося по-панському, на польський зразок, сам же гетьман намагався вдавати з себе короля».
У листопаді 1663 р. польсько-шляхетські війська на чолі з королем Яном II Казимиром разом з татарськими загонами вирушили в похід на Лівобережну Україну. Разом з ними були козацькі сили Павла Тетері, хоча вони зовсім не хотіли битися за чужу для них справу. У колоні воєводи С. Чарнецького (його А. Кащенко помилково називає коронним гетьманом, можливо, щоб підвищити його статус у зіткненні з І. Богуном у фіналі) був шеститисячний загін правобережних козаків на чолі з наказним гетьманом Іваном Богуном. Лівобережне населення чинило мужній опір ворогам, – король не зміг здобути Ніжина, Батурина, Переяслава; знаменно, що Богун в самий розпал цих воєнних дій не виявляв жодної активності.
Король планував наступ на «московські землі» і в січні 1664 р. від Кролевця «простовал под Глухов, місто пограничное, которіе жадною мірою не хотіли ся здати. Где стоял недель пять, розніе промисли чинячи…» [Літопис Самовидця. – К., 1971. – С. 94.]. Тетеря вирушив назад на Правобережжя не для того, зрозуміло, як твердить А. Кащенко, «щоб звідтіля написати королеві на Богуна наклеп», а прагнучи придушення нових там народних заворушень, – «видячи, же юже уся Україна противко нему бунтуется» (Самовидець, 96).
Ситуація для Богуна склалася дуже важка, вкрай драматична. У розмові з старим бойовим другом Довбнею під Глуховом Богун з болем у душі визнає:
«…Я радий би глухівчанам помочі дати, а не бити на них. І що воно таке повелося на Вкраїні? Хто кому спільник, а хто кому ворог… Ляхи, що завжди були нашими найлютішими ворогами, тепер, як гетьман говорить, наші спільники; у Глухові ж сидять наші брати, а гетьман говорить, що то наші вороги».
А. Кащенко у цих надто важливих епізодах довільно зміщує реальні події, кількома нібито незначними репліками-деталями створює неточні ідейні наголоси, фактично – тенденційно «переінакшує» факти заради доведення власних поглядів. Так, згадуваний донос Тетері подається як злісна обмова («нібито Богун хоче при нагоді передатись на бік Москви…») пихатого гетьмана, що хоче «помститися за образу». Автор примушує Богуна стверджувати: «…Мені однаково чужі й поляки, й московці. Мені любі славні українські козаки…» Ні, не «однаково» було Богунові, з ким і проти кого боротися. Вся героїчна біографія сподвижника Богдана Хмельницького переконує в цьому. Найбільш наочно визначеність позиції виявилася саме в останньому поході полковника 1664 року.
Залишаючись у складі правобережних загонів, Богун можливими для нього тоді засобами продовжував боротьбу за визволення Правобережжя від поляків, допомагав співвітчизникам. Ще під Глуховом він налагоджує зв’язок з козаками полковника В. Дворецького і російським гарнізоном міста, лише імітує бойову активність під час приступів, готуючи спільний удар по шляхті.
Під Новгород-Сіверським, куди відступив польський король від Глухова під загрозою війська лівобережного гетьмана І. Брюховецького, підкріпленого загонами запорожців та російськими стрілецькими полками Гр. Ромодановського, Богун зносився з Брюховецьким і російськими воєводами, завдяки чому останні знали про все, що діялося у таборі короля. Богун дав тверді гарантії, що після початку вирішальної атаки російсько-українського війська він разом з старшинами і усіма правобережними козаками вдарить на поляків і буде «з тилу бити все військо» (Літопис Й. Єрлича). Інші польські хроністи-сучасники (Я. Почобут, Корзон, Плятер) підтверджують ці відомості.
Про задум І. Богуна дізналася польська шляхта, він був 27 лютого 1664 р. разом із своїми однодумцями за наказом короля заарештований, через кілька днів за вироком польського військового суду розстріляний.
Світла пам’ять про видатного героя України, прославленого полководця визвольної війни 1648 – 1654 років, який віддав життя за визволення вітчизни від польсько-шляхетського гніту, за її свободу і незалежність, живе й сьогодні в серцях. Іван Богун – «вся постать оборонця волі України у порівнянні з його ворогами […] така велична, як велична правда перед подіями неправди» (епілог повісті).