Оцінка повісті «У запалі боротьби»
Віктор Беляєв
До повісті «Під Корсунем» за хронологічною основою історичної фабули найтісніше примикає найбільший за обсягом історичний твір прозаїка «В запалі боротьби» (окреме видання в 1914 р.). Сюжетна дія починається з повідомлення про загибель у битві під Жовтими Водами обох синів пихатого пана Януша з Пиляви, з страхітливих для панства вістей про дії загонів козаків і повстанців по всій Україні.
Це був час – влітку 1648 року, після перемог під Жовтими Водами і Корсунем, – коли Хмельницький, за словами літописця, «розмишлял […] яким концем ляхом песнь початую кончити». Гетьман використав цей час для дальшого розгортання повстанського руху, насамперед на Правобережжі, для збирання сил. Польські магнати зібрали тоді величезну армію – понад 60 000 чоловік, «виберахуся аки на веселіє, от злата и сребра палающе», з величезним, до 100 000 возів, обозом. Хмельницький на початок вересня зайняв бойову позицію під Пилявцями, поблизу Старокостянтинова на Поділлі, «завременно все добріє местца своим войском осади и добре распоряди». Почалися перші сутички, окремі «самоборства», лицарські герці.
11 – 13 вересня відбулася вирішальна битва на обох берегах річки Пилявки (або Ікви). Вмілим маневром Хмельницький заманив поляків на невигідні позиції і тут завдав нищівного удару ворогові. Польські корогви зазнали повного розгрому, почалася паніка. Як зазначав літописець, «един на другого «стойте» возивает, а тим часом, здоровье и живот ночам поверивши, каждій утикает» (Гр. Грабянка, с. 55); триста верст до Львова шляхта пробігла за два дні. Ця битва мала величезне значення для подальшого розгортання визвольної боротьби українського народу.
16 вересня було проведено раду «первейших полководцев»; старшина і «рядове воїнство» одностайно висловились за продовження походу. Було визволено Поділля і Волинь, 26 вересня почалася облога Львова, загони Кривоноса взяли штурмом Високий Замок, після тритижневої облоги було взято з міста велику контрибуцію; українське військо вирушило до Замостя і 27 жовтня розпочало облогу цієї фортеці. Хмельницький не бажав рішучої активізації воєнних дій, маючи зносини з елекційним сеймом, що зібрався для виборів нового короля. З новим королем Яном-Казимиром було досягнуто угоди про перемир’я, 14 листопада знято облогу Замостя.
Переможне військо після славної кампанії 1648 р. повертається на Подніпров’я, 23 грудня Богдан Хмельницький вступає на чолі українських полків до Києва, де його урочисто вітають, як «освободителя […] страны от разбойного лядского ига» (Гр. Грабянка, 61).
Такі історичні рамки безпосередньої дії, це той простір, серед якого розгортається трагічна історія піднесеного кохання козацького полковника Івана Чорноти і чарівної доньки гордовитого шляхтича пана Януша – Галини.
Постать Чорноти виступає композиційним центром повісті, це осереддя ідеалізованих уявлень про волелюбного демократа XVII ст. і водночас романтизоване втілення доброчесного персонажа любовної колізії, історичний Чорнота – постать, щодо якої відомо надто мало біографічних фактів. Гр. Грабянка згадує Герасима Чорноту (за іншим списком – Горкушу) першим серед найвидатніших керівників повстання (перед М. Кривоносом), з інших джерел відомий Чернята, генеральний обозний, що очолив полки піхоти під Збаражем, коли Хмельницький рушив назустріч польському війську до Зборова в серпні 1649 року. До речі, у М. Старицького («Перед бурею») поряд з такими однодумцями Богдана Хмельницького, як Максим Кривоніс та Іван Богун, виступає й Михайло Чарнота.
У даному випадку сам брак біографічних даних про героя активізує авторську уяву по створенню нової, художньої «біографії». Він син великого пана з Волині і простої сільської дівчини; «за жвавість, веселість та молодецьку вдачу Чорноту любило все запорозьке товариство, а за розум, освіту й хист всі поважали. Дуже полюбив його і гетьман Хмельницький…». Зараз він очолює передові загони повстанців. Раптом він опинився поблизу Пилявського замку, де повстанці Вовгури збираються помститися панові Янушу, а заразом – його дочці Галині, за криваву розправу з мирними селянами – десять «хлопів» за панським наказом посаджено на палі.
Галина, прив’язана до стовпа, «мовчки терпіла глузування з свого голого тіла»; «ображена в найкращих своїх почуттях», вона чекає смерті… «Біле, як сніг, тіло дівчини, її чарівна врода і благаючий погляд піднятих до неба блакитних очей мов пришили до себе погляд молодого козака, і він нічого більше не бачив, опріч її одної». Іван рятує її й батька, забирає з собою бранців до козацького табору, закохується «з першого погляду […] мов шалений» палко освідчується…
А. Кащенко активно експлуатує давно відомі зразки романтичного історичного роману, традиційні сюжетні ходи, набір персонажів з постійними функціями – «віддана служниця» (селянка Христина, що виховала Галину, мов рідну дитину», навчила «любити село» і «хлопську мову»), небезкорисливий «помічник» (всюдисущий грошолюб Лейба), невдахи-суперники закоханого героя (два гусарські ротмістри – пан Преслав, «з пишними вусами й бровами», і пан Струсь, «білявий з себе»); це й комбінація апробованих оповідних прийомів, екзотика обставин – підземні ходи; таємничі нічні побачення й освідчення; криваві допити у католицькому кляшторі; корчма, де «панує дух цибулі, часнику й оселедця».
Схему сюжету складають постійні атрибути: врятування героїні від смертельної небезпеки; викрадення, втечі й погоні; поранення героя та лікування його силою любові; «пристрасті фатальні» і змагання закоханих у демонстрації бездоганної моральності й сили почуттів.
У критиці вже вказувалося на пряме наслідування А. Кащенком, його безперечну залежність від такого джерела, як Гоголів «Тарас Бульба», – «про це криком кричить мало не кожна сторінка таких, наприклад, оповідань, як «Борці за правду», «Під Корсунем» і особливо «У запалі боротьби»…» [Книгарь. – 1918, № 16. – Стб. 945]. П. Єфремов справедливо згадує в цьому плані й паралель Бульби і Андрія – пана Януша та Галі, наголошуючи разом з тим різномасштабність творів, сили таланту, рівня виконання.
Водночас не можна не визнати, що А. Кащенко подає трагічний фінал великого кохання як історично хибне вирішення конфлікту, показує антигуманність, згубність релігійного фанатизму, національної зверхності. Прозаїк послідовно прагне дати – насамперед в образах Івана Чорноти і Галі – втілення морально-етичного ідеалу епохи, ствердження високих духовних цінностей.
Чорнота в розмовах, загалом у взаєминах із Б. Хмельницьким послідовно відстоює демократичні погляди, волелюбні позиції (для цього письменник використав усі можливі свідчення М. Костомарова [Костомаров Н. Собр. соч., кн. 4. – Т. 9–11. – С. 206, 236, 237–240, 243, 266 та ін.]), дорікає гетьману за поступки, зволікання, зловживання дипломатичними хитрощами у взаєминах з королівською владою. Тут багато що видається справедливим, та не можна погодитися з деякими авторськими характеристиками поглядів гетьмана: про померлого короля, що «мав щире бажання поліпшити долю українського поспільства», – адже саме Хмельницький, мабуть, найкраще знав, що Владислав IV дбав не про «українське поспільство», а про власні інтереси, утвердження монархічних принципів правління, а для цього йшов на поступки українській шляхті, козацтву, навіть підбурював його на збройні виступи проти «східних» магнатів і шляхти.
Неправильним є твердження про «думку» гетьмана – «не перешкоджати сейму спокійно обрати нового короля», оскільки відомі документальні свідчення найактивнішого втручання Б. Хмельницького у цей процес, його далекоглядних планів і глибоко розважливих дій в ім’я України, забезпечення кращої долі вітчизні. Тому суперечить істині й категоричне відавторське твердження: «Під той час у Хмельницького ще й думки не було відокремлювати Україну від Польщі […] він мав ще надію на те, що українці з поляками можуть жити спільно, як рідні брати…»
Це рішуче спростовується всією системою поглядів Хмельницького, його послідовними практичними діями, починаючи з листа до царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р., розглядом питання про возз’єднання ще на раді в Чигирині 29 червня того ж року, продовжуючи відправкою посольства С. Мужиловського до Москви в січні 1649 р., Ф. Вешняка – в квітні 1649 р. та подібними ініціативами пізніше – аж до рішення Переяславської ради 1654 р. (на жаль, ця дипломатична діяльність, значення російсько-українських стосунків 1648 – 1649 рр., недооцінені М. Костомаровим, зовсім не знайшли адекватного відтворення у Кащенка).
А. Кащенко не був ніколи самостійним дослідником-аналітиком вітчизняної історії, лишаючись її активним популяризатором. Це одностайна думка фахівців-сучасників (Л. Старицької-Черняхівської, В. Біднова, П. Єфремова: «Його історія – з других рук»). У цьому зв’язку не можна не вказати, що у творі відчутні нашарування негативних трактувань дворянською історіографією участі народних мас у визвольній, антифеодальній боротьбі як «кривавого розбою», «грабунків», «рознузданого свавілля черні». Це виявляється в окремих описах, оцінках, деталях. Так, підкреслюється «звірячий вираз в очах» повстанця-вовгурівця, детально подається сцена розправи «галицьких опришків» над сотнями поляків, що, кинувши зброю, марно благали милосердя: «Голови нещасних під ударами страшних київ хряскали й кололися, мов горіхи. Кров і мозок розліталися в усі боки…» Аналогічні згадки – про Кривоноса, «його люту, звірячу вдачу, що не лишала живим жодного поляка», про його козаків, що «марно проливають кров», «рубають неозброєних», тоді як шляхетні «Нечай, Богун та Чорнота завжди додержувалися приказки, що лежачого не б’ють».
Повторюючи чужі характеристики, письменник далеко не завжди спроможний правильно, неупереджено поцінувати гострі акти соціального протесту доведених до відчаю народних мас. Так, відомості про загін повстанців-месників Вовгури в повісті взято з Костомарова, де, зокрема, відзначено, що ватажок «принимал только испытанных по силе и отваге» [Костомаров Н. Собр. соч., кн. 4. – Т. 9 – С. 185.]. Скорочуючи цю інформацію, що фактично позитивно характеризує повстанців, А. Кащенко тим самим викривлює її зміст, надаючи зовсім іншого емоційного наголосу звістці про «нечувану лютість» ватажка, що «приймав до свого загону тільки таких велетнів, які, взявши бугая за роги, мали силу повалити його на землю, а з землі піднімали його на плечі». І з’являються перед читачем небезпечні «молодчики», що беззахисних полонених «мордують не по-людському»: «…Ляхів мало вбивати – їм треба такої муки завдавати, щоб вони почули, що вмирають!»
У цій кривавій сцені, що має відтворити жорстокі звичаї часів повстання і помсти, неприйнятний вияв авторської негації, тенденційне, фактично, звинувачення свого народу. Адже деталі цієї сцени, заклик до розправи безпідставно перенесено напряму з опису тортурувань саме українського населення Немирова князем Вишневецьким, що знаходив садистське задоволення від лютих розправ: «Мордуйте їх так, щоб чули, що вони вмирають! – волав він несамовито…» [Костомаров Н. Собр. соч., кн. 4. – Т. 9. – С. 191. Див. також: Голобуцкий В. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 273.].
Негативна ідейно-естетична оцінка персонажів, очевидно, не планувалася тут свідомо, але вона стає об’єктивним наслідком недостатньої уваги до змісту залученого письменником історичного джерела, що перешкоджає виявленню історичної правди в художньому творі. (Хоча далі показано, що вони «билися, як леви»).