Оцінка повісті «Славні побратими»
Віктор Беляєв
Форми і шляхи виявлення історичної, отже – й художньої, правди у творі можуть бути багатоманітними. Так, оповідання «Славні побратими» (1912) базується на окремих фактах, взятих з історичних джерел. А заразом його структура, конфліктна основа, емоційне забарвлення персонажів спирається на народнопоетичні традиції, що, на думку письменника, найкраще допомагає конкретизувати форми вияву історичного явища. Такий принцип стає визначальним, – через історичну пісню, через текст думи прозаїк прагне сягнути джерел, сутності народного життя («пісня-істина», за визначенням М. Костомарова). Звідси – послідовне звернення до народних оцінок, фольклорних творів як найавторитетніших свідчень для пізнання минулого, національного характеру, народу, країни. А це, в свою чергу, обумовлює й мовно-стилістичне забарвлення тексту, переважний потяг до монументальних рис, відповідних авторському задуму, настанова на романтично-героїчне утвердження, оспівування «орлів-запорожців», що «прилітають на Україну на поміч поневоленим братам».
В експозиції дається вже загальна, в дусі народного епосу, оцінка, емоційний настрій сприйняття героя через репліки, згадки персонажів-«вісників» про славного Данила Нечая, що «його вже вся Україна знає». Посланці повсталого Запорожжя принесли звістку про перемоги Богдана під Жовтими Водами і Корсунем, де «найбільше над усіх уславився Нечай Данило»: «У нього шабля як дві моїх – важка, що я й не підніму її, а він нею косив ворогів, немов траву на покосі… Куди не кинеться своїм конем вороним, скрізь купи ворожого трупу виростали!»
Цілком спираючись на народні оцінки, що збережені історичними піснями, прозаїк наголошує визначальні риси борця за визволення – ненависть Нечая до поневолювачів, готовність завжди виступати на захист пригноблених, мужність, відчайдушну хоробрість, а заразом – щирість, душевну розкритість козака. А. Кащенко пробує дати, хай наївну, порівняльну характеристику героїв, індивідуалізувати образи двох видатних синів України: «…Два запорозькі ватажки мали кожен окрему вроду і вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кінь видержував на собі; Богун же не був дуже великий, але кремезний і такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий і жартівливий гультяй; Богун же трохи суворий і гульні не любив; Нечай нічого не страхався і, воюючи, кидався на ворога осліп; Богун же завжди обмірковував, Яким би то чином здолати ворога так, щоб і самому лишитися цілим, і не вигубити товариства…
Запорожці дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу і дуже поважали Богуна за його спритний розум. Ніколи не було кращого побратимства для військової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєві поради, як перемогти ворогів, а той перемагав».
Характер народних ватажків, їхня індивідуальність розкриваються по-своєму, проте, логічно в двох частинах оповідання: штурмі панського замку влітку 1648 р. та нового спалаху народного гніву після Зборовського договору, коли польські магнати намагалися шляхом кривавих розправ знов приборкати непокірне українське селянство. Тут письменник спирається на свідчення літописця, що відзначав невдоволення частини козаків тактикою гетьмана («бысть молва и мятеж»), котрі наполягали на негайному продовженні війни, повного визволення України від «лядської неволі»: «Наипаче забужане и поднестряне о сем роптаху; им же предводителем о том Нечай бяше» (Гр. Грабянка, с. 92).
Відданий до кінця народній справі, Нечай активно формує повстанські загони, що перетворилися в грізну для ворога силу (він зібрав на кінець 1649 р. близько 40 000 народних месників). Польсько-шляхетська влада домагалася придушення повстання, король проголошує посполите рушення. Військо на чолі з М. Калиновським вторглося 9 лютого 1651 р. на Брацлавщину. Назустріч з трьохтисячним загоном вирушив Данило Нечай.
Прозаїк у викладі подій йде за народною піснею – «Ой з-за гори високої» – про героя, що не цурався й радощів земних. Ось проходить загін через Красне, «попереду всіх на вороному коні їхав у червоному жупані з широкими вильотами сам Нечай». Назустріч – мешканці міста, а між ними, «в празниковому вбранні, в намистах та в дукачах», вийшла красуня Пріся Мельничка (що її, своє давнє кохання, визволив він з панської неволі).
«Як побачила свого милого, білою рученькою його привітає, карими очима сміється-грає, чорними бровами моргає… Забув Нечай через неї й про ворогів…» Залишаються козаки переночувати, три дні відзначають «м’ясопуст». Несподіваним, підступним нападом полякам вдається вдертися до міста. Тут прийняв свій останній бій відважний Нечай. У відповідності з канонами народного епосу (градація, повтори) змальовується жорстокий двобій, мужня поведінка героя. Навіть вороги віддали належне його лицарству:
«Нечай, полковник брацлавський, – писав у щоденнику Ст. Освенцім, – один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки віддавали перше місце після Хмельницького […] скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості […] організувати належний опір, мужньо обороняючись, поліг…» [Історія України е документах і матеріалах. – Т. III. – С. 202.].
Естафету героїки – у відповідності з історією – переймає від побратима Іван Богун. Його полк перебував у Вінниці, яку Калиновський з Лянцкоронським планували захопити теж раптовим ударом. Але прорахувалися – Богун дав ворогам нищівну відсіч, виявивши виняткову військову майстерність, талант полководця, особисту мужність і відвагу. Героїчна оборона Вінниці, що завершилася повним розгромом ворога, – славна сторінка історії України, улюблений, традиційний сюжет нашої історичної прози.
А. Кащенко, який звичайно оминав батальні картини, відбуваючись інформаційними загальниками, в даному разі дає низку яскравих епізодів бойових дій, воєнних хитрощів, хоробрості козаків. У розвитку сюжету виникає пряма паралель-згадка: підступний Калиновський «надумав згубити Богуна тим, від чого загинув Нечай», і, вихваляючи Богунове звитязтво, передає козакам «десять кухов горілки, а самому полковникові красуню Мельничку…». Та марними виявилися панські хитрощі й лукаві розрахунки. Богун віддячив панам, відзначив пам’ять побратима відчайдушним нічним нападом на ворожий табір. Битву виграно, та двобій не скінчено – «Україні треба готуватися до затяжної, рішучої боротьби».