Твори на історичну тематику

Віктор Беляєв

Період життя в Туапсе – продовження активної громадської роботи українського інтелігента-демократа. Він влаштовує українські вистави і вечори, бере участь у розповсюдженні серед учнів Варваринського училища плодівництва й виноробства творів Т. Шевченка, біографічних матеріалів про Кобзаря, про Богдана Хмельницького – «всіх 150 екземплярів», – писав А. Кащенко до П. Стебницького 26 грудня 1911 р., – «довідався, що «кобзариків» учні передають з рук на руки» (ВР ЦНБ АН УРСР, Ф. III, № 52322, с. 1). Пропагувати всіляко спадщину великого поета, нести його вогняне слово новим слухачам і читачам, поширювати відомості про здобутки національної художньої культури – в цьому бачив свій обов’язок і покликання Адріан Кащенко. В останньому листі з Кавказу навесні 1914 р. він згадує про підготовку ювілейного вечора і концерту, про свій реферат про Кобзаря, пише про організацію передплати на українські часописи, розповсюдження книжок, – оскільки «знайшов стежку до майстрів та екіпажів пароходів». А разом – сумує, що «так добре розвинута тут мною українська справа занепаде» після від’їзду його…

Взагалі цей період життя письменника був часом вищого творчого злету. Саме тоді працює він найефективніше. 6 жовтня 1913 р. з незвичним для завжди стриманої людини ліризмом він пише П. Стебницькому:

«…Година зараз тут чудова: ночі свіжі, а удень літо. Небо синє, а море, як небо. Удруге почали цвісти дикі груші й кислиці. На Україну я б охоче переїхав, коли б була до того можливість, а проте, й тут непогано. А головне, що я вже хроничеськи захворів хворобою письменства, а тут умови життя такі, що дуже добре пишеться» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 52352].

Тут були доопрацьовані розпочаті раніше прозові твори («Славні побратими», «Над Кодацьким порогом»), створені найоб’ємніші його історичні художні твори («Борці за правду», «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо»). Він звертається подумки до рідних місць, шукаючи натхнення, стверджуючись, на прикладах подвигів предків, вірою і переконаністю у незламність духу рідного народу: «…Україна не забувається, а стоїть повсякчас перед очима, і, як тільки вихопиться вільний час, я беруся до пера і поринаю у згадках минулого» (ВР ЦНБ УРСР, ф. III, № 52341, с. 4). У листі Л. Жебуньову він теж підтверджує «віру в українську справу», – тому й «не кидаю своєї праці і пишу, не покладаючи рук, уриваючи для того час спочивку після тяжкої службової праці» (ВР ЦНБ АН УРСР, ф. 82, № 12).

Такий душевний настрій, тонус творення зміцнювався під час відвідин батьківщини, рідних місць і близьких людей, родичів, однодумців. Про свої враження від зустрічей на Україні А. Кащенко (очевидно, навесні 1913 р.) писав П. Стебницькому:

«Бачився я у Києві з Чикаленком, Косачкою (Оленою Пчілкою. – В. Б.), Жебуньовим та Степаненком, а у Полтаві з Падалкою, Маркевичем та Рудченком (Панасом Мирним. – В. Б.). Всі вони, а найдужче Жебуньов та Падалка, вимагають, щоб я писав якнайбільше народних, історичних оповідань, бо вони на молодь українську роблять дуже велике враження» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 52342].

Історична проза завжди поєднує пізнавальну і виховну функцію, що має особливе значення в період піднесення національних рухів, формування сучасних націй. Це добре усвідомлював й Адріан Кащенко, «переконаний, – за його словами, – у корисності історичної белетристики для української справи», виховання національної свідомості, патріотичних почуттів, гордості за минуле свого народу як запоруку його життєдіяльності, його творчих можливостей. Саме тому «так захоплюється писанням» прозаїк, долучившись до незліченних скарбів народної героїки:

«…В історію як полізеш, то береш матеріал для одної речі, а вже десять нових тем просяться, щоб і їх на світ Божий повести. Коли б то було чотири руки та щоб усі заразом писали, так тоді може й вичерпав би усі теми» (ВР ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 53359, с. 2 – 3).

Слід сказати, що новий переїзд (на початку літа 1914 р.), – теж на посаду головного контролера залізниці, – повернення до Катеринослава призвело до кардинального зламу узвичаєних норм життя і праці. Адріан Кащенко, звичайно ж, і тут бере активну участь в роботі місцевої «Просвіти», виступає з літературними, історико-етнографічними рефератами, видає спеціальну брошуру, свого роду довідник – «Як і для чого ми уряжаємо «Просвіти» (Катеринослав, 1917. – 16 с), де в белетризованій формі розповідається про різноманітну діяльність товариства, про необхідність закладати його осередки на селі. На добре відомому матеріалі, використовуючи раніше зроблене, А. Кащенко видає п’єсу «Напровесні. Драма з життя української «Просвіти» на 5 дій» (Катеринослав, 1917).

Проте загалом оригінальна творчість у рідному місті давалася дуже нелегко. Він з болем пише про це напередодні 1915 р. П. Стебницькому: «Скільки я в Катеринославі, то нічого не міг писати…» І десь ще через рік повідомляє Г. Маркевича: «…Переїхав торік у Катеринослав… написав два коротенькі оповідання – «Про Самійла Кішку» та «Про гетьмана Сагайдачного» – та одну наукову розвідку «Бусурманська неволя в українській народній поезії»…

Заразом розпочав велику працю «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове». Це коротка історія Війська Запорозького од самого його народження і навіть із Задунайською Січчю, написана для народу…» Далі він пояснює цільову настанову, специфіку читацького сприйняття та обсяг матеріалу порівняно з широко відомими історичними працями інших авторів: «…у нас зовсім такої немає: у Яворницького тільки Стара Січ, та й та коштує 9 р. У Скальковського «Нова» – 6 р., а Задунайської зовсім немає. Я ж дам усе й з малюнками за 2 крб.» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 106].

Популяризаторські, розраховані на масового читача «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове» опубліковано 1916 року. Тоді ж були видані невеликі оповідання про Самійла Кішку і Петра Сагайдачного. Надсилаючи навесні 1917 р. П. Стебницькому ці дві розвідки, А. Кащенко, не приховуючи сумного настрою, писав: «…з тих книжечок Ви побачите, що я вже здорово постарів, бо покинув белетристику, себто «вигадки», а взявся до історичних розвідок» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. 3, № 52356]. Трохи раніше виходить друком пройняте щирим ліризмом і співчуттям до народної трагедії дослідження «Неволя бусурманська…».

«Ввесь жах, що переживала людність під час татарської руїни, жаль за втраченою волею, нудьга у неволі за рідним краєм, за батьками, за дітьми, за милим або милою та муки невольницького життя у чужій країні – у «вірі бусурманській», як народ говорив, – мов у люстрі, відбилися у великій кількості народних дум та «невольницьких плачів»…

Адріан Кащенко уважно позбирав поетичні утвори, проілюстрував, прокоментував ті реальні умови, коли «зажурилась Україна», життєві драматичні й трагічні «сюжети» життя: напади і набіги, пожежі і вбивства, мученицькі шляхи невільників до Криму, долі галерників і потурнаків, ринки рабів, чекання викупу, плани втечі і жадання помсти, невтримний потяг звільнитися з «тяжкої неволі… з каторги бусурманської», повернутися будь-що «На тихі води // На ясні зорі // У край веселий, //У мир хрещений…».

У творчості митця (і це не залежить безпосередньо від масштабу його обдарування) можна найчастіше виокремити наскрізні образи, магістральні проблемно-тематичні комплекси, що проходять через усе його життя і концентрують ідейно-естетичний смисл оповіді. Для А. Кащенка таким життєвим центром завжди був і лишився високий образний комплекс України, її історичної долі, розгортання її від минулого до шляхів у майбуття. Найбезпосередніше, до того ж – органічне втілення знаходить ця думка-пристрасть у звертанні до Дніпра – вічної ріки вічного народу, що живе на її берегах, Січі – вічної слави народу, Великого Лугу Запорозького…

Задум написати об’ємний твір про Великий Луг був реалізований в органічному зв’язку і паралельно з роботою власне історичного плану про Військо Запорозьке, на що сам автор прямо вказував у листі до П. Стебницького навесні 1917 р.: «Ви питаєте, що то таке мій «Великий Луг»? Це праця зовсім окрема од історії Запоріжжя, хоча і може бути додатком до неї. Це, сказати б, історико-етнографічний огляд лугової частини Запорожжя, грецької Гілеї…» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 52338]. У цьому унікальному виданні історико-етнографічні дані, локальні явища місцевої історії та географії постають часткою загальнонародної історії, у перспективі міжнаціональній, значення всесвітнього.

У своїх міркуваннях про долю Великого Лугу – «батька запорозького» – А. Кащенко спирається на власні спогади, на свій досвід і особисте сприйняття побаченого. «Під час своїх мандрівок по Великому Лугу я не шукав собі подорожніх товаришів… Мені любіше було вештатись по пущах сього надзвичайного і чарівного місця на самоті з своїми думками та з своїм жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу». Ця опора на своє сприйняття й переживання надає викладу тонкого ліризму, поетичності; ці пейзажні замальовки, безперечно, – на рівні найкращих хрестоматійних зразків.

«…Після заходу сонця веселе птаство, що удень розважало мою самотність, замовкало і засипало. Червона од вечірньої зорі пелена озерця потроху темнішала, а одночасно з тим невидима рука запалювала на небі, а разом і на воді, яскраві зірки. Понавколо все тихшало, і нарешті наставала урочиста тиша, і з близького, вкритого темрявою берега тільки цвіркуни подавали свої одноманітні, сонливі голоси та очерет, коливаючись та тручись своїми китицями, неначе шепотів про щось таємне. Тільки час од часу поміж деревами розлягалося пугукання сичів або незрозумілий поклик деркача, і знову всі звуки завмирали…

…А ранок у плавні! Чи може ж бути що чарівніше? Небо на сході починає біліти – світлішають разом з ним і води протоків та озер, що уночі були темні, як домовина. Далі схід починає червоніти, одбиваючи в собі промінь не видимого ще сонця і посилаючи той промінь на вкриті ще ранковим туманом води та вогкі дерева й очерета. От бліді протоки й озера зачервоніли ніжними кольорами ранкової зорі, і, нарешті, крізь віти сумних, похилих верб та струнких осокорів проглядає промінь сонця, граючи золотом – спочатку по деревах, а далі й по вкритій росою траві галявин, одбиваючись у кожній її краплі, цілує м які китиці очерету і вкриває золотим килимом озера й протоки Великого Лугу.

Птаство прокидається, розправляє свої потерплі за ніч крила і починає гомоніти – спочатку стиха, неначе не наважуючись відразу збудити тишу ночі, але скоро розмова його стає виразніша, голосніша… птахи зриваються з місця і, купаючись у свіжому повітрі літнього ранку, збуджують непорушну плавню… Починається денне життя з його радістю й піснями».

Ліричний заспів звучить різким контрастом драматичній оповіді про сучасне і давноминуле Великого Лугу – цієї величезної, вкритої колись могутніми лісами, очеретами й високими травами країни, скрашеною безліччю озер та лиманів, прорізаної протоками Дніпра – від порогів вище Хортиці й до лиману Великі Води, де віками селилися запорожці.

«Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било й молодої дичини, зберігало багатства Лугу до останнього подиху життя своєї Січі у 1775 році…»

А. Кащенко з любов’ю цитує щирі розповіді старих дідів-запорожців, що їх записали свого часу Д. Яворницький, Я. Новицький, О. Афанасьєв-Чужбинський, доповнюючи їх власними спостереженнями та записами майже за 40 років, з болем душевним вказуючи, що «руїна й нищення скарбів Великого Лугу почалися після того, коли наприкінці XVIII в. землі й води його були поділені царицею Катериною поміж великими вельможами», коли з’явилися тут поміщицькі управителі, орендатори, колоністи.

Характеризуючи послідовно місця розташування Січей Запорозьких у Великому Лузі, що завжди «ставилися в місцях, з котрих було б легко виходити човнами на Дніпро і кіньми на степ», – письменник у живих нарисах передає пов’язані з цими місцями історичні відомості, наводить народні перекази про дії Байди-Вишневецького, Сірка, Гладкого, Гордієнка, Сагайдачного, Хмельницького, Палія. Створюється живий ланцюг життя й боротьби народу, від заснування першої Січі й до остаточного зруйнування Запорожжя, до нерадісної прози початку віку.

У Катеринославі А. Кащенко працює з величезним напруженням, незважаючи на складні умови воєнного часу, пізніше – численні зміни урядів. 1917 р. він засновує власне видавництво – «Українське видавництво А. Кащенка в Катеринославі», видає і перевидає тут фактично все, ним написане. Історичні твори письменника користувалися величезною популярністю в умовах революційного піднесення в країні, зростання й дальшої активізації національного руху на Україні. «…Мої твори, – інформує він В. Степаненка в листі від 21 червня 1917 року, – чисто всі випродалися, навіть видані наприкінці 1916 року, так що доводиться ще видати…» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 205, № 18]. Трохи пізніше, у листопаді, А. Кащенко пише П. Стебницькому до Петрограда: «…Ледве живий, бо перевтомився, видавши 22 книжки своїх творів. Деякі з них за один рік уже вийшли по-двічі». Загалом же 1917 – 1919 рр. деякі книжки письменника перевидавалися по 4 – 5 разів, що, зрозуміло, вимагало від нього великої уваги та праці.

Величезне перевантаження далося взнаки – інсульт. Микола Кащенко згадував, що восени 1917 р. брата «спостиг удар, від якого він хоча й одужав, але далеко невповні: говорив він невиразно і на ногах видавався дуже хитким»; на жаль, продовжує він сумну розповідь, «надії на поліпшення здоров’я не справдилися», з 1919 р. Адріан Кащенко тяжко хворий, «лежить без руху… не може ані говорити, ані писати» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. X, № 5298, с. 11].

Помер Адріан Феофанович Кащенко 29 березня 1921 року, похований у Катеринославі за найактивнішою участю студентської молоді.