Оцінка повісті «Під Корсунем»

Віктор Беляєв

Історична проза сьогодні, так само як сто і двісті років тому, зберігає, поза сумнівом, найширшу читацьку популярність. Історичний роман включає людину в рух часу, в історичне середовище, безпосередньо розкриває читачеві спадкоємний зв’язок поколінь як заповіт нащадкам, як постановку питань грядущого.

Історичні жанри в прозі, поезії, драмі виступають хранилищем історичної пам’яті народу, фактором, що відіграє першорядну роль у формуванні нації, її самосвідомості. Тим більше це характерне для нації пригнобленої, яка не має можливості для вільного, всебічного розвитку своєї національної культури як цілісності. В таких умовах – і це було характерним для розвитку української літератури XIX – початку XX ст. – література має особливу функцію, специфічне завдання заміщення. Вона змушена вирішувати не тільки власне естетичні, мистецькі завдання, але водночас ставити дуже складні для неї проблеми історії, філософії, соціології, сприяти тим самим розвиткові багатьох різновидів духовної діяльності народу.

Історична тематика, акумулюючи досвід поколінь, має завжди злободенне значення, оскільки на історію переносяться гостро актуальні проблеми, оцінки і переоцінки вузлових питань розвитку суспільства. Вона виступає як могутній імпульс національного відродження і саморозвитку.

Багатоманітність проблемно-тематичного потенціалу, оновлення канонів, злам внутрішніх бар’єрів у розвитку жанру знімає саму можливість постановки питання про якусь регламентацію, затвердження єдиного для всіх часів і народів зразка-еталона в літературі, де історичне минуле владно скеровує увагу Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, О. Стороженка, М. Старицького, Д. Мордовця, О. Левицького, Г. Хоткевича, І. Франка, Лесі Українки. Зрозуміло, завжди пам’ятаємо про масштабність обдарування окремих художників. А разом з тим у розмові про історичні художні твори слід враховувати, що найчастіше читацький попит на цю літературу, виходячи саме з її поліфункціональності, не пов’язується виключно чи насамперед з власне естетичними критеріями, не обмежується цими вимогами.

Л. Старицька-Черняхівська, вповні враховуючи специфічні завдання, характер задуму і виконання, зіставляє і оцінює традиційний, скажімо, історичний роман і прозу А. Кащенка:

«Твори Кащенка – це є популяризовані сторінки історії України. Того, чого ми шукаємо в історичному романі, – побуту минулого життя, особливої психології, думок, почувань тогочасних людей, – Кащенко нам не дає. Історичний роман у великій мірі доповнює історію, автор оживлює минуле, він вбиває в живу плоть кістяк історії […] дає нам можливість зрозуміти ті або інші історичні події і вибухи народні. Цього не дає нам Кащенко…» [Книгарь. – К., 1917 – № 1 – С. 13.].

Задовольняючи певні суспільні потреби і вимоги, на обраному матеріалі автор вирішує поставлені ним завдання і пробуджує в душі читача, підсумовує рецензентка, «любов до минулого своєї країни, цікавість до її історії […] чесні й гуманні думки».

Можна сказати, що А. Кащенко вже з перших кроків був свідомий свого покликання. Про це свідчить його лист 1904 р. з Москви до редакції журналу «Киевская старина», де він формулює свій погляд на цю проблему:

«Нельзя любить то, чего не знаешь. Между тем у нас… не только народная масса, но и полуобразованный класс совершенно не знакомы со своей историей. К сожалению, в настоящее время нет путей к изучению и даже ознакомлению с историей Украины. «История Малороссии», как Бантыш-Каменского, так и Марковича, совершенно исчезли из обращения. Вдохновенно написанная летопись Величко для публики недоступна. Большая часть монографий Костомарова […] распроданы, и их нельзя достать […] «История запорожских Козаков» Эварницкого написана сухо и… Ваш уважаемый журнал дает лишь разрозненный материал для истории.

Если такое тяжкое положение продлится еще одно поколение, то, очевидно, национальное самосознание у малороссов должно окончательно погаснуть. Поэтому мне кажется в высшей степени желательным издание статей по истории Украины, написанных живыми красками, доступных для легкого чтения, которые могли бы пробудить в подрастающем поколении любовь к своей народности» [ВР ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 7695].

Чітко виявлена і послідовно проведена просвітницька функція в прозі А. Кащенка обумовлює, за визначенням П. Єфремова, характер «громадських, національних та й артистичних шукань» прозаїка:

«Монументальні, ефектні, величні, повні руху моменти нашої історії – на них спочиває око нашого письменника, на них зупиняється з захопленням, з закоханістю… А особливо епоху Богдана Хмельницького та Запорозьку Січ і їх романтичних героїв любить малювати невтомне перо А. Кащенка» [В. Юноша (Ефремов П.). Белетрист-романтик. – Книгарь. – 1918. – № 16 – Стб. 944.].

Дійсно, історична проза письменника за своєю природою романтико-героїчна, заснована на спробі відродження романтичних тенденцій. Це виявляється вже у відношенні до матеріалу історії, принципах відбору і висвітлення персонажів. Так, у повісті «Під Корсунем» (1913), як і в інших художніх творах А. Кащенка, наявні два плани – історико-епічний і фабульно-романтичний, поєднується історичний каркас і різновиди традиційних фабул. Природа їхньої взаємодії визначається авторським завданням показати народні характери, знаходження ними свого місця в житті, поєднання власної долі з долею народу, всієї України.

Події «великої» історії, що визначатимуть хід подій, долі всіх персонажів, займають на початку позафабульний простір твору, подаються як ретроспективна інформація: «Молодий козак розказав, що […] коронний гетьман Потоцький наказує Барабашеві плисти з реєстровими козаками […] і впіймати Хмельницького..» Цю інформацію незабаром доповнює розповідь кобзаря – розвідника запорожців Трохима Швайки – про велику військову раду, обрання Хмельницького гетьманом, ухвалу «йти з ним визволяти нашу неньку з тяжкого лядського ярма».

І от вже «історія» безпосередньо і невблаганно вдирається у мирне, щасливе життя родини Цимбалюків. До Корсуня вступають польські загони польного гетьмана Калиновського, що разом з коронним гетьманом Потоцьким прямує на Жовті Води. Самійло Величко стисло вказує: «…росположивши не без великой тяжести людской войска по кватерах…» Польський хроніст Я. Міхаловський згадує, що Калиновський віддав Корсунь «у розпорядження солдат… місто було геть пограбовано […] і все згоріло…».

Такі короткі історичні довідки максимально активізуються і конкретизуються в сюжеті, у діях і долях головних позитивних персонажів. Тому навіть стисло викладена картина Корсунської битви, – цього торжества полководницької майстерності Хмельницького, мужності загонів Кривоноса, новаторського використання можливостей артилерії в бою – стає фактично сферою виявлення дії неісторичних героїв, виправданням і підтвердженням героїчної свідомості Микити Галагана, що повторив подвиг Гая Муція Сцеволи, а також – найвищої моральної стійкості, витримки Прісі, що разом з кудлатим вірним Боском шукає Микиту на полі бою: «Всякий постріл кликав її вперед, туди, де вона мала надію знайти свого чоловіка».

Пріся, єдина донька старого козака Цимбалюка, щаслива дружина («саме життя їхнє було піснею кохання») – типово романтична ідеальна постать, програма побутової поведінки, що в будь-яких ситуаціях демонструє зразки найвищої моральності, жіночої чистоти. В її «серці клекотала козача кров», вона коромислом і зубами протистоїть залицяльникам, мужньо зносить щоденне катування, але не піддається насильникам-панам. Вона понівечила обличчя, щоб «одвернути од себе панів…» її зустріч після бою з Хмельницьким, його слова про жіночу вірність: «Гетьман з повагою глянув на Прісю і зняв шапку: – Низький тобі уклін, молодице! Вперше бачу жінку, що не пошкодувала своєї вроди. Моя […] у Суботові, не вчинила так…» – у контрасному зіставленні дають виразну психологічну характеристику, пряму і непряму оцінку різних типів поводження («поведенческих типов»), протилежних зразків особистості і поведінки.

Чітко окреслена часом і місцем дії, повість розкриває історично зумовлені народні характери. Адже саме життєва позиція людини, її переконання, віра, взаємозв’язок політики і моралі, весь комплекс особистісних якостей в їхньому найповнішому виявленні змінюють в кінцевому підсумку і хід самої історії. Це виявляється у творі на прикладі трагічної долі реєстрового козака Данила Цимбалюка, що довго вірив – «треба жити з поляками у згоді» – і навіть брав участь у придушенні повстання Сулими. Тепер же Цимбалюкові «впала з очей полуда», він хоче спокутувати «помилки свого молодого життя».

Після приходу загонів Хмельницького під Корсунь, розуміючи чисельну перевагу польських військ, старий Данило прагне допомогти повстанцям, останньою «послугою рідній країні» полегшити душевні муки. Він сам пропонує піти до драгунів-реєстровців, підмовити їх перейти на бік народу. С. Величко згадує «страх и всеконечное целости своея отчаяніе» польських панів, коли дізналися вони про «войска своего драгунского, тритысячное число в передной страже бывшее, здраду…» (С. Величко, с. 66). Письменник на цій основі змальовує переконливу сюжетну ситуацію, гідне завершення життєвого шляху козака, що в останню хвилину життя «дивився на поляків сміливо й з погордою… скидався не на бранця, а на переможця…» Він і залишився нескореним, незломленим, переможцем…

Ідея непереможності справи народної, подвигу і самопожертви в ім’я батьківщини і свободи в героїко-романтичному плані визначає сюжетну лінію Микити Галагана. Микита, козак з діда-прадіда, після поразки повстання гетьмана Павлюка 1637 р., в якому він брав участь, був виключений з реєстру і позбавлений козацьких прав і привілеїв. Але не забув він, як «ходив походами», й зараз «не пошкодує життя за волю й щастя рідної країни». Захищаючи честь дружини, він у двобої вбиває польського хорунжого і тікає до повстанців, потім приєднується до Хмельницького.

З історичних джерел відомо, що суперечливі дії поляків, підсилювані рішучими незгодами між Потоцьким і Калиновським, зумовлювалися, зокрема, браком інформації про кількісний склад і подальші плани військ Хмельницького. Поляки настійно «шукали «язика», і коли вдалося захопити у полон «бута, тобто козацького перекладача» у татарському загоні Туган-бея, він був «взятий… на тортури» [Історія України в документах і матеріалах. – Т. III. – С. 126 – 127.]. Він перед смертю дав неправдиві свідчення, значно перебільшивши кількість козачих загонів, і цим посіяв замішання.

Інший козак-герой Самійло Зарудний, за словами автора польського «Короткого літопису», «…узявся провести, війська до Паволочі. За це йому обіцяли добру нагороду. Проте це був зрадник. Він дав знати Хмельницькому, яким шляхом піде військо, щоб Хмельницький якнайшвидше зайняв його ордою й козаками». С. Величко теж належно згадує подвиг розвідника, що привів поляків до багнистої яруги, перекопаної ровом, де козаки влаштували засідку, підсилену гарматами: «…войска полские и обози их, за проводничеством неякогось непевного албо и незичливого себе человека, надходят над яри и кручи и з них спускаются з великим бедством…».

Прагнучи до концентрації дії, підсилення драматизму оповіді, А. Кащенко вдається до свого роду контамінації, об’єднуючи всі ці дані, пов’язуючи їх з героїчною постаттю, самовідданими вчинками Микити Галагана, готового прийняти «за волю рідного краю […] і муку, і смерть!». Він добровільно «потрапляє» у полон, щоб ввести ворога в оману, витримує катування розпеченим залізом, «поклав руку у вогонь», щоб довести щирість своїх зізнань…

Фінал повісті (хай дещо прямолінійно-ідилічно) стверджує ідею безсмертя, нездоланності народної справи.