Татари у повісті «Борці за правду»
Віктор Беляєв
Одним з гострих, дискусійних питань для української історіографії та історичної прози була оцінка ролі кримських татар у подіях визвольної війни 1648 – 1654 років. Одна група (серед них – М. Костомаров), враховуючи, що орди кримського хана і перекопського мурзи Тугай-бея діяли великими масами – по кілька десятків тисяч вершників – і могли впливати на хід воєнних дій, загалом перебільшують роль і значення цих зрадливих «союзників». А. Кащенко належить до тих, хто заперечує будь-яке позитивне значення участі татарської орди («…поміч од татарів була козакам цілком не потрібна»). Його позитивні герої – Богун, Нечай, Чорнота – постійно і різко сперечаються щодо цього з Б. Хмельницьким, звинувачуючи гетьмана навіть у «зраді» власного народу, вимагаючи абсолютно відмовитися від спілки з «басурманами», спиратися виключно на сили козацтва.
Зрозуміло, Османська імперія, кримське ханство, турецько-татарська агресія протягом століть несла українському народу загрозу винищення, поглинення іноземними поневолювачами. Навіть виступаючи у підтримку гетьмана, татарські орди – в ході боїв і повертаючись вже додому – захоплювали в полон мирне населення, руйнували і знищували українські міста і села. Однак й у цих умовах Богдан Хмельницький діяв як видатний політик і дипломат, оскільки вимушені об’єктивно угоди з кримським ханом були спрямовані на убезпечення України від нападу з тилу, протидію розрахункам панів переманити татар на свій бік, по можливості використати їх у воєнних діях проти польської корони.
Однак у повісті А. Кащенка «Борці за правду» певні аспекти цієї історичної трагедії України набувають (безперечно, поза бажанням автора, але це не змінює суті справи) явно легковажного і недостовірного вирішення. З політикою в конфлікт устряє кохання, і кохання перемагає. Історичні події, політичні рішення підпорядковуються любовним мотивам. Кримський хан Іслам-Гірей згоджується допомогти Хмельницькому, щоб здобути кохання Марини Михнюківни, нареченої Богуна, «його запашної квітки», яку захопила орда в ясир, і вона потрапила до ханського гарему, «до розкошів і пахощів». Марина, керуючись піднесеними патріотичними почуттями, пропонує хану, – що її «покохав не хижацьким коханням, що аби дівоцтво взяти, а певним, щирим», – укласти свого роду угоду:
« – Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницькому й допоможи йому визволити Україну з-під лядської кормиги […] Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Україні визволитися й набути міці? Хан млів від тепла молодого дівочого тіла…»
Марина обіцяє бути вірною дружиною хану, «доки хан буде оборонцем і заступником України». На першому таємному побаченні Богун, що прибув разом з Хмельницьким до Бахчисарая, змагаючись з Мариною у пишномовному самовідданні, проголошує:
«Моя кохана вже поклала своє серце на жертвеник рідної країни, так нехай же й моє розкраяне серце ляже поруч з її серцем… Умремо для себе й для свого щастя, а житимемо тільки для боротьби за волю України…»
Кохання спочатку добре узгоджується з турботами про благо рідної країни, Марина (тепер Газізя) раз за разом направляє хана у походи, активно сприяє звільненню Хмельницького з ханської неволі після Берестечка. Так, на сторінках повісті утверджується антиісторична версія існування якихось потайних пружин рушійних сил історичного процесу, в дусі застарілих традицій А. Дюма-батька.
З історичних джерел нам не відомі подробиці особистого життя Івана Богуна. Тому письменник має цілковите право дати волю своїй уяві. Але й тут є певні опорні пункти, насамперед фольклорного плану. Тут слід згадати, з одного боку, характерне для української народної поезії традиційно лицарське, шанобливе ставлення до дівчини, жінки, дружини, а з другого – численні думи, пісні про «неволю бусурманську», про долю полонянок, зокрема й такий варіант, як роль українських бранок у гаремі («Маруся Богуславка», а також історія Насті Лісовської – Роксолани, що стала дружиною султана Сулеймана І). Цілком певним чином з любовною колізією повісті перегукується легенда-переказ про Марусю Чурай-Чураївну та численні художні твори XIX – поч. XX ст. про неї. Жінка великої душевної краси, творча особистість з розвинутим почуттям лідерства, діяльна, рішуча, Маруся Чурай не може пробачити своєму нареченому – козацькому хорунжому Грицькові – зради їхнього кохання, отруює його.
У повісті «Борці за правду» теж виявляється мораль категоричного імперативу. Марина-Газізя випадково дізнається, що хан «зрадив Україну», покинув Хмельницького в бою та «ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя». Вона гірко кається: «…коли я віддалася йому, то […] зробила те заради волі рідної країни»; «хан-брехун», вирішує вона, повинен вмерти, Марина дає йому отруту в кальяні.
Хан Іслам-Гірей III помер влітку 1654 року. Щодо його долі Гр. Грабянка записав: «Повествуется, аки би он, хан, имел пленницу з Украины, и та приправляше всегда ему вино пити, и аки би та пленница, от Хмелницкого намовлена, дасть хану в вине отраву» (Гр. Грабянка, с. 132). Цю версію підтримав Д. Бантиш-Каменський: «Отправленное в Бакчисарай посольство польское не нашло уже в живых сего татарского владетеля, которого смерть приписывают Хмельницкому» [Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – Ч. 2. – С. 8.]. Прозаїк враховує ці вірогідні в цілому версії подій, але пов’язує їх з постаттю Богуна.
Образ Марини, – ця своєрідна літературна конструкція, побудована на перетині багатьох фольклорних, історичних та літературних традицій, – не набуває, проте, від цього художньої довершеності, історичної обгрунтованості. Погляньмо з точки зору правди життєвої, психологічної переконливості, які практичні наслідки мав її вчинок, залишаючи тимчасово осторонь питання про моральність обов’язку. Сама Марина за останньою волею хана потрапляє до гарему мурзи Хамамбета (лише дякуючи черговому щасливому збігові обставин, хоча й з ножовою раною, вона потрапляє нарешті в обійми Богуна).
Новий хан Мухамед-Гірей був завжди запеклим ворогом Московської держави та українського народу, запорозького козацтва, всіляко домагався розриву України з Росією. Він негайно (одержавши за це від короля 100 000 злотих) підписав союзний договір з Польщею, вторгся з численними ордами на Україну і об єднався на початку 1655 р. з польсько-шляхетськими військами. Лише після запеклих боїв просування польсько-татарських військ було зупинене, татари відступили, але спустошили українські землі, забрали з собою багато полонених.
Таким чином, повертаючись до виявів авторської фантазії у художньому творі, слід зазначити, що суб’єктивно шляхетні спонукання героїні викликають загибель безлічі безвинних людей, завдають великого горя Україні, в ім’я якої присягається діяти Марина. Годі й говорити в даному разі про справжній історизм, психологічну переконливість малюнка. Академік Орест Левицький у своєму відгуку зазначив, що «романтична фабула» відтворення взаємин Івана Богуна і Марини Михнюківни – «з боку художньої творчості занадто слабенька, а з боку історичної дійсності цілком неможлива».
Адріан Кащенко працював, завжди відчуваючи гострий дефіцит часу. Але саме історія «Борців за правду» наочно засвідчує, як навіть у таких несприятливих умовах прозаїк наполегливо шукає найбільш відповідного змістові твору заголовка. Листування з редактором і книговидавцем Г. Маркевичем з цього приводу розкривають напрям авторських пошуків, а заразом – риси індивідуальної поетики й психології творчості, певним чином його змістові й формальні орієнтації. Вперше про це згадано у листі від 24 грудня 1912 р., де А. Кащенко висловлює бажання відісланий рукопис «Криваве марево» перехрестити у «Вінницького полковника» («моя дитина! За нею серце болить») [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 83]. Але лишаються ще сумніви, про що автор пише в одному з наступних листів: «Щодо назви моєї повісті, то «Криваве марево» і мені не подобається. Я вже й сам рішив назвати її «Вінницький полковник», а може, як Ви вичитаєте її, то Вам припаде на думку якесь інше, влучне, назвіско» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 101].
Наступні листи з Туапсе фіксують авторські вагання між назвою персоніфікованою, що прямо вказує на головну з дійових осіб твору, та образно-символічною, що виражає основну думку, відбиваючи й романтико-героїчні риси художнього мислення А. Кащенка. Він знов підкреслює це, вписуючи власні пошуки в ширші рамки репрезентованого напрямку національної літератури:
«Щодо назви «Кров за правду», то вона мені зовсім не подобається. Я взагалі не хочу тепер, щоб назва була кричуща. До того ж слова «правда та воля» вже запаскудив Колесниченко. Я хочу, щоб повість звалася «Чисті серцем», бо й справді всі намальовані мною діячі чисті серцем» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 102].
Але, мабуть, наліт сентиментальності видався обом чужим, знов виникають знайомі варіанти: «Я згоден назвати мою історичну повість «Полковник Богун», а якщо Вам більше подобається назва «Кров за правду», то я згоден і на неї» [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 103]. І нарешті, А. Кащенко пише про згоду назвати твір «Борці за правду» (пропонуючи ще варіант «У боротьбі за правду») [ВР ІЛ АН УРСР, ф. 25, од. зб. 122].