«Мине сто літ, і мій праправнук…»

Юрій Клен

Мине сто літ, і мій праправнук

так само вийде в поле, в ніч,

як я в часи днедавні,

і стане віч-на-віч

із тишею і самотою.

І ляже віддаль перед ним,

зчарована собою

і небом молодим.

І він, господар жатви тої,

яку засіяв ще мій син,

з криниці золотої

черпати буде плин.

Це ж син мій зерна кидав всюди,

щоб яблук запашний тягар

правнукові на груди

схилив рясний свій дар.

Так, буде ніч. І степ. І вітер.

Благословивши скарби лон,

тектиме десь крізь віття

сліпучий Оріон.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 84 – 85.