«Минуть роки, і син мій дужий…»

Юрій Клен

Минуть роки, і син мій дужий

тут вийде з заступом в руці,

і м’язи міць напружить,

і сплинуть дні – не ці.

В очах йому заграють сурми,

у серці весни загудуть,

і виплеснемо бур ми

лукаву каламуть.

Він у підвалину держави

важкий свій камінь покладе,

він буде грона чавить

і знову мур зведе.

Десь, на якомусь узбережжі

морям пошле він судна в дар,

і гостроверхі вежі

проколють плахти хмар.

Все, що пожарам на поталу

ми віддавали і на згин,

спорудить знов помалу

його упертий чин.

Він кине порив, тиск і силу

у завойований простір.

Котитиме він брили

і зриє надра гір.

Залізним плугом переоре

всю широчінь руду степів,

і наберуть кольорів

п’янкі примари снів.

Нове життя з руїн ростиме,

і знов буятимуть жита,

і сплине знов над ними

пратиша золота.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 83 – 84.