1. Знайшли залізну руду!

Олександр Кониський

Євхим Ворона – доволі значний урядник поміж гуртом міської бюрократи, по національності «тоже малоросс» – літував з своєю родиною в селі Чорному Озері, де торік він придбав собі з торгів сотню десятин землі і панську селитьбу, доволі таки спустошену, з будинком чимало зруйнованим. На се літо Ворона ледві встиг полагодити будинок так, щоб можна було перелітувати, а вже «колись там» сподівався він чисто пересипати будинок.

В половині мая в гості до Ворони завітав товариш його з гімназії ще й ровесник Петро Летючий, гірський інженер, завітав він ненадовго, на кілька день «по дорозі». Ворона радий був побачитися з старим приятелем, але через тісноту в домі ще більш був радий, довідавшись, що Летючий перебуде у його недовго.

На другий день по приїзді Летючий пішов ранком за село погуляти; ранок був хмурий, пахло дощем, тим-то Летючий пішов не в гай, а в поле. Він ішов свіжою ріллею і любував з глибокого чорнозему, що так і пах хлібом. Досвідчене око інженера помітило небавом, що колір ріллі почав одмінятися. Летючий нагнувся, набрав, у жменю землі і, розгрібши її по долоні лівші, перегрібував пучкою правші, пильно придивляючись до землі; нарешті він мовив собі на думці:

«Усі ознаки залізняка. Гм! Чи вже ж таки я помиляюся! Ану, наберу в хустку землі та зроблю хоч маленький, поверховий дослід».

Набравши у хустку землі, Летючий хотів вже вертати, а далі спинився і подумав:

«Ні, треба вже за одним заходом дійти до краю ораного та придивитися, чи далеко тягнеться така земля».

Він рушив і, спостерігаючи ріллю, помічав ті самі ознаки.

– Ну так! – говорив Летючий сам до себе вголос. – Ну що, коли я не помиляюся! Тут просто скарб! Далі нічого ходити, досить і сього. Річ певна, що про сей скарб досі ніхто не відає: відали – то б досі тут не те було. Треба б, щоб до слушного часу ніхто й не довідався… Гайда назад.

Летючий рушив назад і, йдучи, говорив:

– Яку тут фабрику можна спорудити! В робочих недостатку не буде; руки тут дешеві, топливо недороге; сплавна річка під боком! До залізниці рукою подать… Чого й ліпше! Та скоро я запевнюсь, що се залізняк, ну їх к богу, оті золоті «прииски»! Хоча там мені не кепсько, платять більш, ніж міністр бере, але там я робітник, наймит, а тут був би господарем – Зараз товариство на акціях… Правду, мабуть, сказано: на ловця сам звір біжить… Ну, ну… Одначе ж поперед невода не годиться рибу ловити!.. Тоді скажеш – гоц! – як вискочиш… Першим ділом до слушного часу нікому пари з уст, навіть і Вороні ні слова.

Але, мріючи, Летючий не догадався сховати хустку з землею чи в кишеню, чи під полу і ледві він переступив через поріг хвіртки Ворониного двору, назустріч йому Ворона.

– А що се у вас у хустці? – спитав Ворона. – Може, гриби або суниці? Так суницям би ще рано.

Летючий трошки замішався і відповів не зразу, міркуючи, щоб то сказати Євхимові, але Ворона, не дожидаючи відповіді, помацав хустку і мовив:

– Щось м’яке, не вгадаю що, але не гриби.

– Земля! – відповів інженер голосом, в якому досить чутно було досаду.

– Земля, кажете, нащо ж вона вам? Може, з якою рудою? Тепер скрізь пішла руда.

Летючий трохи скривився і, не тямлячи, як би його ліпше збрехати, став на тому, що ліпше буде сказати трошки правди.

– Бачте, мені здавалося, що се земля не проста; здається, вона має якісь мінерали.

– Мінерали! А нуте, нуте; які ж саме мінерали? Може, золото?

Ворона взяв з хустки щіпку землі, посипав на долоню, подивився, подивився і, покинувши додолу, мовив:

– Опріч звичайної землі я нічого не бачу, але ж в сьому разі я не тямлю і очі мої сліпі, а ви як вгадали, що тут метал є?

– Бачте, опріч того, що я виніс з школи, я двадцять літ практикую, вожуся з землею і на землі, і під землею; очі призвичаїлися… Одначе я не певен, мені тільки здається на око, треба аналізу.

– Так зробіть! Се ж таке велике і важне діло…

– Не маю при собі потрібних на те пристроїв, а на око здається, що се залізна руда.

– А не золото?

– Тепер залізо ліпше золота; залізо потрібне кожному мужикові; залізо – головна підойма цивілізації і культури… А чиї то землі?

– Які?

– Онті, де ото свіжа рілля?

– Запевне не скажу, я тут недавно, – збрехав Ворона.

– Коли панські, так би можна поєднатись в спілку…

– Мабуть, не панські… Та ви поїхали б до міста та зробили там спробу.

– Нема у мене часу, – відповів Летючий, висипав землю з хустки і витрусив хустку, а потім мовив:

– Що за прегарна отут у вас країна! Примів би, тут і завікував.

– Країна гарна, що й казати; і ставок, і млинок, і вишневенький садок.

– А головна річ – бори, бори без краю і річка; для мого здоров’я се просто благодать. Живий жаль бере мене, що тут у вас, в Чорному Озері, ніде примоститься, а то б я ціле літо тут би прожив і пречудесно підкував би своє здоров’я, знівечене в отому далекому, дикому Східному Сибіру.

– Справді, тут ніде; та ще з хатою якось би можна; отут, у селі Паляниці, можна хату добути, так же їсти там нічого; на той рік – дай боже дожити, приїздіть до мене, буде і хата, і харчі.

– Дякувати вам, але те літо – річ ще далека; а чи не можна б обідати у паляницького попа?

– Не скажу… Та ледві… А чи пустять же вас з служби?

– Якось би упрохав, мене пустили до червня, ну виблагав би ще місяць, а то й два…

– Гм! Звісно добре б, але не радив би я до попа на харчі, він і сам їсть абищо… Нехай вже на той рік.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 367 – 369.